Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Карпати.

Гірське село Ярославка.

Того дня, десятого червня 1942 року, відбувалося щось страшне. Здавалося, саме небо вирішило знищити усе живе й неживе на цій грішній землі.

В одну мить сонце затягло чорними хмарищами, піднявся жахливий вітер. На вулицях і подвір’ях знялася неймовірна курява, старі могутні лісові дерева вклонялися перед страшним ураганним повелителем. Заскавучали перелякані сільські собаки, безнадійно шукаючи прихистку в невеличких будах, замукали у стайнях корови, відчуваючи смертельну небезпеку.

Мов паперові листочки голосно зашуміли на покрівлі хати Біличів шматки черепиці.

— Отче наш! — заломивши руки перед іконою, молилася на колінах перелякана стара повитуха Мелана, яка в цю мить якраз приймала п’яті пологи в молодої Ганни. — Прости нам наші страшні гріхи й помилуй, як і ми прощаємо довжникам нашим.

Жінка голосно стогнала на ліжку, корчачись від нелюдського болю. Вона мучилася вже майже добу. Дитина не виходила. Нещасну покидали сили. В обійсті вже повідмикали усі замки, як годиться у селі, коли у жінки важкі пологи. Під голову їй повитуха поклала весільну сорочку, запалила свячене зілля й кілька разів обкурила змучену Ганну, але нічого не допомагало.

Чоловік вагітної, Михайло, з чотирма малолітніми доньками, сидів у сусідній кімнаті й, стиснувши кулаки, нервово чекав. Його не бентежила ні негода, ні безкінечні крики дружини, які щодалі слабшали.

— Якщо народить мені ще одне дівча — виб’ю з неї душу! — сердито попередив повитуху. — А мале втоплю у воді й пущу по ріці.

— Сохрани, Господи! — скрикнула від почутого Мелана. — Ти збожеволів? Як можеш таке казати? Хіба Ганна винувата, що Бог вам лише доньок дає? Не сама ж вибирає.

— Я тебе попередив! — наче й не почув повитуху Михайло. — Досить! Чоловічих рук у сім’ї немає. А вона наплодила ротів на мою голову, — кивнув у бік переляканих дівчаток. Шестирічна Калинка, п’ятирічна Гафійка, чотирирічна Оленка та однорічна Марійка притислися одна до одної в купці біля печі. Боялися суворого батька, як вогню. Адже ще слова ласкавого не чули від нього. — Роби, що хочеш, а народитися повинен хлопчик.

Раптом на вулиці щось засвітилося, зашуміло і луснуло, немов тисячі гармат одночасно вистрелили.

Повитуха вхопилася за голову руками, лягла на підлогу.

Кілька секунд тривала незрозуміла ворожа тиша. Тільки Ганна слабо стогнала.

Мелана обережно піднялася і підійшла до віконця.

Від побаченого лице жінки сполотніло, у широко розплющених очах застиг невимовний жах: надворі потемніло, немов настала глибока ніч. Тільки раз за разом небо розрізала розжареними огненними мечами беззвучна блискавка; лісу видно не було, чувся лише шум листя та дерев, що ламалися від божевільного, скаженого вітрища. Він розгулявся, наче господар на цій землі. Трощив, нищив усе навколо.

Повитуха перехрестилася.

— Помилуй мене, Боже, з великої милості твоєї і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої… — почала молитися й повільно підійшла до Ганни. Узяла великий рушник, злегка перев’язала над животом вагітної.

— Все, — важко зітхнула Мелана, — більше чекати нічого. Або народиш, або… — на мить замовкла. — Глибоко вдихни, — попросила Ганну, — а коли я стисну рушник — щосили видихай і тужся.

Нещасна розкрила рота, набрала повні легені повітря й завмерла в очікуванні команди.

— Давай! — скрикнула Мелана й щосили перетисла великий живіт, видавлюючи плід.

— А-а-а! — несамовито заверещала Ганна, випускаючи повітря й… останні сили…

Раптом небом прокотився такий могутній грім, що здалося, ніби земля затряслася. Шибки задзвеніли.

Мелана зупинилася, знову перехрестилася і стала вже голосно молитися:

— … бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі одному я згрішила і перед очима Твоїми лукаве вчинила…

— Го-о-споди! А-а-а!!! — обливаючись потом і слізьми кричала Ганна. — Більше не можу-у!

— Давай! Ще раз! Разом зі мною! І-і! Виштовхуй його! Давай щосили! — кричала повитуха.

— М-м-м! — зціпивши зуби, закотила очі й тужилася з останніх сил вагітна.

Тим часом за вікном, вітер, грім і блискавка дали собі повну волю. Вже ледве трималися на своєму корінні виснажені буревієм дерева, а з неба ще дужче сипалися огненні блискавичні стріли, гриміли різкі зловіщі громи.

Та жінки уже не помічали смертоносної стихії.

— Ще раз! — професійно керувала Мелана. — Всього один разочок! Ну! Давай!

Ганна послухала команду, напружилася щосили і… втратила свідомість…

На світ з’явився хлопчик. Разом з ним востаннє луснув шумливий грім, ще раз засвітила блискавка, заспокоївся шалений вітер.

Втомлене небо посипало на землю рясний, але тихий і спокійний дощ.

Прокинулася жінка від того, що повитуха обмивала її обличчя водою й злегка поплескувала по щоках.

— Ти народила… сина… — перелякано шепотіла Мелана.

Ганна відвернула голову до стіни, міцно стисла повіки. Губи її затремтіли.

— Він… живий, — вже зовсім тихо, аби хтось з домашніх не почув, промовила стара.

Виснажена пологами жінка повернулася й широко розплющеними, повними страху очима, глянула на повитуху.

— Але занадто слабий, — опустивши голову, добавила та. — Довго не протягне.

Ганна міцно стисла повіки й тихо застогнала.

— Що ти накоїла? — приклала старі поморщені руки до обличчя Мелана, ніби знала якусь таємницю. — О-ох, який гріх… — похитала головою. — Який гріх… — підняла руки до неба. — Ця дитина повинна була жити. На ньому Божий знак.

Очі породіллі розширилися ще дужче. Мовляв, що означають слова «Божий знак»?

— Я помила його, — пояснила бабця. — У дитини на лівому плечі родима пляма… у вигляді хреста.

Ганна побіліла від жаху.

— Зараз покажу, — важко піднялася з лавиці й попрямувала до дитини, яка лежала, замотана у рушнику, й не рухалася. Саме ним малюка й видавили з лона матері. Мелана хотіла взяти хлопчика на руки, але зрозуміла, що він уже не дихає.

Смерть дитини, навіть чужої, вражає. Відчула, як закололо серце. Вхопилася руками за лівий бік і обперлася на стіл.

Породілля все зрозуміла.

Голосно застогнала на ліжку, стискаючи руками своє покривало. Душевний біль, що відчула зараз, було й близько не порівняти з пологами. Здавалося, її розірве зсередини. У грудях так пекло, наче горіла заживо…

«Хлопчик! Господи, такий бажаний!» — гупало в скронях.

Бідолашна витягнулася на ліжку, мов струна, закинула голову назад і здригалася у німому риданні.

Раптом двері в кімнату різко відчинилися. Всередину не увійшов, а буквально влетів Михайло. Він зрозумів, що пологи скінчилися. Зазвичай через кілька хвилин Мелана виходила й повідомляла про народження дитини. Але сьогодні все не так: його дружина народжувала ледь не цілу добу, адже перейми почалися ще вчора. Крику малюка він так і не почув. Повитуха говорить тихо, не розчути й про що…

Підбіг до Ганни. На мить заціпенів. Так, вона боялася народити доньку, бо він би їй цього не подарував, але щоб отак? На ній же обличчя немає… Серцем відчув — у хату прийшло горе…

Повільно обернувся і побачив Мелану, яка обперлася на стіл. Там лежав його малюк.

«Якийсь він аж занадто спокійний, — майнуло в Михайловій голові. — Як неживий…»

Підійшов. Торкнувся голівки. Все зрозумів.

Тоді різко розповив дитя й ледь не зомлів…

Це хлопчик!!!

Син!!!

Кровинка, яку так довго чекав! Ночами молився Богові про його народження!

— Господи! — вголос замолився. — Чому?! — тремтячими руками прикрив маля. — За що?! — ухопився за голову руками й, мов божевільний, вискочив з хати.

… Минуло кілька днів.

Михайло поховав дитинку. Пережите далося взнаки. Майже не виходив з крамниці. Пив до забуття. Ввечері сільські хлопці притягували його додому ледь притомного.

Ганна так і не підводилася з ліжка. Вона згасала. Догорала, як свічка. Кровотеча після пологів не припинялася, хоч які зілля не варила їй Мелана.

— Треба покликати священика, — наважилася сказати повитуха. — Бо всяке може бути, — давала помираючій останню надію. Не хотіла остаточно добивати нещасну, хоч і бачила, що порятунку немає. Від страшної крововтрати свідомість молодої жінки періодично відключалася.

— Не тр-реба, — ледь чутно прошепотіла у відповідь Ганна.

— Як то — не треба, — аж підскочила до краю передивована стара. — Мусиш висповідатися. Розказати все. Зняти з душі гріх, бо як підеш на той світ?

Ганна мовчки відвернулася.

— Як за себе не думаєш — подумай про дітей, — повчала Мелана. — Тяжкий гріх паде на рід до четвертого коліна, хіба не знаєш? У Святому Писанні ж написано: «Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидить мене і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть мої заповіді». Мусиш посповідатися.

Але молода Біличка вперто мовчала.

Вона розуміла, що помирає. Тому, глибоко в душі, каялася у своїх гріхах. Проте, таємницю сповіді в селі важко зберегти. А норов свого Михайла знала добре. Як відкриється правда — може й дітей повбивати. Бо жінці вже не нашкодить. Тому вирішила: нехай краще вже її душа горить у пеклі, аніж буде наражати на смертельну небезпеку ні в чому не винних донечок. Зціпивши зуби, мовчала.

Мелана знала Ганнину таємницю. Але вона нікому не розкаже, бо це воля помираючої. Стара поклялася, що мовчатиме.

Та гріх є гріх. А тим паче — смертельний. Забруднена душа потрапляє у пастку, вона не має миру, мучиться, скоєне зло шматує її заживо. Розірвати тугий зашморг, в якому опинилася Ганнина душа, могло тільки щире каяття і святе причастя. Повитуха це розуміла, тому всіляко намагалася переконати конаючу жінку прийти до сповіді. Але та була невблаганна.

Нарешті стара не витримала. Ввечері навідалася до священика.

— Я чув, що Біличова жінка не встає з ліжка після пологів, — відповів отець Юрій. — Вже й сам хотів навідатися до неї. То вона аж настільки слаба?

— Боюся, до ранку не доживе, — важко зітхнула Мелана. — Треба поспішати.

Незважаючи на пізній час, священик навідався до хати Біличів. Увійшовши всередину, відразу попрямував до ліжка хворої. Від побаченого аж завмер.

Молоду рум’янощоку Ганну добре знав. Хоч народжувала щороку, але то їй на користь ішло. Здоров’ям аж пашіла. Та й на полях натруджена не була. Михайло, хоч і суворий чоловік, але жінку беріг. Як тільки розумів, що вагітна — до ніякої важкої роботи не допускав. Інші жінки їй відверто заздрили, коли з немовлятами зранку до ночі важко трудилися на сінокосах чи на картопляних полях.

«Що могло статися, аби так згоріти буквально за кілька днів?» — не міг зрозуміти.

Вона була не схожа на себе: бліда, з великими чорними колами під глибоко запалими очима, безпорадна.

— Шкода бідолашну, — ошелешений важко промовив. — Передчасно відцвіла…

Ганна не подавала ознак життя. Отець Юрій легенько торкнувся її руки.

— Жива, — полегшено зітхнув.

— Треба почекати, — пояснила Мелана. — За кілька хвилин прийде до тями.

— Вона при світлому розумі? — занепокоївся.

— Так, панотче, — підтвердила повитуха. — Все розуміє.

А Ганна тим часом бачила сон, де вона молода, здорова, на залитій сонцем галявині разом з дівчатами плете вінок із жовтих квітів. Потім несе його до потічка й пускає по воді. Її заливистий сміх чути далеко. Михайло теж почув. Побачив вінок. Вийняв з води, поклав на свою голову. Дівчина щаслива. Адже Білич — перший парубок у селі. Ще не жонатий, а вже собі хату окрему будує. І не хоч яку, а велику, на дві кімнати й сіни. Брати йому допомагають. У нього своя земля, худоба. Котра би не хотіла за такого хазяйновитого заміж піти. Та він вподобав чорноброву Ганну. Не біда, що їй лише п'ятнадцять. Не буде довго в дівках ходити.

На першому ж побаченні сміливо роздягнув і зробив своєю жінкою.

— Це, щоб ти з другими хлопцями не крутила, поки весілля не відгуляємо, — пояснив до смерті наляканій дівчині. — А коли одружимося — народиш багато синів. Саме хлопчиків, — уточнив. — Бо в ґаздівстві сильні руки потрібні. Нащо мені дівчата, яких лише кормити та одягати треба. От у мого батька — семеро хлопців і жодної дівки. Чого б я досяг, якби мені рідня не допомагала?