— Я не серджуся, — зітхнула Емілія. — Ні на тебе, ні на Антона, ні на Таїсію… — твердо відповіла. — Треба самому навчитися відповідати за свої вчинки. Я ж виходила заміж без любові. Отже, свідомо штовхнула чоловіка в обійми коханки. Сама була за кермом, коли загинули мої діти. Залишила маму саму, хоч бачила, що вона вже на межі…

— Нащо так себе мучиш? — зупинила на Емілії здивований погляд Власта. — Бог залишив тобі життя…

— Залишив, — саркастично відповіла Емма. — Як останньому воїну переможеної армії, щоб мучився спогадами й каявся у гріхах.

— Навіщо ти так? — прошепотіла Тарасова. — Це жорстоко… Що на це каже твій психолог?

— Мучиться зі мною, — іронічно посміхнулася. — Кави будеш?

— Буду, — ствердно кивнула Власта. — А може б тобі іншого лікаря?

— Це зайве, — сухо відповіла Емілія. — Бувають моменти, коли Денис корисні поради дає, — поклала перед Властою чашечку запашної кави. — Як от, наприклад, спробувати відчувати не біль, а глибокий сум. На перший погляд — поняття майже однакові, але відчуття і справді різні. Поки що це в мене слабо виходить, правда, але я намагаюсь. І, знаєш… легшає.

— А ти — справжній воїн, — захоплювалася подругою Власта.

— Останній в полі, — зіронізувала Емілія. — Що залишається? — криво усміхнулася.

Почуття від зустрічі з подругою Власті важко було описати: захоплення силою волі, витримкою, внутрішньою мужністю…

Коли прийшла до квартири Емілії — не знаходила слів, щоб утішити вбиту горем жінку. А вийшло навпаки: Емма в якійсь мірі заспокоювала Власту. Дала зрозуміти, що не сердиться. Цінує їхню дружбу й рада бачити.

Тарасова зупинилася на набережній. Задивилася на чорну нічну ріку.

«Вода, як життя, — подумала. — Коли вітру немає — блищить, манить спокійною гладдю. А коли здіймається буря — все ламає на своєму шляху. Безпощадна стихія… Не кожен здатен пережити наслідки…»

* * *

— Ти вдома? — почула з коридору радісний голос Уляни Емілія. Вона якраз дописувала замовлений переклад.

— А ти вже заходиш без дзвінка? — по-доброму здивувалася Емма.

— Дивись, що я принесла, — проігнорувала кинуту репліку Мостова й повісила на шафу довгий чорний чохол. — Заплющ очі.

Емілія ліниво підперла голову рукою.

Уляна розстібнула довгу блискавку й витягла симпатичне плаття.

— Навіщо це? — підозріло покосилася Емілія. — Шумних компаній я не люблю, — відразу попередила.

— Ми з Ігорем запрошуємо тебе у театр на лівому березі. Відмови не приймаються.

Емма повільно встала й підійшла до вікна, даючи зрозуміти, що пропозиція недоречна.

— Це не якась комедія, — обняла її за плечі Уляна. — А дуже зворушлива вистава. Прошу… не відмовляй. Ігор так старався.

— Тільки одна умова, — серйозно попросила Емілія, усвідомлюючи, що Уляна так просто не здасться. — Я піду, коли відчую потребу. А ви залишитесь.

— Гаразд, — задоволено прошепотіла подруга. — У мене теж — одна умова, — хитро додала. — Легенький макіяж. Це щоб не виділятися з натовпу, — швидко пояснила. — Злитися з усіма.

Це був перший вихід Емілії у світ за останні півтора роки. Поряд з подружжям Мостових почувалася впевнено, навіть розкуто. На сцені грали її улюблені актори. Емма із задоволенням залишилася до кінця.

— О-о, Тимуре! Привіт! — вже після вистави голосно привітався Ігор з симпатичним чорнявим імпозантним чоловіком років за сорок, який стояв у фойє, під руку з молодою дівчиною.

— Ігоре? — щиро здивувався Батурін. — Ну де б ми ще побачились?

— А це твоя Діана? — розширила очі Уляна. — Нічого собі красуня.

— Доброго вечора, — скромно привіталася дівчина.

Раптом Тимур завмер. З його обличчя щезла усмішка. Погляд був повністю прикутий до молодої жінки, що стояла трохи осторонь.

Це вона!

Особлива пацієнтка Дениса!

Точно! Він упізнає її з тисячі.

Після першої зустрічі у Долгаєва бачив ще кілька разів. Коли стояв у заторі, а вона неспішно йшла тротуаром. Вони рухалися майже одночасно. Тимур так задивився, що ледь передню машину бампером не поцілував. Потім — у коридорі апеляційного суду. Здивувався. Не сподівався тут зустріти. Хотів привітатися, представитися, але всіх запросили до залу. Емілія тим часом замислено пройшла мимо й щезла у якомусь кабінеті. Останній раз — у парку, де йому призначив зустріч клієнт. Вони сіли на лавиці, поговорили. Коли попрощалися — Батурін звернув увагу на молоду особу, що заплющивши очі, сиділа неподалік і слухала щось через навушники. Вона ніби відреклася від навколишнього світу, наче зачарована мантрами.

Упізнав.

Емілія.

Глянув навколо.

«Оце справжня нагода, щоб нарешті познайомитися», — блиснула думка. Але зрадницькі ноги не несли, наче в землю повростали. Не міг зрушити з місця. Безсило опустився на лавицю. Мовчки спостерігав. Емма ні на що не реагувала, аж поки на доріжці не почувся дитячий сміх. Тоді повільно розплющила очі. Зняла навушники й сумним поглядом провела маму з двома дітками, які гуляли парком. Потім важко піднялася, накинула на плечі маленький рюкзачок і повільним кроком подалася геть.

І, нарешті, сьогодні…

Але її не впізнати!

Довге плаття, легка зачіска й макіяж…

Вона прекрасна…

— Тимуре? — почув голос Мостового й відвернувся на мить. — Ти не слухаєш?

— Пробач, — розгублено посміхнувся. Обернувся знов і… не побачив…

— З вами, начебто, була молода особа… — здивовано перепитав. — Ви не представили.

— Емілія! — згадав Ігор. — Точно. Де вона? — перелякано глянув на Уляну.

Та озирнулася і все зрозуміла.

— Пішла, — тихо промовила.

— Я наздожену, — хотів було кинутися услід Ігор, але дружина його зупинила.

— Не треба, милий, — стримано посміхнулася. — Це була її умова. Емма піде, коли відчує потребу, а ми залишимось.

* * *

— І що це було, тату? — весело підмітила Діана в машині, коли поверталися додому.

— Що саме? — насупився Тимур, не відриваючи очей від дороги.

— Інколи своїм поглядом чоловік передає більше, ніж словами чи поведінкою, — ударила прямо в самісіньке яблучко. — Твої очі світяться…

— Припини, — невдоволено буркнув Батурін. — Це та жінка, у якої загинули діти. Пацієнтка Долгаєва. Про неї колись Суворін розповідав, пам’ятаєш? — спробував виправдатися.

— Справді? — здивувалася. — Ну тоді я все розумію.

— Може й мені поясниш? — злегка роздратовано кинув.

— На неї давлять шумні компанії, — відповіла. — Тому й зникла. Шкода її… — сумно добавила. — Після такої втрати важко оговтатися.

— Як Максим? — змінив тему Тимур.

— Ти мав рацію, — радісно повідомила дівчина. — Слова мами не налякали його. Він все переосмислив і зателефонував.

— То все гаразд? — хитро примружив очі батько.

— Абсолютно. Тату, — раптом згадала Діана. — Я недавно відвідувала бабусю. У неї зовсім із серцем погано. Треба щось робити.

Тимур скинув швидкість. Зупинився на узбіччі. Заплющив очі й відкинувся на сидінні.

При згадці про маму защеміло всередині. Давно вже не навідувався до неї. Більше телефонував на кілька слів. А мама виховувала його одна. Батьки розлучилися, коли Тимурові ледь минуло десять років. Відтоді батька не бачив. Знав про його існування і місцезнаходження. Адже генерал-майор Батурін командував дивізією. Потім служив при Генеральному Штабі Збройних Сил. Проте, по допомогу до нього в житті ні разу не звернувся, як би скрутно не було. Гордість не дозволяла. А сам Батурін-старший не пропонував. Три роки тому, на вісімнадцятиріччя Діани, спеціальний кур’єр, прямо в ресторан, привіз величезний букет і цінний презент. Всі дивувалися й припускали, від кого. Лише Тимур був певен, що це — подарунок дідуся, в чому потім і переконався.

Мама ж займала в його серці особливе місце. Як єдиний син, піклувався нею. Діана теж часто навідувала.

— Завтра заїду, — винувато промовив. — Ще зателефоную її лікарю. Нехай щось порадить.

* * *

— Тимур вийшов з кабінету головного лікаря задоволеним. Він проїхав сотні кілометрів аж до Закарпаття, щоб знайти для мами санаторій відповідного серцево-судинного профілю. Вирішили: як тільки хвора закінчить курс лікування, призначений кардіологом — Батурін привезе її сюди.

Він уже подивився номери і вибрав для мами гарний, одномісний. Вирішив ще пройтися територією, роздивитися навколо.

Кілька корпусів санаторію буквально потопали у розлогих кронах велетенських лісових дерев і буйної зелені.

Навколо — справжній рай. На смарагдових, акуратно покошених галявинах — викладені різнокольоровою бруківкою доріжки. Одна з таких веде до чималого штучного озера, оздобленого камінням і екзотичною рослинністю, іншою можна спуститися до кришталевого дзюркотливого потічка, третьою — до шикарного білого навісу, під яким — довгий дерев’яний стіл і лавиці. А ген вище — сектор котеджів для віп гостей.

«Ніч у такому коштує недешево», — подумав Батурін.

Він уже повертався до машини, коли увагу привернула молода жінка у стильних темних окулярах, яка сиділа на лавиці й сумно дивилась на озеро. Поряд снували відпочиваючі, обслуговуючий персонал, хтось голосно балакав по телефону, але вона ні на що не реагувала.

«Отак треба відпочивати, — подумав. — Вміти повністю виключити мозок від навколишнього середовища. Бути абсолютно спокійним на фоні метушні й суєти».

У піднесеному настрої прямував до свого автомобіля. Раптом, не дійшовши кілька кроків, застиг на місці, наче йому в спину вистрелили.

Невже?…

Різко повернувся й придивився уважніше.

Точно!

Емілія!

Це ж треба? Тут! Вдалині від шумної столиці, знайомих облич, щоденних проблем. Захована від людського ока.

Особисто з цією жінкою був незнайомий, але відчув, як від хвилювання закалатало серце. По тілу пробігли мурашки.

Мить подумав.

«Що робити? Підійти нарешті, розповісти про спільних знайомих? Ні. Маячня. А може зробити вигляд, що вперше її бачить? Просто сподобалась — тому… Ще гірша дурня! — сердився на себе. — Може?…»

— Та ну його, — голосно вилаявся і рвучко відчинив дверцята машини.

Але якась невидима сила не давала сісти за кермо.

Знов засумнівався.

Повільно обернувся.

Емілія розслаблено обперлася на спинку лавиці й виставила обличчя лагідному осінньому сонечку.

— Дозволите? — раптом почула над собою.

Спочатку навіть не зрозуміла, що питання до неї.

Ліниво розплющила очі й зупинила на незнайомцеві здивований погляд.

— Можна присісти? — ввічливо перепитав Тимур.

— Ні! — рішуче заявила, як відрізала, й знову заплющила очі.

Тимур був готовий до такої реакції, тому не розгубився. Хоч і змушений був визнати — настільки швидку й блискавичну відмову жінки отримав уперше в житті.

— Дякую, — не зважаючи на заборону, сів поруч.

— Якщо відверто ігноруєте мою відповідь — чому питаєте? — повільно зняла окуляри й проштрикнула його гнівно-колючим поглядом Емма.

— Виховання… — загадково усміхнувся.

Жінка сердито стисла брови. Її обуренню не було меж.

«Це що?! — буквально кричала німим лютим поглядом. — Відверта насмішка?!»

Різко піднялася й швидко подалася геть.

— Зачекайте! — наздогнав її Тимур. — Заради Бога, не подумайте нічого такого, просто…

Але жінка не реагувала. Впевненими твердими кроками поспішала у напрямку санаторного корпусу, значно випередивши його.

— Я знаю вас! — не в змозі зупинити крикнув.

Емілія завмерла.

Повільно обернулася. Наблизилась до Батуріна.

Повними болю і гніву очима глянула на нього впритул, чекаючи пояснень.

— Денис Долгаєв — мій друг, — промовив Тимур. — Ігор Мостовий і його дружина Уляна — мої клієнти, — важко дихаючи від хвилювання, пояснив. — З вами зовсім недавно бачилися у театрі…

— А ви х-хто? — примружилася, наче її сонце засліпило.

— Тимур Батурін, юрист. Живу і працюю в Києві. Сюди… Приїхав на кілька днів, — на ходу придумав.

— То ви знаєте Уляну й Ігоря? — потеплішала Емілія.

— Ми — давні знайомі, — розказував, коли йшли поруч. — Я — їх сімейний адвокат.

— Боже, який світ тісний, — здивовано похитала головою. — Уявити важко.

— Згоден, — підтримав Батурін. Хоч на душі відчував незрозумілу радість від того, що зустрів Емілію саме тут.

— Райське місце, — глянув навколо. — Взагалі то, я шукав його для мами. У неї хворе серце. А коли знайшов — вирішив і собі загубитися на кілька днів.

— Загубитися… — криво усміхнулася. — Здається, на планеті Земля це неможливо…