— Пробачте, що порушив ваш спокій, — винувато мовив. — Та, коли за сотні кілометрів несподівано бачиш знайоме обличчя — мимоволі хочеться привітатися.

— І ви не зважайте на мою реакцію. Останнім часом я… неспокійна… — опустила голову.

— Емілія Макарова, — нарешті офіційно представилася.

— Радий знайомству, — простягнув руку.

— Взаємно, — подала свою.

— Перепрошую, — раптом глянув на годинник Батурін. — Мушу бігти. За вечерею побачимось, сподіваюсь.

Емілія промовчала.

Тимур плекав надію застати на місці головного лікаря. Забронювати номер на кілька днів без проблем міг і на рецепції, але інформацію, яку хотів отримати, там би йому не надали.

— Я знаю, що моя нахабність переходить усі межі, — сідаючи в кабінеті очільника установи, вибачився. — Але хотів би залишитися у вас на деякий час.

— Без проблем, — широко й привітно усміхнувся медик. — Я віддам розпорядження підготувати вам номер. Скільки днів пробудете?

— Це залежить… — не міг знайти потрібних слів.

— Вас цікавить хтось конкретно? — зрозумів чоловік.

— Емілія Макарова, — прямо зізнався Батурін.

Лікар задумався. Цю відпочиваючу тримав на особливому контролі. За неї просили з Києва непрості люди. Знав також її історію. Але Тимур… здається, хороша людина й підходяща компанія. Чому ні?…

— До суботи, — не відриваючи очей від монітора, відповів.

— Чудово. Значить — до суботи, — не приховуючи задоволення, вирішив Батурін.

Але ні ввечері, ні зранку Емілію в їдальні не побачив. Як і не зустрів її на території санаторію. Пройшовся мимо корпусу. Задивився на вікна номеру в котрому жила. Зачинені.

Серце незвично щеміло.

«Невже поїхала? — майнула думка. — Зрозуміла, що спокій порушено, повного усамітнення не буде й…»

— Добридень, — раптом почув знайомий голос. Підняв голову й побачив на балконі Емму.

— Справді — добрий, — аж розцвів Тимур. — Ви не вечеряли й не снідали… Я думав…

— Не хотілося, — перебила Емілія. — У мене — духовна їжа, — показала на книгу.

— Самі пишете? — здивувався.

— Ні. Близька подруга. Мешкає за кордоном. Рідко бачимося. Вірші. Дуже глибокі. Обожнюю.

— Гарні у вас друзі, — посміхнувся. — Виходьте на свіже повітря, — запропонував. — Сьогодні — чудесна погода.

— Дякую, — заперечно похитала головою. — Краще почитаю, — повернулася й зайшла у кімнату.

— Я не зрушу з цього місця поки не нагодую вас! — раптом почула знадвору Емма категоричний чоловічий голос.

— Він це серйозно? — розширила від здивування очі й непомітно глянула з кімнати крізь напівпрозору занавіску.

Тимур стояв і дивився прямо на її вікно.

— Як бажаєте… — тихо розвела руками й, не показуючись, сіла у глибоке крісло.

Відкрила книгу.

Вірш «Айседора».

Її улюблений. Адже незрівнянна Дункан також втратила одразу двох дітей. Вони загинули в машині, що скотилася у річку. Бідолашна так і не могла змиритися зі страшною втратою. Розраду знаходила тільки в танці й коханні. От якби Бог подарував їй ще дитину… Та не судилося…

Коли б я мала змогу передати

Увесь той біль, що відчувала мати,

Як двох відразу мала поховати

Своїх кровинок!.. Тільки ж танцювати

Лишилось їй! Щоб в танці передати

Про відчай, про любов… Та розказати

Про те, як біль нестерпний подолати,

І знову, як уперше, покохати!

Про те, як жити «після», і бажати,

Як всю себе для інших віддавати…

Хіба ж словами можу передати?!

Це — як по склу босоніж танцювати,

По вуглях! І не відчувати

Фізичний біль, лиш душу рвати

На шматочки — і співати!

Ще й змушувати публіку ридати

Кожним своїм рухом! Не судилось знати

Мені, на жаль, це диво, цей вулкан, -

Бо ж саме про таких вірші писати.

Це — Айседора, зірка танцю! Це Дункан!

Емілія дочитала.

Глибоко зітхнула.

Проковтнула сльози.

Важко посміхнулася.

«Моїй дорогій Емілії. Твоя Л.Б.», — ніжно погладила авторгаф, виведений рукою авторки.

Обережно закрила книгу. Відклала на столик.

Вийшла на балкон.

Заплющила очі.

Вдихнула свіже повітря.

— Ну нарешті, — раптом почула знизу. — Я вже добряче замерз.

Різко розплющила очі і… побачила Тимура, який досі стояв, під корпусом. У нього й справді ледь зуби не цокотіли від холоду, адже сьогодні зранку на градуснику — сім градусів тепла. А він у легенькій футболці.

— О, Господи! — вирвалось в Емми. — Ви й досі тут? Навіщо даремно гаєте час? Озирніться, — махнула рукою. — Навколо повно красунь.

— Я схожий на чоловіка, що полює на молодих дівчат? — скривився Тимур, наче гіркого вкусив.

— Чесно?… Так! — випалила прямо йому в обличчя.

Батурін мимоволі щиро розсміявся й заразив своїм заливистим сміхом Емілію.

— Що? — сміючись, запитала. — Чому вам так весело?

— Згадав ваше перше «ні», а тепер — «так», — не міг зупинитися. — Відвертішої жінки у житті не зустрічав. Я замовив сніданок у ресторанчику, — серйозно додав. — Чекаю вас там, — поставив перед фактом, повернувся і пішов.

Ошелешена Емілія так і залишилася стояти на балконі. Наскільки пам’ятає — цього чоловіка бачила у житті два рази: недавно у театрі, з молодою довгоногою леді, і зараз. Але мусіла визнати: спілкування з ним приносило задоволення. Він не переходив межі, наче зайняв позицію друга. Це заспокоювало. Більшого вона йому й не дозволить…

Розмову Тимура й Емілії з вікна свого автомобіля спостерігав головний лікар, який щойно приїхав на роботу. Ця жінка відпочивала у нього вже другий рік. Не бачив навіть, щоб вона хоч раз посміхнулася, не те, що таким заливистим сміхом зайшлася. Подумки радів…

Цієї ночі Тимур не спав.

Сидів в інтернеті й багато читав про психологію. Несподівано його зацікавили деякі речі. Наприклад, що альтернативний, нетрадиційний метод психотерапії є спілкування людини й дельфіна. Ці розумні тварини мають здатність позитивно впливати на людину й чинити лікувальний ефект. Доброзичливий характер дельфінів, їхня унікальна «посмішка», природна комунікабельність сприяють позитивним психологічним зрушенням. Вони володіють унікальним біологічним сонаром, за допомогою якого видають ультразвук, здатний впливати на людський мозок. Адже цей звук у чотири рази інтенсивніший за всі звуки, які існують на даний час.

Зробив посилання на окремі сайти. Зранку перетелефонував за вибраними номерами. Домовився про зустріч.

— Якщо дозволите, я украду вас після сніданку, — як сніг на голову, прямо заявив Емілії на ранковій трапезі.

Від несподіванки Емма ледь не вдавилася. Вона глибоко вдихнула й голосно закашлялася.

— Господи, все гаразд? — не на жарт налякався. — Лікаря! — крикнув на всю їдальню.

— Ні, ні, — прохрипіла, тримаючись рукою за груди. — Все гаразд. Я вже дихаю. О-ох, як боляче, — почухала шию.

— Ви коли-небудь торкалися живого дельфіна? — запитав Тимур.

— Ні, — чесно зізналася, запиваючи водою важкий комок, що боляче давив у горлі. — А хіба тут є дельфіни? — здивувалася.

— Тут немає. У Трускавці є. Це поряд.

— Що, Трускавець поряд? — викотила на Батуріна здивовані очі Емілія. — Я не дуже орієнтуюся в місцевості, але, здається, це — сусідня область.

— Десь біля двісті кілометрів. То як?

— Ні-і, — знову зробила ковток води.

— Я на машині, — намагався вмовити Тимур.

— Як водій з немалим стажем, скажу, що чотириста кілометрів у два боки, то є багато. А ще…

— Прошу, — торкнувся її руки. — Хоча б спробуйте.

Емілія засумнівалася.

— Якщо виїдемо зараз, — глянув на годинник, — до вечора повернемося. То як?

— Ви не здастеся, — посміхнулася Емма. — Як під балконом, правда?

— Ні, — серйозно глянув у її очі Тимур, наче намагався зазирнути у самісіньку глибину зболеної душі. — Ваша воля — понад усе. Буде так, як скажете.

Емілія опустила очі. Слова Батуріна зворушили її, зачепили якусь потаємну струну, мелодію якої досі не чула в собі… На серці стало тепло, добре, спокійно…

За кілька годин доїхали до Трускавця. На вході до дельфінарію їх зустріла спеціальна тренерка Людмила. Привітно посміхнулася й повела Емілію переодягатися.

— Не бійтеся, проходьте далі, — попросила, коли побачила, що жінка застигла на місці, побачивши басейн.

Емма обережно наблизилась.

Тварина зробила коло водою і специфічно заскрекотала.

— Він привітався, — пояснила спеціалістка.

Залишаючись на середині басейну, дельфін привітно махав мордочкою й наче посміхався.

— Закликає вас гратися, — далі пояснювала молода дівчина. — Киньте йому м’ячика.

Та Емілія не поспішала. Вона задивилась на тварину й згадала, як колись, зі своїми хлопчиками Богданком і Семенком відвідували дельфінарій на відпочинку. Як малята раділи й плескали у крихітні долоні, коли велика рибина вискакувала з води й робила видовищне сальто. Зовсім не боялися. Вони були такі щасливі… Їх щирий сміх досі дзвенить у вухах.

З очей Емілії покотилися сльози.

Тимур хотів втрутитися, але Людмила зупинила його.

Дельфін підплив зовсім близько.

— Це надзвичайно розумна тварина. Відчуває вашу душу і хоче розрадити. Ви не проти? — погладила Емму.

Та не відповіла, лише зачаровано дивилась на дельфіна. Тренерка дала знак і дельфін ліг на поміст. Він опинився зовсім близько.

— Не бійтеся. Дельфіни несуть енергію радості. Тому тягнуться до людей. Торкніться його.

Емілія наблизилася й легенько погладила мокрого носа тварини. Дельфін відчув дотик і заскрекотав, а потім потягнувся до її грудей.

— Він хоче показати місце, де вас болить, — коментувала Людмила. — Це серце…

Зворушена Емілія завмерла. Обличчям котилися сльози. Не могла стримати емоцій. Губи й руки трусилися.

Дельфін доторкнувся ока, наче ніжно поцілував.

— Тепер це — очі, — сама ледь стримуючись, пояснювала дівчина, спостерігаючи незвичайно зворушливу й трепетну картину. — Зараз — руки. Гляньте, — звернула увагу, — в його очах — також сльози. Він гостро відчуває ваш душевний біль і плаче, розділяючи його з вами.

Емілія лягла на дельфіна й усім тілом обняла його.

Тимур не витримав — вийшов на вулицю. Він побачив справжнє обличчя людського страждання. Це важко. Зрозумів, як болить душа за власною дитиною. Сів на лавицю й ухопився за груди, наче фізично відчув її горе…

Емма пробула всередині кілька годин. Час сеансу був необмеженим. Коли закінчився — майже стемніло.

— Ви знаєте мою історію, — нарешті підійшла і втомлено сіла поруч.

— Знаю, — погодився Батурін.

— Уляна розповіла?

— Ні. Долгаєв. Вперше я бачив вас у нього.

— Не пам’ятаю, — заперечно похитала головою.

— Це й не дивно, — зітхнувши, погодився.

— Не можу сказати, що на душі значно полегшало, але… по тілу розлилась така приємна втома, що, здається, спатиму всю дорогу, — мовила слабим голосом. — Очі на ходу злипаються, ноги важкі, наче в кайдани закуті, підкошуються в колінах.

— Не заперечую, — важко піднявся з лавиці Батурін. — Пропоную лягти на задньому сидінні. Ось, — витяг з багажника невеличку подушечку й покривало, — має бути зручно.

— Ви добре підготувалися, — спробувала пожартувати стомлена Емілія.

— Це для дочки, — уточнив. — Вона часто засинає у дорозі.

— А дружина — на передньому сидінні, — стратегічно констатувала Емілія.

— Так склалося, що дружини у мене немає, — загадково відповів Тимур. — Діану ж ви бачили у театрі. Кажуть — схожа на свого батька.

— То ваша донька? — розширила від здивування очі. — Скільки ж їй років?

— Двадцять три, — уточнив.

— Ви — щасливий тато… — якось гірко порадувалася за нього.

— Щасливий, — зітхнув Батурін.

Емілія ледь притулила голову на подушку — миттєво відключилася.

Коли прокинулася — спробувала солодко простягнути ноги. Але місця виявилося замало. Не зрозуміла. Розплющила очі. Машина. Вона на задньому сидінні. За кермом, відкинувшись на спинку крісла, спить Тимур.

Відчувши шарудіння, заворушився.

— Ви, напевно, жодну кісточку не відчуваєте, — співчутливо запитала Емма.

— Якраз навпаки, — глянув на неї у дзеркало. — Болять всі до одної, — важко простогнав.

— Ми проспали сніданок? — запереживала.

Батурін глянув на годинник.

— Ні, встигаємо, — спокійно відповів.