— Справді, — весело погодилася Емма. — Навіть чай охолов, — простягла свою чашку.

* * *

Долгаєв не їхав, а буквально летів до Емілії. Після її зізнання — начисто втратив сон і апетит. Але знайшов у собі сили й витримав паузу: ні ввечері, ні вранці не зателефонував, не поцікавився станом пацієнтки.

«Терпіння красить чоловіка, свідчить про його внутрішню силу й витримку», — вирішив.

До того ж, підкутий досвідом своїх амурних друзів Олега й Тимура, знав: очікування розпалює в жінці бажання.

Отже, час настав. Зараз він відкриє їй свою душу. Емілія зрозуміє, що їхні почуття взаємні й, зворушена, у сльозах кинеться йому на шию. Він, без сумніву, зробить її щасливою. Бо хто ліпше за нього знає цю, побиту життям, нещасну молоду жінку, хто краще залікує сердечні рани?

Дорогою зупинився, купив розкішний букет квітів.

Вже біля під’їзду на мить засумнівався. Може, не слід поспішати? Дочекатися її наступного візиту й там, у клініці про все поговорити?

Та внутрішній голос підказував, що розв’язка їхніх стосунків зараз у квартирі. Тому необхідно зайти й розставити всі крапки над і.

Піднявся.

Ось потрібні двері.

Хвилюючись, видихнув і простягнув тремтячу руку до дзвінка.

Ні. Не нажав.

Ще раз поправив на собі одяг, погладив квіти.

Подзвонив.

Завмер очікуванні.

Раптом почув, як клацнув замок.

Серце Долгаєва закалатало, як скажене, боляче гупаючи по ребрах. Руки помітно затрусилися.

Опустив голову в очікуванні.

— Денисе? — несподівано почув здивований чоловічий голос. — Не знав, що у твою методику лікування входить відвідування пацієнтів на дому. Та ще й з квітами… — іронічно хмикнув.

Різко підняв голову й… отетерів…

Тимур?!!!

У її квартирі?! Ще й поводиться, як господар?!!!

Що це все означає?

У голові злегка запаморочилося від нервового перенапруження. Намагався опанувати себе.

— Ти? Але… Як? Чому? — не міг прийти до тями. — Що тут робиш?

— Кормлю собаку, — привітно усміхнувся Батурін, розуміючи курйозну ситуацію.

— Де Емілія?! — раптом крикнув Денис. — Еммо! — грубо відштовхнув Тимура й забіг всередину.

— Її немає, — схрестивши руки на грудях, відповів Тимур й важко обперся на стіну. — Пішла у справах.

— Ти не відповів на питання, — вороже нагадав Долгаєв. — Як потрапив сюди?

— Я й не збираюся нічого пояснювати, — широко розкрив перед ним двері, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Спитаєш про все Елю на наступному сеансі.

— Елю? Ти геть збожеволів? — злобно просичав у відповідь Долгаєв. — Тобі що, молодих дівчат не вистачає? Не смій, чуєш? Навіть не думай до неї наближатися, — сипав погрозами. — Вона пережила страшну трагедію. Живе буквально на межі. Їй здається, що сильна, все витримає. Та насправді — найменший викид адреналіну здатен вбити її. Бо стоїть на краю прірви, з якої може навіть легкий подих вітру знести в безодню.

— Скільки ти її ведеш? — сердито насупив брови Тимур. — Більше року, якщо не помиляюся. То чому вона досі на краю прірви? Га?

— Тому що треба роки, аби таке забути, — впевнено відповів.

— Які роки? — іронічно скривився Батурін. — Що ти верзеш? Таке неможливо забути! — крикнув. — Ніколи! Невже, як дипломований, лікар вважаєш, що настане день, коли Емілія прокинеться — й не згадає, що в неї були діти? Маячня! З цим треба навчитися жити!

— А ти той, хто навчить, так? — божевільно засміявся.

— Я — той, хто буде поряд, — спокійно відповів Тимур. — Бо люблю.

Що відбулось далі Батурін до пуття й не зрозумів. Від блискавично-потужного удару по обличчю ледве втримався на ногах.

— Любиш?! — зірвався, мов божевільний, Долгаєв. — І Тамару любив, і Нору! Так?! Не одній закоханій пасії серце розбив! Молодою дівчиною користувався роками, а потім просто викинув: нехай інші підберуть — так розумієш любов? Та ти уяви зеленої не маєш, що означає це слово. Чуєш?

— Ану охолонь, — зціпивши зуби, люто процідив Тимур прямо йому в обличчя, даючи зрозуміти, що не має наміру далі терпіти дитячу істерику.

Напевно Денис добре розбив йому губу, бо відчув у роті солоний присмак крові й сердито сплюнув.

— Тамара — мати моєї дитини. Про Нору завжди згадуватиму з теплотою, — гнівним погрозливим тоном відчеканював кожне слово. — За криве слово про кожну з них я тобі язик вирву і не зважатиму, що — друг. Емілія — у моєму серці, — приклав руку до грудей. — Вона — жінка, з якою хочу зустріти захід свого сонця. Взяти справжній шлюб у церкві.

Долгаєв не витримав і відступив крок назад. Нарешті зрозумів, що необдуманий помах руки зараз може коштувати йому кількох зламаних ребер. Тому мовчав, наче води в рот набрав. Сміливість, що лилася з нього рікою ще кілька хвилин тому, розсіялася, як вранішній туман. Залишилися лише повні образи налякані очі.

— Завтра я прокинуся й не пам’ятатиму про твій візит, — серйозно продовжив Тимур. — Адже ми — друзі, — саркастично промовив. — Але, якщо ти миттєво не зникнеш з очей…

Денис різко вискочив з квартири, голосно грюкнувши дверима на прощання. Мов обпечений вискочив на подвір’я. Клацнув сигналізацією свого авто і вже хотів сісти, як раптом помітив Емілію, яка виходила зі щойно припаркованої машини.

Вона сиділа на місці… водія!!!

Долгаєв так і завмер де стояв.

— Денисе? — здивовано озвалася Емма. — Якими шляхами? — підійшла, щоб привітатися.

— Ти за кермом? — питанням на питання відповів ошелешений.

— Нарешті відчула, що готова, — усміхнулася. — Але ти не відповів, — нагадала.

— Та ось… — важко проковтнув комок образи, що боляче застряг у горлі. — Хотів переконатися, що з тобою все добре. Бо після нашої останньої розмови…

— Я дуже вдячна, — ласкаво перебила його Емілія. — Правда. Якби не твої сеанси… — ніжно взяла його руку у свої долоні. — Навіть не знаю, як пройшов би цей рік. Ти навчив мене жити з цим болем. Не розмежовувати минуле й майбутнє, а вміти поєднувати. Головне, щоб у душі кожне займало своє місце. Минуле належало минулому, теперішнє — теперішньому, а майбутнє… — глибоко замислилася й не договорила.

Долгаєв підняв очі й боляче глянув на вікна її квартири…

— Ти порадив відкрити своє серце новим почуттям, — продовжила Емма, — і знаєш…

— Знаю, — не витримав Денис. — Я з ними щойно привітався, — кивнув на машину Тимура, теж припарковану у дворі. — Будь щаслива, — підніс до своїх уст і поцілував її руку. — Я завжди до твоїх послуг, — сідаючи в машину, боляче посміхнувся на прощання. — Якщо буду потрібен — телефонуй.

Емілія зайшла у квартиру. Її увагу відразу привернули бурі плями на підлозі коридору й букет квітів на комоді.

Почула у ванній кімнаті шум води й різко відчинила двері. Тимур вмивався, обережно притискаючи рушника до пораненого рота.

— Що сталося? — не на жарт налякалася.

— Забув зачинити верхні дверцята на твоїй «просторій» кухні й от результат, — гірко усміхнувся й присів на ванну.

— Ага, — не повірила. — Це тому у коридорі повно крові? Ви що? Посварилися з Денисом?

— Моя Еля, — серйозно глянув на неї Тимур, узяв за талію й наблизив до себе. — Моя дівчинка, — погладив хвилясте волосся.

— Еля? — прошепотіла зворушена до глибини душі. — Так називав мене лише батько. Як давно я не чула…

— Він живий? — раптом поцікавився Батурін.

— Не знаю, — важко зітхнула. — Сподіваюся. Батьки розлучилися, коли я ще дитиною була. Мама забороняла нам спілкуватися.

— А він хіба не наполягав? — нахмурився.

Адже й на мить не міг уявити, що не спілкуватиметься зі своєю дочкою.

— Одного разу я знайшла листи, які він писав мені. Але мама… — різко замовкла.

Тимур задумався…

— Люба, ти вінчана? — несподівано запитав.

— Яка? — відразу й не зрозуміла молода жінка, яка за своє життя й не пам’ятала, коли у церкві була.

— Ви з Антоном брали церковний шлюб? — серйозно перепитав Тимур.

— Ні, звичайно. А чому питаєш?

— Виходь за мене, — міцніше притис до своїх грудей. — Тільки, окрім паспорту, я хочу мати штамп ще й на серці…

— Ти віруючий? — здивувалася Емілія й глянула прямо в його ласкаві кавові очі.

— Не такий, як хотілось би, — сумно зітхнув.

— Не поспішаєш з рішенням? — якось боязко запитала, пам’ятаючи ранкову розмову. — Ми знайомі кілька днів.

— Наша зустріч не випадкова, — загадково відповів. — Я в боргу за тебе перед одним молодим священиком.

— Згідна, — ніжно запустила свої пальці у його волосся й приперлася чолом до чола. — Вийду.

— Тоді збирай речі й улюбленця, — ніжно цілуючи, попросив.

— Кудись їдемо? — захмеліло прошепотіла Емілія.

— Додому… — лагідно посміхнувся.

* * *

— Як шкода, що Емілія не приєднається до нас? — сумно мовила Діана. Сьогодні вони планували невеличку сімейну вечерю в ресторані на чотирьох: Тимур з дружиною і Діана з Максимом.

Але Емілії вже важко. Дев’ятий місяць вагітності. За якісь три з невеличким тижні вони з Тимуром чекають на поповнення родини. Хлопчик. Батурін почувався щасливим. То ж Максим теж увійшов у ситуацію і запропонував коханій провести вечір удвох, з батьком.

— Їй справді настільки важко? — переживала Діана. — Може, тоді й саму небезпечно залишати?

— Лікар каже — хлопчик великий. Уже добрих чотири кілограми набрав, тому матусі нелегко. Але небезпеки немає. Коли Еля не напружується — все гаразд, — заспокоїв.

— Ясно, — полегшено зітхнула і взялася за вечерю.

— Приємно бачити тебе справді щасливим, тату, — раділа за нього. — Еля — твоя жінка. Очі горять…

— А ти помітила?… — схаменувся Тимур.

— Що саме? — не зрозуміла Діана.

— Це той самий ресторан, — подивився навкруг. — Той самий столик, де ти казала, що Нора — не моя жінка. Я щойно згадав, коли…

— Я не помітила, а спеціально його замовила, — хитро посміхнулася Діана. — Тут у нас з Максимом мала відбутися перша романтична вечеря. Он за тим столиком, — кивнула головою. — Пам’ятаєш?

— А я прийшов і все зіпсував, — винувато продовжив Тимур.

— Тут ми хотіли все повторити, — розкрила перед ним карти Діана. — Тільки з хеппі ендом. Сімейна вечеря де всі щасливі.

— Парадоксально, що… — криво усміхнувся Батурін. — Як і того разу залишились ми з тобою удвох.

— Хоч не кажи, — засміялася Діана.

— Як Тамара? — обережно поцікавився, знаючи, що та не схвалює стосунки Діани з Максимом.

— Тату… — приклала серветку до уст, наче хотіла серйозно поговорити. — Ми з Максимом подали заяву на одруження. Весілля через два місяці. Але мама…

— Категорично проти, — докінчив Тимур, даючи зрозуміти, що його це зовсім не здивувало.

— Не те слово, — відвернулася й важко зітхнула.

— Все настільки серйозно? — аж перестав їсти Батурін.

— Сказала, якщо не передумаю — все покине, збере речі й повернеться до свого отчого дому на Закарпаття. Там у неї самотній старий батько. З ним і залишиться. А я… З тобою… Максимом… — нарешті не витримала й закрила обличчя руками.

— Ну все, все. Чш-ш, годі, — намагався заспокоїти дочку. — Ти — моя донька. А, значить, сильна. Хіба, виходячи заміж, жінка повинна думати про матір? — не знав, як вийти із ситуації.

Сподіватися на порозуміння між ними з Тамарою було годі. То вже й сліпому видно.

— Вона повинна — що?… — спитав.

— Думати про чоловіка, — утираючи сльози, важко докінчила Діана.

— Правильно, — погладив її волосся. — Усміхнись, — торкнувся обличчя. — Бо ще подумають, що хтось насилу тебе заміж видає. Ох, Тамара, — важко зітхаючи, відкинувся на спинку стільця. — Колись вона все зрозуміє. Наберись терпіння.

— А якщо й на весілля не приїде? — знов утерла сльозу Діана.

— Приїде, от побачиш, — запевнив Тимур. — Зараз просто блефує до останнього. Може, й не думає нікуди їхати.

— Максиму теж боляче, — знову взялася за вечерю.

— Можу собі уявити, — погодився Тимур. — Адже майбутня теща нещадно б’є у найслабше місце — фізичну неповноцінність. Але ж він чоловік? Нехай терпить. Жінки — вони такі, — хитро примружив очі.

— От не знаю, тату, чому мені з тобою так легко? — крізь сльози засміялася. — Наче й не вирішили проблему, а на душі потеплішало.

— Я радий, — узяв доньчину руку й галантно поцілував.

— Яке плануєте весілля? Пишне? Скромне? Розраховуй на мою підтримку.

— Спасибі, татусю, — зворушено подякувала. — Якось недавно згадувала ваше з Емілією. Хочу таке саме.

— Можна, — погодився батько. — Зателефонуємо організаторам…