— До чого тут організатори, — нахмурилася Діана. — Я про інше. Ви з Еммою були такі щасливі. Цілий вечір майже нікого не помічали, як двоє на окремій безлюдній планеті.

— Хіба? — здивувався. — Тебе, наприклад, я добре запам’ятав. Червоне плаття… — напружив мозок, але так більше нічого й не згадав.

— Ти не зводив з Елі закоханого погляду. Вона була прекрасна, як ніжна лебідка. А в церкві взагалі панувала якась незвичайна душевна атмосфера, наче вінчаються двоє особливих, вибраних Богом людей. Я теж хочу взяти церковний шлюб. Ми вже обговорювали це з Максимом.

— Це серйозно, — гостро глянув на Діану. — Заради розваги такі речі не робляться. Обов’язково наперед зустріньтеся з отцем Никодимом. Я зконтактую вас.

— До речі, — раптом згадав. — Еля вже давно просить мене поїхати на мамину квартиру. Там залишилися якісь коробки, що хоче перебрати. Але я останнім часом такий заклопотаний, ніяк не виберуся. А саму не відпущу, бо ще підніме важке, або стане на драбину.

— З радістю складу їй компанію, — докінчила Діана, розуміючи до чого веде батько. — Коли скажеш.

— Хороші мої дівчатка, — підняв келих. — Скажу Елі, нехай зателефонує. Самі домовитеся. За вас, — пригубив спиртне.

Коли Тимур повернувся — Емілія сиділа у глибокому м’якому кріслі перед великим панорамним вікном і заворожено любувалася вечірнім містом.

— Привіт, кохана, — обійняв дружину. — Чому досі не спите? — присів на коліно й поцілував її великий живіт.

— Привіт, любий. Малюк не дає, — опустила очі. — Боляче штовхається. Напевне вирішив тата дочекатися, — усміхнулася.

— То ти — бешкетник, синку, — весело насупив брови Тимур і погладив живіт. Прислухався. — Ой, відчуваю, — приклав вухо. — Штовхається. Хороший мій, — знову поцілував.

— Як Діана? — поцікавилася Емма.

— Готується до весілля, уявляєш? — голосно зітхнув.

— Не бачу радості у твоїх очах, — здивувалася.

— Тамара… — задумано відповів.

— Досі проти Максима? — здогадалася Емілія.

— Та-ак, — важко протяг. — Діану це сильно засмучує.

— Ще б пак, — закотила очі. — Чого ця жінка домагається? — не могла зрозуміти. — Може б тобі самому поговорити з нею?

— Я вже пробував. У лікарні, коли Максим врятував Діані життя. Нічого доброго з цього не вийшло, — почухав лоба рукою.

— А може…

— Ніяких може… — різко обірвав. — Завтра подзвоню їй, — рішуче заявив. — Нехай збирає речі і їде до отчого дому. Самотній старенький батько, виявляється, потребує її догляду. Ось там заспокоїться і на самоті подумає над своєю поведінкою. Правда, синку? — знову погладив живіт дружини. — Приходь скоріше. У тата одні проблеми з цими жінками. Допоможи, — поклав голову на коліна Емілії.

— Любий, — ніжно погладила його Емма. — Сьогодні у гості приходила Власта Тарасова — моя подруга. Маєш пам’ятати.

— Щось пригадую, — склав чоло борознами Тимур.

— Вона, як завжди, раділа за мене, багато розповідала. Зокрема, тішилася, що в Антона серйозні проблеми.

Батурін спохмурнів і застиг в очікуванні. Про колишнього Емілії в їхній сім’ї розмови ще не було. Але через Мостового знав, що у того справді великі неприємності в прокуратурі. Ігор навіть просив Тимура допомогти Волошину уникнути в’язниці. Та Батурін відмовився. Як склалася його доля на сьогодні — не цікавився.

Еля замовкла, шукаючи підходящі слова, аби донести чоловікові найголовніше. Не знала, як сприйме прийняте нею рішення…

Раптом відчула пальці Тимура, що нервово затанцювали по її коліні. Пронизливий погляд буквально проштрикнув. Зрозуміла — його терпіння на межі. Почала — закінчуй скоріше.

— Власта розповіла, що вони з Таїсією живуть практично на вулиці, винаймають житло в найдешевшому районі. Щоб вирішити проблеми чоловіка — вона продала своє помешкання й машину. Ще й у борги залізли. Біда. Тому я вирішила віддати йому квартиру. Його власну, в котру привів мене після одруження. По праву вона належить Антонові. Тим паче, що дітей у нас немає, — твердо закінчила.

Тимур важко піднявся з коліна, обернувся до вікна, поклав руки у кишені, непомітно стис кулаки.

Мовчав. Наче аналізував.

Емілія підійшла ззаду й обійняла чоловіка.

— Повірити не можу, — незадоволено похитав головою. — Скотитися до того, щоб просити допомоги у жінки, яку колись…

— Ні, ні, — відразу заперечила Емілія. — Він не просив. Навіть не підозрює… Я сама…

— За що? — скривився й сердито заціпив зуби. — Чому хочеш допомогти людині, яка завдала тобі стільки болю? — обернувся й пронизливо глянув їй у вічі.

— Болю? — здивувалася. — Якби…

— Що — якби? — перебив Тимур і підвищив тон. — Думаєш, я не відчуваю наслідки твого минулого? Коли дізналася, що вагітна — замість радості що побачив у твоїх очах? Страх! Зізнаюся, був спантеличений. Хіба ми не одружені? Не спимо в одному ліжку, як чоловік і жінка? Хіба не розумію, що від цього народжуються діти? Чого ж боялася? Чому вважала, що можу бути проти маляти? Сама хотіла виховувати! Думаєш, я не зрозумів?

— Ти про щ-що? — важко ковтнула комок, який підступав до горла.

— Він примушував тебе позбавлятися дитини. І не смій заперечувати. Мені вже не двадцять. Я давно не хлопчик, — сердито видав і знову відвернувся до вікна.

— Я ніколи… — хотіла виправдатися Емма, але не змогла. Важко опустилася у крісло.

— Покидьок, — ледь чутно процідив крізь зуби Тимур.

— Зараз в тобі говорить злість, — боляче вимовила Емілія. — Але ти не такий. Маєш добре серце. Інакше чим відрізнявся би від Антона? Чому б я вийшла заміж?

— Не треба, — сердито зупинив її Тимур.

— Я туди ніколи не ввійду, — казала про квартиру Волошина. — Там ще й стіни кричать від болю. Там дух моїх дітей. Навіть на кладовищі такого немає. Біля їхніх могил панує цілковитий спокій. А продати… Рука не піднімається. От нехай минуле і залишиться в минулому. Антон недаремно колись віддав це помешкання мені. Бо й сам переживає те ж саме. От нехай…

— Добре, — перебив Батурін. — Як скажеш, люба, — обійшов крісло й поцілував жінку в голову. — Завтра доручу Кларі, щоб зайнялася цим, — глибоко зітхнув. — До речі, — згадав. — Діана готова допомогти тобі розібратися зі старими речами на маминій квартирі. Зателефонуй, коли буде зручно.

— Дякую, коханий, — взяла руку чоловіка й притисла до своєї щоки зворушена Емілія. — Люблю тебе, — задоволено заплющила очі.

* * *

— А тут і справді багато мотлоху, — відкашлювалася від пилюки Діана, коли знімала зі стелажу в комірчині чергову коробку зі складеними речами.

— Давай, — простягла руки Емілія.

— Е-е, ні, — заперечила дівчина. — Тобі не можна. Важка, зараза. Відступися, щоб ненароком не придавила, якщо гепнуся з драбини, — попросила, злізаючи. — Зараз покладу на стіл, а там уже рийся.

— Як хочеш, — усміхнулася Емма й повернулася у кімнату.

— Це все? — обтрушуючись, запитала, кладучи коробку.

— Все, — задоволено потираючи руки, мовила Емілія. — Тепер лишилося розібрати, що з цього потрібне, а що — на смітник.

— З чого почнемо? — загорілись цікавістю Діанині очі.

— А давай з фотографій, — запропонувала Емма. — Покажу, яка я була у школі.

— О-о, давай, — весело погодилась.

— Ця мені особливо дорога, — показала Емма на злегка пожовкле фото. — Вона — єдина згадка про батька.

— Де він? — зосередилася Діана.

— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.

— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.

— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.

— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.

— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.

— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.

Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.

— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.

— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?

— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.

Діана заціпеніла.

На мить уявила, що навіки попрощалася з татом, мамою, бабусею, дідусем, тітками й дядьками… Чи замінив би їх усіх Максим? Діти? Його рідня? Це страшно… Твоя кров, люди, які дали життя — це окрема комірочка в душі, фундамент, на якому міцно стоїш у житті. Його не замінить ніхто… Як би не любив, скільки би не дав…

— Дивно, — раптом повільно піднялася Діана й узяла з коробки товстий жовтий конверт. На ньому була прикріплена біла наклейка з адресою й іменем Емілії. — Тато жах, як не любить писати листи. З роду-віку не бачила, щоб він з кимось листувався.

— Ти про що? — не зрозуміла Емма.

— То написано його рукою, — показала на конверт. — Я цей почерк добре знаю. І точно для тебе.

— Справді, — здивувалася Емма. — Рука Тимура. Але… — покрутила у руках незнайомого листа. — Навіть не уявляю, що це. Я особисто пакувала ці коробки. Нічого подібного туди не клала й не бачила.

— Тоді розкрий, — усміхнулася в передчутті якоїсь романтики.

Еля обережно розрізала конверт. Витягла кілька дрібно списаних листочків.

— О-о, Боже, скільки тут писанини, — аж за голову взялася Діана.

— Але писав уже не він, — помітила Емілія.

— Справді, не тато, — підтвердила дівчина. — Послухай, — раптом запропонувала. — Ти тут читай, а я збігаю у супермаркет, що поряд. Куплю нам чогось смачненького, бо підозрюю, що малюк зголоднів. Правда, братику? — глянула на живіт.

Емілія мовчала, тривожно перебираючи листки. Від них віяло чимось важким, загадковим, містичним…

* * *

«Своєї мами зовсім не пам’ятаю: ні обличчя, ні дотику рук, ні голосу… — пробігла очима перші рядки Емілія, коли Діана пішла. — Тато казав, що вона померла після народження п’ятої дитини, залишивши по собі четверо сиріт: наймолодша Марійка — це я; Калина, Гафія та Мелана — мої старші сестри.

Одну-єдину зустріч з ними бережу в пам’яті досі. Мені шостий рік минав. Зранку прокинулася від страшного крику, що, здавалося, розносився на все село. Я заспана й боса вийшла на ґанок. Мачуха Катерина аж позеленіла від люті. Верещала й махала здоровенною палицею, наздоганяючи трьох дівчаток, що неслися вниз горою, аби не попастися під гарячу руку розлюченому монстрові. Розуміючи, що не наздожене, сплюнула й повернулася до хижі.

«Чортенята бісові! — лаялася, відкидаючи палицю. — Чого надумали! Додому вони приїхали! На канікули! Немає у вас дому! Туди, до матері своєї йдіть, що вас наплодила. Там і ночуйте, обірванці нещасні. Мені своїх тут нічим годувати. Слава Богу хоч Михайлові Бог розум дав, шо спровадив їх в інтернат після смерті Ганни. Бо шо би-м із ними всіма тут робила? Доста одного лишнього рота», — гнівно зиркнула на мене. Бо я ж донька Ганни, покійної дружини її чоловіка.

Мені ж кривого слова не сміла казати. Батько суворий був. За один неправильний подих у мій бік знав так її відлупцювати, що тиждень шкутильгаючи ходила.

Калина прийшла у наш дім всього через сорок днів після смерті мами. Дівкою ще була. Заради неї батько вигнав до інтернату моїх сестер. Ніколи не навідував і додому не пускав. Чому залишив мене — досі не збагну. Напевно, дуже йому покійну Ганну нагадувала. Вечорами брав до себе на коліна й довго задивлявся в очі, наче звідти за ним власна совість спостерігала. А потім пригортав до грудей, як найдорожчий скарб, і цілував мою голівку. Інколи, здавалося, що він ось-ось заплаче. Це неможливо було пояснити, але біля мене його сталево-холодне серце теплішало».

Емілія відірвалася від читанини.

Задумалася.

Ніяк не могла збагнути: хто, і головне — кому — писав цього великого і дивного листа. Передивилася папірці. Якась Марія…