Наталія Дурунда - Спокутий гріх

Тоді вперше налякалася Михайла. Але заспокоювала себе. Мати ж учила, що чоловікові терпіти треба…

За рік після весілля народила доньку.

Михайло навіть не глянув у її бік. Дружини кілька місяців не торкався, даючи зрозуміти, що гнівається.

Коли у сім’ї з’явилася четверта — Марійка — нерви його здали остаточно. Накинувся на породіллю, стягнув її з ліжка за волосся і, якби не повитуха Мелана, точно до смерті забив би.

Та не минуло й трьох місяців після пологів, як Ганна зрозуміла, що вагітна вп’яте…

Раптом видіння розсіялося.

Хвора прийшла до тями. Важко розплющила очі. Біля ліжка стояв священик і тихо молився. Ганна не могла зрозуміти, де вона: ще жива, чи то вже її похорон? Бо ж те, що у сні бачила — насправді пережила. Здригнулася. Наче лише зараз усвідомила, що смерть справді дихає їй в обличчя. Але вона не хоче помирати! Ні! Їй ще немає навіть повних двадцяти трьох років! Боже, яка молода! Життя прекрасне! Та ще й діти… Наймолодшій Марійці лише рочок! Вона зовсім не пам’ятатиме мами. Ніколи не згадає… Кому вони потрібні? Хто любитиме їх так, як рідна ненька? Хто витре їхні сльози, відчує їхній біль? О-о, Господи!

Очі нещасної неприродно розширилися й налилися сльозами. Вони виражали жах перед неминучим.

Мелана вийшла з кімнати.

— Чи бажаєш, дитино, приступити до сповіді? — запитав отець духовний, коли залишилися наодинці.

Ганна заплющила вологі очі й щось тихо прошепотіла.

— Що ти кажеш? — не розчув панотець і нахилився над хворою.

— Хочу ж-жити, — слабенько прошепотіла бідолашна й так благально глянула на нього, що панотця аж до кісток пробрало. Він був уже немолодий. Багато чого бачив за своє життя. Сповідав і помираючих. Але такого… Відчуваючи неминучу кончину, нещасна хапалася за останню соломинку, наче падаючий з великої висоти за повітря.

— Дасть Бог — одужаєш, — боляче усміхнувся отець Юрій і ніжно погладив бідолашну по голові. Він був такий зворушений побаченим, що другою рукою витер неслухняну сльозу.

— Чи щось мучить твою душу? Чи маєш гріх, який хочеш висповідати?

Ганна повільно, заперечливо похитала головою.

Духівник вже хотів бува дати їй відпущення гріхів, як в останню мить зупинився. Уста хворої ворушилися. Вона щось не доказала. Або він не зрозумів…

— Н-не сп-повідат-тимусь, — ледь розібрав, коли нахилився до Ганни.

Від почутого аж отетерів. Він навіть розігнутися не мав сили.

«Як не сповідатиметься? — майнуло в його голові. — Невже не розуміє всю серйозність ситуації. Вона ж помирає. Це очевидно. Хіба що… — задумався, — якийсь страшний гріх скоїла…»

Відчув, як по тілу пробігли неприємні мурашки.

— О, Ісусе, Спасителю душ людських, допоможи їй, — витер спітнілого від переживання лоба. — Не мовчи, дитино. Врятуй себе. Яким би важким не був твій вчинок — Господь пробачить, якщо ти щиро каєшся. Він розбійника до раю пустив, який все життя Бога не знав, але увірував перед смертю.

Та Ганна мовчала.

Губи її тремтіли. З-під міцно стиснутих повік лилися сльози, слабими руками стискала своє покривало, але мовчала…

Священик не замовкав. Мов той лікар в реанімації, що втрачає на столі свого пацієнта, метушився біля умираючої. Розповідав багато прикладів, коли милосердний Бог прощає грішника. Або ж доводив, яку страшну силу має Всевишній, коли людина відмовляється від нього.

Та марно.

Раптом Ганна здригнулася, наче її струмом ударило.

Набрала повні легені повітря.

— Отче Небесний! — з останніх сил крикнула, дивлячись на стелю. — Зазирни в мою душу-у! Ти все… бачиш і знаєш! Прости… Прости мені… Грішній! Прости! Зазирни… Я не хоті… — обірвалася, не договоривши.

Різко заплющила очі й важко видихнула.

У кімнаті стало якось неприродно тихо.

Священик нахилився над нею і зрозумів: Ганна віддала духа.

Все… скінчилося.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

Київ.

2007 рік.

— Вставай, сонько! — почувся з коридору жіночий голос. — Тільки поглянь, як високо сонечко в небі. Ти ж не забула, який сьогодні день?

— Авжеж не забула, — солодко протягуючись у ліжку, майже крізь сон, ліниво озвалась Емілія. — Сьогодні — мій ювілей. Доросле свято. Двадцять п’ять років. Старі-ію!!!

— Що робиш?! — шумно відчиняючи двері, весело запитала мати.

Дівчина розсміялася, накривши голову покривалом.

— Старіє вона, — жартома зіронізувала. — А що мені у свої сорок п’ять казати?

Ірина Макарова виховувала доньку одна. З чоловіком Давидом, чехом за національністю, розійшлися, коли Емілії минуло сім років. До того сім’я жила у Празі. Розлучившись, Ірина з дитиною вернулася в Україну. Повернула собі й, з дозволу чоловіка, дитині дівоче прізвище Макарова. В Полтаві, після смерті її батьків — Марії та Бориса Макарових — залишився будинок.

Отак і жили, поки донька не закінчила середню школу й вступила до столичного університету на факультет журналістики. Тоді Ірина продала батьківський будинок і купила в Києві трикімнатну хрущовку. Все ж краще, коли дитина під наглядом.

Жінку охоплювало почуття гордості за те, що Емілія виросла саме такою, як вона мріяла: відкритою, щебетливою, комунікабельною, освіченою, інтелігентною. Її любило найближче оточення, поважали і цінували друзі та колишні однокласники, ставили за приклад викладачі.

Дівчина займалася спортивними танцями, захоплювалася поезією.

Після закінчення університету мамина подруга, Зоя Павлівна Черкасова, запросила Емілію на роботу до себе в прес-службу апеляційного суду, яку очолювала.

Крім того Емма підробляла перекладачем, адже володіла кількома іноземними мовами: англійською, чеською та німецькою. Давала приватні уроки дітям, як репетитор.

Трудилася дівчина багато. Адже в мами хворе серце. Фізичне навантаження їй протипоказане. Щороку необхідна спеціальна реабілітація в приватній клініці. А це немалі гроші. Бувало, жінки ледве зводили кінці з кінцями. Про якісь заощаджені кошти годі й казати.

Надзвичайно щільний графік і постійна зайнятість позбавляли дівчину можливості хоч іноді безтурботно полежати в ліжку. Таку розкіш, як затяжний вранішній сон, вона вважала найвищою насолодою. Тому сьогодні, не зважаючи на святковий день, їй зовсім не хотілося вставати. Не спокушував навіть духмяний запах маминих свіжоспечених млинців.

Проте довго відлежуватися таки не судилося. Здавалося — сама природа прагнула розбудити іменинницю. Якось особливо розщебеталися пташки, ніби заспівали святкову пісню. Золоте вранішнє сонце розсипало по кімнаті проміння і залило її сліпучим, яскравим світлом. Знадвору чувся веселий сміх дітвори, що вийшла на прогулянку. Десь поряд загавкали собаки.

Емілія повільно піднялася і підійшла до вікна.

Мимоволі глянула у дзеркало, розташоване в лівому куті кімнати. У сонячному промінні вона нагадувала якусь неземну, казкову красуню. Крізь тоненьку напівпрозору білу довгу нічну сорочку, з легким мереживом на рукавах, просвічувався стрункий високий дівочий стан і пишні груди; хвилясте пшеничне волосся розсипалося на плечах і спадало аж до самісінької талії; шоколадні, вигнуті, дугасті брови тоненькими стрічечками правильно окантовували великі, мов два озерця, глибокі, бездонні васильково-сині очі з довгими пишними віями; чарівно-вродливе дівоче сонне обличчя прикрашали рум’яні щічки з двома симпатичними неглибокими ямочками.

Раптом її увагу привернув дорогий автомобіль, що заїхав у їхній скромний дворик.

— О-о, ні, — незадоволено протягла Емілія. — Тільки цього бракувало, — пробурчала спостерігаючи, як з машини виходить молодий чоловік, беручи із заднього сидіння великий букет квітів.

Це Антон Волошин — слідчий обласної прокуратури. Йому тридцять чотири роки. На рахунку вже не одна серйозна розкрита справа. З Емілією познайомився, коли його другові-бізнесмену Ігореві Мостовому потрібна була перекладачка з чеської мови. Через тридесятих знайомих вийшов на Макарову. Відтоді втратив спокій.

— Вона притягує, мов магнітом, — зізнався якось Ігореві. — От засіла в голові — і все. Навіть працювати важко, бо зосередитися не можу, як від нав’язливої мелодії.

— Одружуватись тобі пора, — хмикнув у відповідь Мостовий. — Тридцятник минув.

Антон погоджувався. Проте, особливої взаємності з боку Емілії не спостерігав. Вона наче й привітна, усміхається, але коли Волошин пропонує каву чи вечерю — толерантно знаходить тисячі причин для відмови. Це насторожувало. Користуючись зв’язками, з’ясував, що суперника у нього немає. Дівчина живе з мамою. Сім’я середнього достатку, далеко не заможна. Це додало йому впевненості.

Якось на вулиці начебто випадково зустрів Емілію з Іриною. Привітався, представився. Як і очікував — матері сподобався. Перший крок зроблено. Завоювати серце коханої легше, коли на твоєму боці майбутня теща.

Тож сьогодні вирішив остаточно взяти їхні стосунки на абордаж. Купив квіти і насмілився приїхати прямо додому. Привід беззаперечний.

Емілія стояла біля вікна й спостерігала, як Антон заходить у під’їзд. Її мобільний телефон, що лежав на білосніжному підвіконні завібрував.

«Слідчий Волошин. Прокуратура», — висвітилося на екрані.

Дівчина незадоволено нахмурилася й неохоче взяла слухавку.

— Мої вітання, — почула бадьорий чоловічий голос. — Відчиняй двері. Приймай гостей, — безцеремонно повідомив.

Від його наполегливості дівчині стало ще важче. Поведінка чоловіка явно вказувала на те, що він уже вважає її своєю. Наслідки відмови Емілія також усвідомлювала… На серці защеміло. Святковий настрій було зіпсовано.

За хвилину з вітальні долинав голос Антона. У маминих руках красувався шикарний букет. Для Емілії Волошин приготував спеціальний подарунок — квитки у театр. Він знав її потяг до прекрасного. Та й після вистави сподівався на романтичне побачення.

Іменинниця неохоче вийшла до столу.

Мама знайшла вазу й поклала квіти у воду. Антон підійшов і стримано привітав, легенько торкнувшись устами її щоки. Дівчина не відреагувала.

— Давайте пити чай, — спробувала розрядити напружену обстановку Ірина й подалася на кухню.

— Ні, ні, — різко заперечив Волошин. — Вельми вдячний, але я поспішаю, — важко усміхнувся.

Реакція коханої дівчини засмутила його. Антон розумів, що їхні почуття наразі невзаємні, але сподівався завоювати її прихильність. Адже вони ще мало знайомі. За що любити? Пройде час — пізнають один одного краще. Все стане на місця. Терпіння… Лише терпіння… Для себе він уже все вирішив. Ця дівчина належатиме йому. Іншому навіть пальцем не дозволить до неї торкнутися.

— Завтра ввечері заїду, — прошепотів на вухо Еммі. — І зроблю все, щоб ти усміхалася, — багатозначно додав на прощання. — Пробач, що заскочив без попередження.

Останні слова приємно зачепили дівчину. Вона мимоволі усміхнулася.

— Він тобі не подобається? — присіла біля доньки Ірина й співчутливо торкнулася її плеча. — Як на мене — серйозний, сильний, успішний, відповідальний чоловік. Уважний. Кохає і не приховує почуттів.

— Я не думала про заміжжя, — сумно відповіла Емілія. — Його наполегливість лякає. Не знаю… Та ти й сама не у захваті, — відмітила якийсь пригнічений стан Ірини.

— Не поспішай. Придивись до нього краще, — по-філософськи відповіла, наче уникаючи пояснень. — У житті часто один кохає — другий страждає.

— Думаєш…

— Ти не любиш, — боляче посміхнулася. — Подумай, чи вистачить його кохання на двох? Чи витримаєш? Антон хороший хлопець і заслуговує взаємності. А ще… — запнулася.

— Що? — насторожилася Емма.

— Деякі люди взагалі не одружуючись живуть і нічого, — якось боязко промовила.

— То ти такої долі мені бажаєш? — з докором випалила Емілія.

— Ну що ти, — заперечила Ірина. — Я кажу: пізнай його краще. А далі — слухай своє серце, — поспішила виправдатися Ірина. Адже усвідомлювала, що серйозно хвора й довго не проживе. З ким залишиться її донька? Не має жодного морального права прирікати її на самотність.

Ввечері Емілія зустрілася з друзями, колишніми однокурсниками: Таїсією Савчук, Властою Тарасовою та її нареченим Анатолієм Шаміним. Компанія зайняла столик на терасі в затишному кафе. Хоч усі й закінчили журфак — за фахом працювала тільки Власта. Робота Емілії хоч і вважалася фаховою, але була далека від справжньої журналістики. Макарова більше була зосереджена на іноземних мовах, Анатолій — на комп’ютерних технологіях, програмуванні, Таїсія — працювала в агентстві нерухомості.

Крім студентської дружби молодих людей об’єднувала любов до спортивних танців. Два рази на тиждень вони зустрічалися у клубі «Фантом», де займалися і підтримували форму.