— Досі ми приховували наші стосунки, — продовжив Долгаєв. — Але нещодавно вирішили одружитися. То ж…

— Бажаю щастя і тобі, і Норі, — не дослухав Батурін. — Щиро… Правда… — з теплотою глянув на браслет.

— Ти знав? — від здивування в Дениса ледь дух не перехопило. — Олег сказав? От друг… — незадоволено похитав головою. — Я ж просив… Коли час настане — сам розповім.

— Олег тут ні до чого, — зітхнувши, посміхнувся Тимур. — Я сам здогадався. Знайома прикраса, — поклав на місце браслет. — Зроби її щасливою, — перевів погляд на Дениса. — Створи міцний шлюб, кохай, бережи, подаруй дітей. Нора заслуговує найкращого, — мовчки попрямував до дверей.

— Зачекай, — наздогнав його Денис і співчутливо торкнувся плеча. — Поїхали. Я поговорю з Емілією.

…Емма лежала на одному боці, заплющивши очі. На перший погляд могло здатися, що спить. Та Долгаєв добре знав, що означає такий «спокій». Він не віщував нічого доброго. Вона занурювалася в себе. Наглухо зачиняла двері своєї душі. Нікого туди не пускала. Нікого не чула. Навіть поштовхи власної дитини не змушували її здригнутися.

Денис присів на краю ліжка й не міг знайти слів, щоб почати непросту розмову. Панувала тиша. Тимур не перебільшував, коли говорив про тривожний стан дружини, це очевидно.

— Еміліє, — важко почав Долгаєв. — Вперше визнаю, що… — запнувся, не в змозі дібрати потрібних слів.

Почувши голос Дениса, Емма розплющила очі. Вони були байдужі й дивились в нікуди. Але то додало йому впевненості. Вона реагує! Хоч слабо, але реагує!

— Я бачив тебе у горі, — згадав ту страшну ніч. — Потім бачив у радості, — згадав церкву й вінчання. — Ти справді була щаслива… І залишаєшся такою, бо що таке щастя? Усмішка рідної людини. Теплий дощ за вікном. Чути, як б’ється серденько твоєї дитини… — узяв її руку й легенько поклав на живіт. — Берегти у пам’яті всіх, хто був колись поряд. Все це — справжнє щастя. Варто тільки вміти побачити його, цінувати, берегти. І не забувати дякувати Всевишньому, який все це дав тобі, — глибоко замислився. — Не повертайся в минуле, — за мить продовжив. — Там порожнеча. Туди не можна. Живи майбутнім. Нехай тебе не лякають привиди вчорашнього. Думай про завтрашній день. Живи. Просто живи…

Емілія заплющила очі. Її обличчям покотилася сльоза…

— Не знаю, Тимуре, — важко зітхнув Денис, коли вийшов з кімнати. — Це результат серйозного емоційного потрясіння. Ніяких прогнозів дати не можу. Якби хоч більше часу… — задумався про кінець вагітності. — Моя порада: терміново зв’яжися з лікарем, який прийматиме пологи. Він має бути в курсі стану пацієнтки і готовим в будь-яку хвилину до появи дитини, — поплескав друга по плечах.

Батурін увійшов до кімнати. Приліг біля дружини. Обняв. Заплющив очі.

— Тимуре, — раптом почув слабий голос Емілії. — Відвези мене до церкви…

— Куди? — здивувався.

— Туди, де ми вінчалися, — тихо прошепотіла. — У листі сказано: гріх змиває щире каяття. Моліться. Я хочу…

— Добре, — погодився.

«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»

* * *

Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.

— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.

— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.

Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.

Пахло воском і ладаном.

Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.

На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…

На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.

А ось, поряд — розп’яття!

Емілія аж здригнулася.

Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.

А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.

Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?

Емілія відчула, як стисло груди.

З очей покотилися сльози.

Ноги підкосилися.

Опустилася на коліна.

— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.

Раптом почула чиїсь тихі кроки.

Піднялася.

Обернулася.

Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.

— Бог завжди чує тих, хто взиває до Нього, — співчутливо промовив.

— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.

— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.

— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…

— Бо тут відчуваєте присутність Бога, — пояснив священик. — Коли пустите Його у своє серце — не знатимете страху й за межами храму. Чого саме боїтеся?

— Смерті, — впевнено відповіла. — Вона забирає найдорожче, по живому ріже, відриває від грудей… Більше такого не витримаю…

— Смерть може вбити тіло, але не душу. Ті, кого вважаєте мертвими — не лежать у могилах, бо тіло перетворилося на землю, а душа з Богом.

— Але я вже ніколи не обніму… — тихо заплакала Емілія. — Не почую їх голоси. Не пригорну до себе. А коли розумію, що причиною є чужий гріх…

— Чужий гріх… — задумано повторив отець Никодим. — Я щойно прочитав листа, якого дав мені ваш чоловік. Єдине, що в ньому вартує уваги — це кінцівка. «Моліться», — сказано там.

— А решта? — здивувалася Емілія. — Хіба моя прабабуся не сотворила гріха?

— Так, — погодився священик. — Страшного гріха. Смертельного. Не покаялася! — твердо уточнив.

— Лише, що не покаялася? — не могла повірити тому, що чує молода жінка.

— Лише, — впевнено відповів. — Бо ми всі — смертні люди з грішними думками. Ніхто не застрахований від поганих вчинків, навіть від тяжкого гріха. Проте, Біблія описує багато випадків, коли Бог прощає грішника, та ще й такого, якого людина ніколи б не пробачила. Наприклад, розбійника, який помирав на хресті поряд з Ісусом. Злочинців було двоє: один — праворуч Господа, інший — ліворуч. Чому врятувався лише один? Адже грішили однаково: грабували, убивали, проливали чужу кров. Як гадаєте?

— Каяття і віра… — тихо прошепотіла Емілія.

— Правильно, — усміхнувся священик. — Саме каяття. Щире, сердечне, глибоке… і віра.

— Але вже кілька поколінь у нашому роду помирають хлопчики. І це — неспростовний факт, — намагалася зрозуміти, в чому ж причина.

— У Святому Письмі сказано: «Той, хто згрішив — мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати. А батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність — із грішником». Не шукайте причин того, що відбувається, в чужих гріхах. Кожне ваше покоління повинно добре проаналізувати свої власні проступки. От ви, — на мить зупинився, — не відчуваєте за собою жодного важкого гріха? Не тільки ділом вчиненого, але й словом чи думкою?

Емма замислилася.

— Так, — налякано згадала.

Адже незадовго до трагедії готова була вбити ненароджене маля. Ініціатива походила від Антона. Але, якби вона категорично не погодилася, не допустила навіть думки про смерть власної дитини — він би не наполягав. Проте, Емілія пішла на гріх, від якого врятував лише випадок.

Значить…

Важко задихала…

Ухопилася за груди.

Застогнала…

— Бачу, що відчуваєте, — сумно промовив духівник.

— Так, — гірко зізналася. — А ще, в ніч аварії, намагалася вкоротити собі віку, — додала утираючи сльози.

— От бачите, — глибоко зітхнув отець Никодим. — А ви говорите про чужий гріх. Все ваше життя було гріховне: мужчина, з котрим жили, не був вам чоловіком перед Богом, у гріху народилися ваші діти. Прийнявши спільне рішення згубити невинну душу, ви показали Господу, що недостойні бути батьками. Тому… — різко замовк.

Він усвідомлював, що кожним своїм словом ріже по живому й без того зранену душу Емілії. Але таке є обличчя гріха: жорстоке, безжальне, гостре, як бритва. Змушений був його показати.

— Але зараз усе інакше, — пом’якшав. — Колись у цей храм зайшов незнайомий чоловік. Я відразу помітив його, бо своїх прихожан ледь не поіменно знаю. Ми поспілкувалися. Розумна людина, хоч і далека від справжнього духовного життя. Я молився за нього. Просив Всевишнього дати йому достойну пару. Жінку, яка приведе його до церкви. І хіба не диво? Бог рятує дві душі. Я тішуся з того. Зараз ви у законному шлюбі. У любові зачали своє дитя. Чого боїтеся? Коли сідаєте у потяг — довіряєте машиністу? Так, — сам же й відповів, — бо інакше б не сіли. А коли летите в літаку? Так само. Довіряєте своє життя пілотові, який сидить за штурвалом. То чому не довіряєте Богові? Хіба Він не вище всього земного? Віддайтеся у Його руки і страх мине. Викиньте цього недоброго листа, бо він написаний зі слів ворожки й не має жодного відношення до вашої долі. Щонеділі приходьте на службу, нехай малюк відчуває не тільки батьківську турботу, але й Божу.

Емілія тихенько схлипувала.

Тільки зараз це були сльози радості, якогось внутрішнього полегшення, невимовного щастя. На душі стало так легко, наче з неї скотилася тяжка брила, наче розірвала залізні пута й вдихнула на повні груди…

* * *

— Оце все потрібно взяти з собою у клініку на пологи? — дивувався Тимур, споглядаючи пакети з дитячими речами.

Термін вагітності добіг кінця. Емілія вирішила підготуватися.

— Так, милий, — задумано відповіла й примружилася, згадуючи, наче боялася щось забути.

Народжувати вирішила своїми силами. Хоч лікар попереджав, що плід великий і рекомендував кесарів розтин. Еля навідріз відмовилася.

Відмовилася й від партнерських пологів, на яких наполягав чоловік. Мовляв, надійніше, коли хтось рідний поряд. Але, коли її підтримав отець Никодим — змирився.

«Жіноче — жінці, а чоловіче — чоловікові», — згадав настанови духівника Батурін.

Тимур хоч візуально не показував, але страшенно хвилювався. Відверто ділився своїми переживаннями майбутнього батьківства лише з дорослою Діаною.

— І як це я взагалі з’явилася на світ? — по-доброму дражнила його донька. — Не в приватній клініці. Без домовленостей. Без партнерських пологів. Ти, напевно, тоді інфаркт пережив, — засміялася.

— Сонечко, — обійняв і поцілував свою дівчинку. — Пробач, що не приділяв тобі належної уваги у свій час. З роками стаю сентиментальним. Визнаю і каюся…

— Еля правильно робить, що не допускає тебе до пологів, — жартувала Діана. — Лікарям довелось би забути про дитину й приводити до тями сентиментального татка. Краще очікуй в коридорі.

— Доведеться, — голосно зітхнув.

Уночі Емілія знову погано спала. Напевно, вже відчувала легкі перейми, бо у спині нило. Весь час крутилася й тихо стогнала.

Вже над ранок міцний сон скував стомлений мозок.

Емма знову побачила ліс.

Проте зараз усе буяло зеленню. Крізь розлогі крони дерев пробивалося ясне сонце.

У сні з’явилася і хатина прабабусі Ганни.

Емілія не відчула страху.

Впевнено відчинила двері й зайшла всередину.

У світлій просторій кімнаті побачила молоду жінку років за двадцять. Вона привітно усміхалася.

— Час настав… — люб’язно промовила, наче добре знала й чекала Елю. — Не бійся. Веселка уже сяє… — глянула на новонародженого малюка, який муркотів на білих пелюшках поряд. — Він житиме. А доказом цього буде такий самий знак, як у мого хлопчика… — показала маленький хрестик на лівому плечі…

Емілія схаменулася.

Нарешті зрозуміла!

Це Ганна! Молода Ганна!

Відчула, як не вистачає повітря.

Важко дихати.

Зібравши останні сили, перемогла задуху. Зробила глибокий вдих і… прокинулася.

— Я бачила її! — важко дихаючи й тримаючись за груди, закричала Емма. — Бачила!

— Елю! — не на жарт перелякався сонний Тимур. — Ти про що?

— Ганна! — аж сполотніла жінка. — Вона була там! У хаті…

— Знову сон? — стривожився чоловік. — Але ж ти обіцяла більше не згадувати…

— Тимуре… — судорожно вхопила його за руку.

— Нічого не хочу чути! — не витримав і міцно стис її за плечі. — Отямся! Досить! — підвищив тон. — Думай лише про малюка.