— Пробач, нічого такого, — знов пробелькотів якусь нісенітницю у своє виправдання Долгаєв. — Твоя дочка — свята. Я це вже зрозумів. Пардон, — піднявся й подався до парильні.

— Він же психолог, — скривився Тимур, наче оцту скуштував, коли залишились з Олегом наодинці. — Мав би якось благотворно впливати на психіку, а не знаходити найболючіші місця й давити на них. Який то, до біса, спеціаліст? Його пацієнти часом суїцидом не закінчують після консультацій з таким лікарем? Чи то якась нова методика зворотної дії?

Суворін відкинувся на дивані й голосно розсміявся.

— Я все чу-у-ю! — донеслося із сауни.

Олег від реготу аж за живіт ухопився.

— О-ох! — важко зітхнув Тимур. — Відпочинеш тут з вами, — незадоволено покрутив головою.

* * *

Зовні шлюб Антона й Емілії виглядав наче ідеальний. Щоранку він привозив її на роботу, щовечора забирав. Коли був зайнятий — знаходив можливість телефонувати по кілька разів на день.

У новенькій квартирі зробив дорогий ремонт. За тридцять шість кілометрів від Києва, в котеджному містечку «Лісове диво», придбав дачну ділянку з невеликим будинком. Дача знаходилася в оточенні лісу й прекрасного озера. Навіть на самій ділянці росли ялини. То було прекрасне місце для відпочинку.

Туди теж вклав немалі гроші. Адже мріяв, що його діти відпочиватимуть тут у вихідні дні подалі від міської суєти. А поки нащадків нема — привозив сюди Емілію. Це було одне з небагатьох місць, які його дружина обожнювала.

Останній раз провела тут майже місяць зі своєю матір’ю Іриною. Антон не заперечував, бо знав про хворе серце тещі. За ці роки доклав немало зусиль, щоб втримати її на цьому світі, за що Емма була безмежно вдячна чоловікові. Ірині свіже повітря явно йшло на користь. То ж Волошин щокілька днів долав майже сорок кілометрів до дачного будинку.

Одне лише насторожувало: вони жили вже чотири роки, а дітей так і не було. Емма не вагітніла. Куди лише не возив її Волошин, яким лікарям не показував — результату не було. Наче й обидва здорові, протипоказань жодних немає, а відповісти на питання, чому жінка не може зачати, не міг ніхто.

Якось старий професор гінекології запитав у Антона:

— Скажіть відверто, ви кохаєте дружину?

— Що за питання? — не зрозумів Волошин. — Безперечно.

— Це взаємне почуття? — склав борознами розумне чоло лікар.

Антон задумався. Пригадав, що всі ці роки в ліжку ініціатива завжди була за ним. Спочатку пов’язував це з тим, що Емілія молода недосвідчена дівчинка. Чого від неї вимагати? Адже він і так сповна отримує задоволення. От вона… Завжди якась холодна, хоч і покірна.

Йому давно хотілося відчути її пристрасть, вогонь, самовіддачу, запал, але через брак досвіду, а головне, відсутність повної взаємності почуттів, Емілія не могла йому достойно відповісти.

Це й справді насторожувало. Вже не раз думав про їхні стосунки.

— Такі випадки велика рідкість, — припустив професор. — І я не хочу пов’язувати їх з вами, але…

— Що — але? — насторожився Антон.

— Наш організм функціонує завдяки розуму. Якщо звідти ідуть негативні посили…

— Ви хочете сказати, що вона не вагітніє, бо банально не хоче цього? — витріщив на лікаря здивовані очі Волошин.

— Я не стверджую, — посміхнувся ескулап. — Але й виключати цього не можна.

— Маячня, — хмикнув Волошин. — Більшої дурниці зроду не чув. А як тоді зґвалтовані жінки? Чому вони себе не запрограмують?

— Це не правило, — уточнив лікар, — а виняток. Ви краще відвезіть дружину куди-небудь у райське місце, щоб вона змінила обстановку, подивилась на вас іншими очима…

— Дурня, — вилаявся Антон. — Я про таке навіть думати не хочу, бо тоді взагалі нема для чого шлюб зберігати.

— Якщо знаєте, що ця проблема не може стосуватися вас — не зважайте на мої слова, — м’яко вибачився професор. — Діти у вас ще будуть. Не бачу для цього жодних перешкод.

Та слова лікаря насторожили Волошина. Він пам’ятав, як Емілія не горіла бажанням виходити за нього заміж. Але потім якось усе склалося.

Проте, на відміну від засліпленого коханням Антона, Ірину було важко обманути. Вона давно зрозуміла, що донька нещаслива у сімейному житті. Емілія й сама вже була не проти народити дитину. Хоч якась відрада для душі. Але Бог не поспішав дарувати малюка.

Та й Ірина не просила Всевишнього про допомогу. У неї на це були свої причини…

— Може б тобі розлучитися, — якось запропонувала доньці, коли зятя не було вдома. — Ти ще молода. Двадцять дев’ять років. Ціле життя попереду. Не треба ним жертвувати заради мене.

— Ти збожеволіла, мамо?! — від несподіванки, аж скрикнула Емма. — Я глибоко поважаю Антона й ніколи не зроблю йому боляче. Хіба знайду кращого чоловіка? Чим він не догодив? Хто-хто, а ти мала б трохи вдячнішою бути, — виховувала неньку.

— Я вдячна, — боляче усміхнулася Ірина. — Але інколи думаю: може то — знак Неба?

— Який ще знак? — нахмурила брови Емма. — Ти про що?

— Ну-у-у, — протягла Ірина, — що дітей немає. Може, й не ризикувати?

— Інколи сімейні пари по двадцять років чекають маля, а інколи… Бог так і не дає, але ж не розлучаються, — сумно мовила.

— То може й ви відмовтеся від народження дитини. Скільки людей так живе — і нічого, — якось боязко й загадково попросила.

— Ти лякаєш мене, — не витримала Емілія. — Наче головою здаєш.

Ірина прикусила язика. Було видно, як щось мучить її зсередини. Але не зізнавалася. Терпіла…

* * *

— Ти тільки поглянь, це хіба не Антон?! — перекрикуючи шумну музику в нічному клубі, запитала Таїсія Савчук Власту Тарасову. Дівчата святкували тридцятиріччя Таї й сиділи за столиком на балконі.

— Де?! — шукала очима Тарасова й не могла знайти.

— Біля барної стійки! — уточнила подруга.

— Точно, — здивувалася Власта. — Ніколи раніше його не бачила у таких місцях. Серйозна людина, при посаді… Може, на спецзавданні? — засміялася.

— Піду привітаюся, — весело підскочила зі свого місця Тая й попрямувала до Волошина.

— Вечір добрий, — промуркотіла захмелілим голосом, погладжуючи його спину. — Сумуємо?

Антон здригнувся, але побачивши Таїсію, розслабився. З подругою Емілії був знайомий, адже не раз зустрічалися у спільних компаніях.

— Зайшов розслабитися після роботи, — неохоче пояснив. — Ти чого тут?

— Я? — засміялася дівчина. — Святкую своє день народження. Ось, — показала на верхній балкон, звідки на них дивилися Власта зі своїм Анатолієм.

— А чому Емілію не запросила? — здивувався. — Ви ж, наче, подруги.

— Я запрошувала, — пояснила дівчина. — Але вона навідріз відмовилась. Склалося враження, ніби її не пускає сердитий чоловік, — знов засміялася.

— Що? — аж зніяковів Волошин. — Та ні.

— Жартую, — не переставала заливатися веселим сміхом захмеліла іменинниця. — Може запросиш на танець? — грайливо примружила очі.

— Я не танцюю, — покручуючи в руці келих, байдуже відповів.

— Але ж у мене день народження, — не відставала Тая. — Хіба гарно відмовляти в такий день?

— Не гарно, — мимоволі посміхнувся, — але…

— Ніяких але, — рвучко сіпнула його за руку Таїсія. — Вперед!

Антон неохоче піднявся й попрямував слідом за дівчиною. Розслаблююча атмосфера на танцмайданчику, коли змішався з юрбою, сподобалася Волошину. Відчув, як почав втрачати відчуття реальності. Існує тільки цей світ, де все злилося в єдиному ритмі. Таїсія відверто притислася до нього всім тілом, обвила шию руками. Її обличчя було ледь не в міліметрі від його. Відчув її дихання. Завмер, не в змозі відвести очей.

Розкута дівчина змахнула довгим волоссям й повернулася до нього спиною, закинувши голову йому на груди. Антон злегка обняв її за талію й вони почали синхронно рухатися.

— Вона здуріла?! — аж підскочила Власта, спостерігаючи, що витворяє Тая. — Відверто зваблює його. Анатолію, зроби щось! — крикнула своєму хлопцеві.

— Наприклад? — витріщив здивовані очі Шамін. — Побитися з Волошиним за якусь дівку?

— Я серйозно! — зупинила на другові колючий погляд Власта. — Так не можна.

— Якби він був зовсім п’яним, я би втрутився, — правильно відмітив Анатолій. — Але ж Антон свідомо… То ж… Розслабся, — раптом вхопив Власту й посадив собі на коліна. — Чого репетуєш? Вони ж просто танцюють. Розкуто, правда, бо друзі. З незнайомкою він би такого не робив. Нащо псувати собі вечір через чужі проблеми?

Власта хотіла заперечити, але Шамін вже затулив їй рота гарячим поцілунком.

Те, що виробляла Таїсія в руках Антона, важко було назвати танцем. Вона звивалася, наче в екстазі. Через легеньке відкрите платтячко він відчував кожен сантиметр її тіла. Всім своїм єством дівчина показувала, що горить божевільним бажанням…

— Добрий вечір, — раптом з-за спини почула голос Власти, яка не витримала й нарешті вирішила зупинити це неподобство.

— Хіба? — важко дихаючи, зупинилася Тая. — Ти ж нам танець зіпсувала, — злобно кинула.

— Все гаразд, — наче протверезів Антон. — Мені пора, — швидко попрямував до виходу.

— У тебе совість є? — просичала їй в обличчя Власта, коли витягла на свіже повітря. — Як можна Емілії в обличчя плювати? Вона ж наша подруга.

— Тоді нехай цінує чоловіка, — зіронізувала Таїсія. — Чому досі крутить носом. Дітей йому не народить?

— Їхнє життя — не наша справа, — все ще намагалася поставити її на місце Власта. — Чи, може, думаєш, як покрутиш перед ним своїм задом — Антон відразу розлучиться? Не забула, як він кохає Емму?

Тая змовчала. Наче почала усвідомлювати, що ледве не накоїла.

Волошин повернувся додому далеко за північ.

У квартирі було темно й тихо. Лише у спальні легенько мерехкотів нічник.

Зайшов на кухню. Увімкнув світло. Налив собі чарку горілки, різко хильнув.

— Нарешті ти вдома, — з-за спини почув сонний голос Емілії. — Я довго чекала, а потім відключилася, сидячи на кріслі. Знову робота? — ніжно обняла за шию.

Антон погладив її руки й посадив собі на коліна.

Глянув у прекрасні волошкові очі.

Так, у них немає божевільної пристрасті, зазиву, бажання. Але ж тут стільки тепла й ніжності.

«Вона чекала. Переживала, — застукало в його голові. — Дурень. Ледь страшенну дурницю не втнув».

* * *

— Норо? — здивувався Тимур, коли дівчина зайшла у його кабінет. — Чому без попередження?

— Ти зайнятий?

— Авжеж, — нахмурився Батурін. — Чекаю клієнта. Має з’явитися з хвилини на хвилину.

— Гаразд, — розчаровано зітхнула. — Я думала — пообідаємо. Не бачились уже кілька днів, ти не телефонуєш, — розкуто сіла на шкіряний диван.

— Серйозні справи, — поспіхом кинув. — Багато роботи. Давай повечеряємо, — глянув на календарик. — Завтра, — уточнив.

У двері постукали.

Батурін піднявся й попрямував до виходу.

— Заходьте, я чекаю вас, — запросив жінку на вигляд років п’ятдесят. — До побачення, Норо, — багатозначно глянув на дівчину, даючи зрозуміти, що їй пора.

Гордо задерши голову, Нора неохоче піднялася з дивану. На прощання обдала гостю невдоволеним поглядом і покинула кабінет.

— Навіть не знаю, з чого почати, — зніяковіла клієнтка, коли залишились з Тимуром наодинці.

— Кава? Чай? — люб’язно запропонував юрист.

— Мабуть, чай, — злегка усміхнулася. — Кави мені не можна.

— Секунду. Кларо, підготуй нам чаю, — попросив по внутрішньому телефону свою помічницю.

— Про мій візит до юриста не знає ніхто, — загадково почала Ірина Макарова. — Я випадково почула, як друг зятя — Ігор Мостовий — спілкується з вами по телефону і зрозуміла, що… — замовкла, наче підбирала слова.

— Мені потрібна саме така людина… — нарешті продовжила. — Потім попросила номер телефону, розпитала про вас, але спеціально вичекала деякий час, перш ніж подзвонити.

— Це якась делікатна справа? — зацікавився Тимур. — Ви ж казали — мова піде про квартиру.

— Про квартиру, — боляче усміхнулася Ірина. — Я хочу залишити її доньці, але чи вийде? Треба постаратися встигнути…

— Хоч ми, юристи, звикли прораховувати все заздалегідь, чого й іншим радимо, у вашому випадку — я здивований. «Не зарано так думати?» — хочеться запитати. Пробачте, але гадаю — півстоліття ви ще не відсвяткували? — спробував підбадьорити клієнтку. Хоч, треба визнати, вигляд у неї був і справді хворобливий.

— Сорок дев’ять, — з гіркотою уточнила Ірина.

Тимур не зміг приховати здивування. Ще секунду тому, думав, що робить жінці комплімент, коли має на увазі п’ятдесят.

— Серце, — пояснила Макарова. — Важкі пологи в молоді роки. Я ледь Богу душу не віддала. Отак і жеврію.