— Пробач, татусю, за зіпсований вечір, — підійшла ззаду й обняла Тимура за шию Діана, коли Максим пішов.

— І давно ви разом? — не зважаючи на її слова, запитав Батурін.

— Ми не разом, — легко усміхнулася, даючи зрозуміти, що не образилася. — Максим працює юристом в інституції з прав людини. Я там, як знаєш, проходжу юридичну практику. Він уже кілька місяців носить мені квіти й непомітно кладе на стіл. Нарешті наважився запросити на вечерю. От що з цього вийшло…

— Він тобі подобається? — вже спокійніше поцікавився.

— Не знаю, — мрійливо задумалась. — Можливо…

— Мамі відомо? — беручись нарешті за їжу, що вже майже охолола на столі, не переставав розпитувати Тимур.

— Ми не обговорювали… — зніяковіла Діана. — Сам знаєш, як вона панікує в таких ситуаціях. Відразу вхопиться за телефон, почне дзвонити тобі, щоб розібратися, хто, що…

— Правильно зробить, — повчав батько. — Я ж не стороння людина.

— Ну що ти, татусю, — весело зітхнула дочка. — Ти мене бережеш. Не здивуюся, якщо й помру цнотливою у дев’яносто років, — засміялася.

— Це недоречний жарт, — по-доброму насупив брови Тимур.

— Хто-хто, а твоя Нора точно сьогодні образилася, — змінила тему Діана. У батькові вона бачила не просто людину, яка дала їй життя, але й близького друга, тому не соромилася говорити все, про що думала.

— Вона тобі не подобається? — прямо запитав.

— Вона — не твоя жінка, — так само прямо відповіла Діана.

— Тому, що не мама?

— Ви з мамою так давно кожен сам по собі, що я вже й не уявляю вас разом, — відверто заявила.

— А Нора не підходить, бо занадто молода, — не вгавав Тимур. Думка дочки була для нього важливою.

— Не про вік мова, — задумалася дівчина. — Молодість пасує всім. Хіба це може бути перешкодою? Нора… — не могла знайти потрібних слів, — розумна і гарна, але… людину відчуваєш серцем. І це ясно відбивається в очах, бо вони — дзеркало душі. Якщо кохаєш — світяться любов’ю. Твої ж очі — порожні. Значить…

— А от хлопець з яким ви сьогодні вечеряли, припав мені до душі, — хитро примружив веселі очі Тимур.

Діана від несподіванки аж перестала жувати й зупинила на батькові здивований погляд.

— У ньому відчувається хороше виховання і стриманість. Це неабияк допоможе в житті.

— Можна я сьогодні в тебе заночую? — раптом попросила зворушена Діана. — Почитаєш мені на ніч улюблену книгу, як у дитинстві.

— Почитаю, — даючи знак офіціанту, бадьоро відповів Батурін.

* * *

Емілія прокинулася від сильного звуку, наче щось ударилося об віконне скло. Потерла сонні очі, повільно підійшла до вікна. Небо починало червоніти. Світало.

Раптом її увагу привернуло щось чорне. Воно лежало на підвіконні. Вийшла на балкон, глянула ближче — птах! З розгону розбився й намертво упав.

В душі відчула — це недобрий знак. Серце защеміло.

Антона вдома не було. Робота забирала весь його час. Емілія вже й не пам’ятала, коли вони разом вечеряли чи снідали. Забігав ненадовго, міняв чистий одяг і знову тікав у справах.

Вона не заперечувала. Тільки відчувала, як холодок між ними посилювався. Почуття крижаніли…

— Може, у нього хтось є? — припустила якось Ірина, коли дочка приїхала її провідати.

— Не думаю, — не сприйняла слова матері Емілія. — Навпаки. Антон сумує. Йому не вистачає дитини. З її появою наше життя змінилось би, я впевнена. Тепер, як ніколи, хочу народити. Малюк принесе радість всім нам.

Ірина важко промовчала.

При згадці про маму здригнулася. Учора не могла їй додзвонитися. Навіть пізно ввечері телефонувала, коли найрідніша тільки вдома могла бути. Та не взяла слухавки.

«Сьогодні треба її навідати», — блиснула думка.

Спати більше не лягала. Як тільки розвиднилося — сіла за кермо. Та раптом у голові запаморочилося, все зникло, вкрившись густим білим туманом. Емма стисла повіки. Потім різко розплющила очі. Густа пелена розсіялася.

— Що за чортівня? — вилаялася про себе. — Так їхати небезпечно.

Ще раз набрала маму.

— Алло, — почувся у слухавці рідний голос.

— Матусю, слава Богу, — зраділа. — Де ж ти пропала? Чому не відповідаєш?

— Не повіриш, — незвично бадьоро відповіла Ірина. — Зібралися із жінками та й поїхали у монастир до Почаєва.

— Куди? — не повірила власним вухам Емілія.

— У Тернопільську область, — уточнила Макарова. — Зоя покликала. У них з роботи туди автобус їхав.

— Знаю, що їхав, ми ж із Зоєю Павлівною працюємо разом. Але у тебе серце! Як можна в далеку дорогу рушати?

— Я таку благодать отримала, дитинко, що забула про серце, — відповіла Ірина. — Вперше у житті сповідалася. Бог усе робить правильно…

— Ти про що, мамо? — не зрозуміла дочка.

— Про своє, сонечко… Про своє… — загадково відповіла.

Емілія знову відчула, як темніє в очах.

Від гріха подалі вийшла з машини. У такому стані їхати точно не можна. Викликала лікаря й піднялася у квартиру.

«Напевно, простудилася, або вірус якийсь підхопила, — подумала. — Бо ломить усе тіло».

Лікарка довго оглядала Емілію, боляче мацала живіт.

— Коли були останні місячні? — серйозно запитала.

— Я так відразу й не скажу, — задумалася жінка. — Більше місяця, точно.

— Тест на вагітність брали?

— Я вже чотири роки купую тести — і нічого, — байдуже відповіла.

— Все одно відвідайте гінеколога, — закінчила огляд. — Може щось з гормонами, — підвела підсумок і попрощалася.

Емілія спробувала підвестися, але в голові знову запаморочилося.

— Та що за… — сердито буркнула. — Здається, візиту в поліклініку таки не уникнути.

Дільничний гінеколог Алла Борисівна Глотова довго оглядала Емілію. Зробили навіть ультразвукову діагностику.

— Це диво, — нарешті повідомила радісну звістку лікарка, яка вела Емілію від самого початку й не один рік планувала з нею вагітність. — Нарешті звершилося!

— Ви про що? — відразу й не зрозуміла Емма.

— Ти при надії, — блиснула чарівними зубами Алла Борисівна.

Молода жінка заціпеніла. Невже рішучість так багато важить? Лише нещодавно поставила собі за мету завагітніти й народити за всяку ціну — і от маєш… Небо почуло її.

— Це т-точно? — тремтячими руками погладила живіт.

— Орієнтовно вісім-дев’ять тижнів. І ще… — на мить замовкла. — Думаю, малюків буде двоє, — очі лікарки хитро заблищали.

— Що? — розкрила від здивування рота Емілія, наче хотіла повітря вхопити. — Господи! — звела до неба широко розплющені очі.

— Уявляю, як зрадіє Антон, — знімаючи рукавички для огляду, мовила Глотова.

— Він буде дуже щасливий, — витерла зволожілі очі Емма. — Адже надія вже майже згасла у ньому. Я відчуваю. Двоє, кажете? — плачучи сміялася. — Оце так нагорода Всевишнього. Сьогодні вранці пташка вдарилася у моє вікно. Я думала — погана новина, а виходить…

— Грандіозна! — аж розвела руками Алла Борисівна, намагаючись показати масштаби.

Вийшовши з поліклініки, найперше зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий, — неймовірно хвилюючись, почала. — Не заважаю? Можеш говорити?

Антон аж отетерів. На мить відняв слухавку від вуха й ще раз глянув хто телефонує. З моменту одруження слова «любий» від дружини не чув.

— Кажи, — не витрачаючи часу на всякі там панькання, сухо відповів.

— Ввечері будеш? Чи знову багато роботи? — обережно поцікавилася.

— Ти сумуєш? — якось іронічно перепитав.

— Дуже, — загадково Емілія.

— Тоді чекай, — повеселішав Антон, наче з коханкою про побачення домовився.

Але минула вже дев’ята й десята вечора, а Волошин не поспішав додому. Дружина приготувала стіл, запалила свічки, накрила романтичну вечерю. Проте чоловіка не було. На дзвінки не відповідав, повідомлень не надсилав.

Жінка зрозуміла. Він не прийде, як останнім часом частенько це робить.

Досі вона не надавала цьому значення. Однак зараз наче прозріла. Яка робота о такій порі? Ні, він слідчий, це ясно, всяке буває. Але його відсутність — уже не виняток, а правило. Треба щось міняти.

От сьогодні вона й розставить усі крапки над і. Хоче частіше бачити чоловіка вдома, щоб посміхався, приділяв увагу і все таке. Пора повертатися до нормального життя.

Глянула на годинник. Майже дванадцята. На столі все охололо. Свічки догорали. Повільно піднялася, сумно попленталася до спальні.

Раптом почула, як клацнув дверний замок.

— Ти ж казав, що сьогодні не затримаєшся, — зустріла його в коридорі Емілія.

— Казав? — скривився Волошин. — Не пам’ятаю, — здивовано посміхнувся й ледве втримався на ногах.

— Ти п’яний? — запереживала. — Що сталося?

— А що ще може статися? — гірко відповів Антон. — Просто напився, розслабився. Не можна?

— Це неймовірно, — опустила руки Емма. — Має ж бути якась адекватна причина.

— Хочеш знати причину?! — крикнув, тримаючись за стіну. — Більше чотирьох років ми разом! Чотири роки! — голосно повторив. — А ти навіть дитину не народила, не кажучи вже… — прикусив язика. — Набридло бачити у ліжку холодне тіло й скляні очі. Все! Може на п’яну голову…

— Припини! — вперше закричала на чоловіка Емілія. — Завтра шкодуватимеш про свої слова!

— Не шкодуватиму, — впевнено відповів. — Шкодую лише, що колись пустив тебе у своє серце. А зараз вирвати звідти не можу. Всю душу мені розтерзала! — міцно стис кулак і вдарив себе в груди. — Всю на шмаття! Знаєш, як воно, згорати від кохання, бажати й розуміти, що тебе лише терплять, зціпивши зуби? Га? Не знаєш?! Хочеш покажу?! — різко вхопив її за руку.

— Не чіпай! — налякалась Емілія.

Таким Антона ще не бачила. Те, що зараз озвучив, справді було в їхній сім’ї. Але якось висіло в повітрі, не озвучувалося. Вона покірно виконувала усі його забаганки, не сперечалася. Думала, цього досить. Але, що йому так боляче, навіть не підозрювала.

— Йди сюди! — грубо потягнув її у спальню Антон.

— Не треба, — заблагала бідолашна. — Що ти робиш? Зупинись!

Та Антон не зважав. Мов божевільний, з розгону кинув дружину на ліжко.

Скориставшись невеличкою дистанцією, жінка намагалася відповзти, але він ухопив її за ноги й притяг до себе.

— Зупинись! — плачучи кричала нещасна, розуміючи, що не вирветься. — Відпусти! Я вагітна! Вагітна!!!

Антон завмер.

Вмить протверезів, наче йому в обличчя з розгону відро крижаної води плеснули.

— Щ-що? — ледве видавив із себе, ошелешений почутим. — Спр-равді?

— Так, — важко дихаючи й утираючи заплакані очі, підтвердила. — Дев’ять тижнів. Я ж спеціально романтичну вечерю приготувала. Думала — раніше прийдеш, я урочисто повідомлю… — схлипуючи, пояснювала.

Антон міцно стис повіки. Скули його заходили.

— Пробач, — важко прохрипів. — Прости ідіота, — винувато опустив голову дружині на коліна.

Емілія заспокоїлася й погладила чоловіка.

— Як же я люблю тебе, Еммо, — піднявся й ніжно глянув у її сумні очі. — Божеволію від думки, що все летить шкереберть. Не хочу втрачати… Не можу… — обняв і міцно притис до грудей.

— Все буде добре, — ковтаючи сльози, відповіла. — Тепер усе буде добре… Наша радість подвійна. Малюків буде двоє.

— О-о-о, — солодко простогнав Антон, занурюючись у м’яке волосся дружини. — Моя кохана…

Наступного дня Емілія на крилах щастя летіла до матусі поділитися радістю.

— Що-о? — аж задеревіла від почутого Ірина. — Як?

— Ти не рада? — відразу не зрозуміла донька. — Нарешті Господь змилостивився і…

— Як це змилостивився? — перебила її мати. — Хіба ти молилася? Просила Його про щось?

— Що з тобою? — не витримала Емілія. — Твої слова колючі. Може, я й не стояла цілодобово на колінах, але думками ніколи не забуваю про Всевишнього. Усе в Його руках, знаю. Та й ти… молилася. Хіба ні?

— Так, — важко опустила голову Ірина. — Багато. Але мене Господь не почув. Напевно…

— Я не розумію, — зацікавилася Емма. — Ти про що?

— А стать дітей уже відома? — підняла на дочку благальний погляд, наче останню надію на щось плекала.

— Ні, звичайно, — витріщила на неї свої здивовані очі вагітна жінка. Незрозуміла поведінка матері явно лякала.

— Боюся, будуть хлопчики, — голосно зітхнула Ірина. — Хлопчики… — дивно повторила.

— Ну все, мамо, — не витримала Емілія. — Якщо ти зараз же не поясниш, про що мова — я ображуся. Не мовчи, бо не жартую. Справді, — категорично заявила.

Ірина підняла на неї засльозені очі й криво усміхнулася.

— Серце не витримує, — сумно виправдовувалася. — Шкодую, що не зможу обняти їх, побавитися. Не дочекаюся…