Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна[10] і коб’єта. Почуття... Яке воно – світле, темне? Багато хто вважає, що жінка – то породження диявола. Її почування й примхи – то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?

– Доводилося, – сказав Яків.

– Якщо знаєш, куди йти, йди, – сказав князь Едмунд. – Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?

Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.


4

Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других – ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.

Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?

Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.

Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.

– Ти живий? – то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.

– Здається, живий...

Здорово довбонули, – сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. – Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.

Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.

– Ходімо, – сказав Прокіп.

Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де – не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...

– Не, – сказав він.

– Не? Що нє? – здивувався Прокіп.

Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?

– А те нє, – мовив затято, – що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.

– Побити? – Прокіп сплюнув і стиха лайнувся – видно, боліло. – Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.

– Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?

– Та йду, йду, твою маму, герой...

І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.

– Де тут світло? – кричав лютий-прелютий Яків.

– Десь коло дверей, – то Прокіп.

У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.

Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.

– О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...

– Мовчи, шльондро...

– Цо пан собє позваля!

– А те й позволяю, – сказав Яків. – Те й позволяю, ясна пані, – він казав українською. – Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! – вже гаркнув.

Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.

– Ґвалтуйте! Проше пана...

– Вставай!

Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.

– Цо пані собє позваля?..

На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула – як там її...

– Вимітайтеся!

Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі – мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.

Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.

У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...

– Що на тебе напало? – спитав Прокіп. – Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...

Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.

– Шляхтянка, кажеш? – Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. – То чого ж вона... така?

– Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, – сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся – видно, таки боліло добряче.

– Любов? Хіба од любові пускаються берега?

– А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.


5

Той чоловік з’явився біля їхньої хати, вже як викопали картоплю. Якову помагала копати й Оленка. Хоч що там у нього – латка на городі, свій пай віддав для обробітку Ольці й Тарасові. Ольці його приблуда тоже помагала. Олька перестала сердитися на дівчину, й відчув Яків – може, розказала Оленка його дочці про себе щось таке, що йому не відважилася.

– Дєд!

Він почув цей голос, мовби здалеку, з минулого, і озирнувся. Але перед ним стояла не Оленка, а молодий чоловік, у джинсах і засмальцьованій курточці, з розпатланим волоссям.

– Доброє утро, дєд, – сказав молодик, і всередині Якова щось тенькнуло.

– Доброго, коли не шуткуєте, – відказав. – Ви-те до кого?

– Да, навєрное, к тебе. Ето ж у тєбя жівйот девочка Альонка?

«Приїхав забирати? – подумав Яків. – Али хто ж він їй?»

Хлопець був блідим, схожим на мерця, що раптом ожив.

Бігали очі-очки, хоч було враження, що він їх намагається не те що сховати, а показати не такими, як є. Упевненішими, чи що? Не блудливими, а... Яків шукав слово і знайшов – погідними. Може, й не годилося, але чомусь прийшло.

– Так єсть у тебя Альона? По глазам віжу – єсть. І врать ти, дєд, відімо, не пріучен.

Хлопець обминув його, ніби Яків був кілком, що стовбичив посеред двору, й направився до хати.

Та Яків теж собі туди пішов.

Ступив і завмер.

Вони стояли навпроти одне одного – хлопець, гість незваний, і Оленка. Хлопчисько блимнув на господаря насторожено і вороже.

– Остав нас, дєд, на пару мінут. Ми давно не відєлісь, поговоріть надо. Ну?

– Про що? – Яків не стримався, щоб спитати, бо вельми вже мулько на душі стало чогось.

– Ну какой ти любознатєльний, однако. І нє вєжлівий.

Хлопець рушив на нього. Та Оленка схопила його за рукав.

– Едик! Не смій, – сказала чи швидше скрикнула. І до Якова: – Ми надворі поговоримо, Якове Платоновичу. Ми... справді довго не бачилися.

Вони вийшли й хвилини потягнулися, довші за години. Яків був уже певен – цей Едик приїхав по Оленку. Приїхав звідки й нащо йому Оленка? З виду, як трясця, не інакше – наркоман. Наркоманисько. Ци не хоче повернути в своє кодло цю порятовану дівчину?

Яків не стримався й таки відчинив двері в сіни. Прислухався. Голоси долинали ніби з-за хати. Різкий, крикливий чоловічий і значно спокійніший Оленчин. Сказала пару слів – не розібрав Яків, глухота стареча – і настала тиша.

Яків одчинив зовнішні двері. І мало не зіштовхнувся з хлопцем. Той винирнув із-за хати, за ним – Оленка. Хлопець явно знервований, озирнувся посеред двору:

– Смотрі, бля, пожалєєш. Зря отказиваєшся.

Він грюкнув хвірткою, а далі, на вулиці, враз зіщулився, сплюнув, забурмотів собі щось під ніс.

Яків зирнув на Оленку – дівчина стояла перед ним сама не своя. Мовби з хреста знята.

– Молодець, дочко, що не пішла за ним.

– Ви... Ви так вважаєте... Якби ж ви знали...

Вона кинулася йому на груди. Заплакала, здригаючись, мов у конвульсіях. Пташа, що вирвалося з силків. Таки вирвалося?

– Мені страшно, Якове Платоновичу... Мені страшно... Якби ви знали... Треба втікати, а нема куди...

Яків не знав, що й сказати. Відав тилько, що дівчину, яка стала йому майже рідною, треба від чогось захищати, али од чого й кого?


6

Голос. Голос. Голос. Далекий голос.

Його покликав той же Прокіп.

– Там вона...

Яків підняв голову – чистив якраз збрую. По руці шкрябонув щіткою, лайнувся.

– Вона? Хто?

– Зося.

– Яка ще Зося?

– Та сама.

Де?

– Коло брами тебе жде. Мені хлопці з варти передали, сказали, що до мене якась дівка прийшла, родичкою назвалася. Ну, я вийшов, а там – Зоська. Оділася, скажу тобі, як на параду. Тилько вона сказала, що не до мене, а до тебе прийшла. Не знала, як тебе звати, от і покликала мене. Підеш?

– Чого б мені йти?

– Ну, не знаю... Як хочеш...

Отака в них вийшла з Прокопом розмова. Він махнув рукою до товариша – чого стовбичиш, витрішки продаєш, іди собі. А сам взявся люто натирати те реміняччя. І тут почув якийсь віддалений стукіт. Раз за разом, мовби удар молотка. Далекий і водночас ніби близький. Що за холєра гупає, дратує? Те, що збагнув далі, змусило аж захитатися – то гупало його власне серце. А, мамо рідна, сказав собі, хай би його трясця вхопила, що ж то таке... Дурна звірина... Він переживає, хвилюється, бо тая сучка прийшла? А виходило, що так. А нєх би шляк трафив! Аж по-польському лайнувся. Кинув щітку, збрую з усієї сили. Що з тобою, Мех, кричав наздогін капрал, амуніція повинна бути складена. Він чув, але не спинився. Йшов, як сліпий. Почув окрик, лайку. Ба, не віддав честь офіцеру. Перепросив якогось зачуханого поручника.

І тут збагнув, що йде таки до полкової брами. Їхнього полку. Спинився, перевів дух. Сказав собі, що тилько дізнається, чого треба тій вертихвістці. Шльондрі. Шляхтянці, ха-ха!

Зося стояла вже по той бік воріт, на полковій території. О, вона вочевидь вміла замилювати очі й не таким, як цей клаповухий вартовий, чи то пак черговий по пропуску. Балакає, бісики пускає, курвочка. А той хлопак, мабуть, помітив його, Яковів, злий вигляд й одразу злиняв.

Зося була вдягнута в сірий, з великим білим горошком жакет з викладом на грудях. Спідничка ледве покривала коліна, й між черевичками і подолом виднілися стрункі загорілі ніжки. Напівпрозорий капелюшок і незмінні рукавички, цього разу світлокоричневі, швидше руді, з прорізками на пальцях. Картинка!

Вона зиркнула на Якова, що підходив, поглядом королеви – величним і зверхнім. Ледь-ледь відставила ручку, недбало, ніби вагалася – подавати чи вказати хамові, котрий наближався, його справжнє місце. Може, біля її білих черевичків?

– Зоф’я М’ялковська, проше пана, – сказала й далі невинно поцікавилася, як звати пана улана й чого панові від неї було потрібно.

– Мені?

Яків мало не вкляк. Ото так! Виходило, що не вона казна-чого припхалася, а він, бач, її покликав. Так, вам, сказала вона підкреслено чемно, бо ж посильний чи хто там, не тільки казав, що пан улан хоче її бачити, а ще й неодмінно зараз, тому вона й зібралася швидко, відклавши всі свої справи.

«Чого вона хоче, чого добивається отсією кумедією?» – подумав Яків.

Бо зрозумів, що дівка не тико вар’ятна, а й грає вар’ята. А глянув улице – в очах бісики з переляком змішані – й інше збагнув: вона пропонує почати стосунки з чистої сторінки, ніби й не було тієї паскудної ночі. Почати... Може, з тієї ж поїздки, коли віз її на коні, коли зсадив і вона прошелестіла: «Зося».

Зося? Дешева шльондра чи шляхтянка, що стоїть із гордою поставою голови перед ним, хлопцем з Полісся?! Хотілось вибухнути, показати й свій гонор, але сили не було. Чомусь не було.

– Я... Я тоді не хотів, – раптом сказав він. – Пробачте, пані, вийшло справді по-дурному. Я йшов... А ті, ваші кавалери, чи хто там, нас стріли...