Теї ночі під зорями, а частіше під хмарами були ой якими тривожними. То тутечки, то тамечки на обрії спалахували й довго не гасли заграви. Яків стояв на краю села, вдивлявся в темряву, й серце стискалося так, геньби у нього хтось лещата запхнув. Щоби міг зробити, якби хтось налетів? Пальнути раз чи два з обріза? Бо на більше той самопал і не здатен. Та ще хіба у рейку забамкати, щоби село збудилося. Може, люде тоді й утекли б.

Ніч вдивлялася у нього стооким невидимим звіром, несла крадькома у чорній торбі сотню, а може, й тисячу звіренят, здатних рознести довкола біду.

А якось забіг на подвір’я брат Гаврилко, здається, на Спаса то було. Розкуйовджений, очі палають, на плечі самопал на мотузку теліпається, в руках вила.

– Гайда, братику, на польську колонію йдемо.

– На польську, кажеш?..

– Ну, на Зенюв.

Яків різким порухом рвонув з братових рук сокиру. Тоді другу руку простяг.

– Самопала давай.

У Гаврилка мало очі з орбіт не вилізуть.

– Ти що, брате, полякам продався? Щеби пак – маєш і в себе польську цяцю. Та виплодків ляських.

– Дуройо...

Яків ударив молодшого брата у підборіддя. Тоді за самопала шарпнув.

– Зосю не чіпай, брате. І дітей не чіпай. Забув, якою вони мовою балакають? А за колонію тую ти за весь свій вік не одмиєшся...

– А вони? Ти забув, що в Штуні, Вижгові, Висоцьку наробили? Церкви палять... Дітей на кілля... Слабак ти, брате...

– Може, й слабак, – згодився Яків. – Али самопала тобі не віддам.

Відступив і курок звів. Цівка дивилася маленьким, порожнім ще оком, у братові груди.

– Гляди-но, не пошкодуй, брате, – сказав Гаврилко з притиском, злостиво.

Та плечі в нього вже опустилися. І очі погасли. Мовби вітер дмухнув на теї жарини.

Яків повернувся і побрів за хату. Над селом пливли велетенські журавлі – білі хмари. Кружляли, готуючись до відльоту у вирій, инші, справжні птахи – боцюни. Стояла десь там, за бором, що синів у далечині, осінь. Все було, як і завше. Тильки люде були не такими. Ішли одне на одного. З сокирами, вилами, самопалами.

«Хто винен у тому? – подумав Яків. – Поляки? Совєти? Німци? А хто мого брата змусив узєти до рук сокиру? Господи, хоть би він не пушов на ту колонію з дурної голови».


15

Біда в їхнє село нагрянула негадано, коли вже ніби все довкола – бійня, підпали, напади – стихати стало: десь на п’ятий день по Покрові. За тиждень перед тим поляки напали на Полапи, майже сусіднє село. Спалили там церкву, а в ній чи не з півсотні людей. Після того рушили, певно, сп’янілі від успіху, на Загоряни. Та лісовою дорогою стрівся їм загорянець, старий Федько Бутмерець (бо з Бутмера, села коло Прип’яті, був родом, в Загорєни в приймаки пристав), то оточили його, стали розпитувати, як там, у Загорянах, все спокійно? А Федько зметикував, що біда до села їхнього суне – зі зброєю, тими ж вилами й сокирами в руках! З очима, ненавистю поїденими. І сказав, так, мов, і так (до того ж польською), в тему ахтемськім силі цілінька сотня «бульбашів» стоїть. Вчора ж прийшли й розквартирувалися.

– Бульбаші? Банда УПА?

– Атож, Гупа, – заливав Федько. – Крука сотня.

Нападники тривожно поперезиралися, дали діду пару стусанів: чи не бреше старий пеньок? Однак, порадившись, повернули назад. І старого відпустили, як не дивно.

Коли наляканий Федір розказав про те в селі, люди рішили, що до них тепер не поткнуться.

Поткнулися. Пройшли крізь вранішній осінній туман безшелесними примарами. Виникли у дворах, коло хат, заходили в хати. Мали, певно, чітку інформацію – з якої сім’ї в УПА є, хто на колонію ходив.

Зайшли і до Мехів. Двоє з рушницями в руках – молодший і старший. Наказали йти на зібрання до церкви. Тут до хати вступила Зося, котра якраз корову доїла, та, почувши шум, покинула. Відразу зметикувала, що й до чого.

– Джєнь добри. То у нас гості такі статечні і поважні?

Мабуть, прийшлі відразу за якимись певними ознаками – поставою, лицем, вимовою – визнали у цій жінці без страху в погляді свою. Своєї крові й роду.

– Пані єстем полька? – спитав старший.

– Нє тилько єстем, алє билам, єстем і бенде, – Зося ще більше випрямилася. – Проше пана, Зоф’я М’ялковська. Проше пана, полячка, шляхтянка і католічка. З кім мам защит розмавяць?

Її спитали, не відповідаючи: хто та звідки, як вона тут опинилася? Зося відповіла, що вийшла заміж за жолнєжа, улана Війська Польського, який уже захищав Жечу Посполиту од ненависних швабів. Тому й приїхала сюди жити – на креси всходні, одвєчну польську зємє, і цим дуже гордиться, бо принесла сюди польській дух і єнзик[20] польській. А ось мій, проше вельможного пана, муж Якуб, капрал Войска Польскєго, який захищав Жеч Посполиту, а то наші доньки – Зоф’я, Генефа і Юліана, а в колисці спить, проше ласкавого пана, донька Ядвіга. Звісно, Зося ризикувала, називаючи инші імена... Але після її слів той старший, з виразними мішками під очима, приклав руку до військового кашкета:

– До відзеня, пані Зоф’я. Щенслівего жиця...[21]

Коли вони вийшли, Зося заціпеніло опустилася на лавку. Здавалося, от-от заплаче, але вона не заплакала. Тико спитала:

– Що вони казали?

– Веліли йти до церкви, – сказала Параска. – Тамечки збирають людей. Мабуть, як у Полапах, палитимуть...

Зося підвелася, погладила по голові перелякану Парасочку, потім Зосечку. Тоді вийшла з кімнати. Як виявилося, пішла до комори. Щось там загриміло.

– Що вона робить? – Параска спитала схарапуджено.

– Хіба я знаю, – сказав Яків.

Зося вернулася, несучи на руках давню свою блузку, в якій приїхала сюди, спідницю, куртку-кожушок, чобітки, капелюшок. Зберігалися вони не знати для чого, бо навіть на великі свята не вдягала. Тико хіба час від часу діставала і просушувала. Після того вдягала, проходжувалася подвір’ям і знову ховала до куфера.

– Що ти задумала? – ступив до неї Яків.

– Я піду туди... До церкви...

– Нащо? Ти хочеш смерті?..

Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.

– Не плачте, маленькі, – Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. – Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...

Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.

– Тоді і я піду, – сказав Яків.

– Ми повернемося, – пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.

Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.

«Куди я йду? – думав Яків, приречено переставляючи ноги. – Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»

Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.

Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.

На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.

Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М’ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...

– Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, – таки представився чоловік.

– Якщо пан капітан не вірить, – сказала Зося. – То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.

– Вєрім, пані, але...

Капітан взяв паспорта й таки глянув.

– Конрад М’ялковські, Броніслав М’ялковські, – він наче щось пригадував.

– Так, пане капітан, ви не помилилися: мій батько саме Броніслав М’ялковський, соратник нашого вождя Юзефа Пілсудського, який був разом з ним в російському засланні, і який стояв з ним поряд під час проголошення незалежності Другої Речі Посполитої 11 листопада 1918 року. Який згинув у поході проти більшовиків у двадцятому році. А мій прадід Конрад був близьким соратником князя Адама Чарторийського і помічником начальника канцелярії його світлості, а при Кастусі Калиновському також зложив голову за незалежність Польщі.

– То цо хце ясна пані? – вже з теплою ноткою в голосі спитав капітан.

Зося сказала, що вона разом зі своїм чоловіком Якубом, капралом війська Польського, який проливав кров за ойчизну у вересні тридцять дев’ятого року, хочуть бути поруч з тими людьми, котрі находяться в церкві, серед яких вони прожили значну долю свого життя. Капітан доволі м’яко заперечив, що така жертва непотрібна і нерозумна. Ці люди відступники і зрадники, схизматики і бандити. І пані Зоф’ї не робить честі те, що вона захищає їх. Я їх не захищаю, а прошу за них у пана капітана перед Паном Богом і Маткою Боскою. Тут Зося дістала іконки Маткі Боскєй Свєнтокшицької і Тарнобжегської. Або хай пан капітан дозволить померти разом з ними... Це неможливо, заперечив пан Збігнєв. Тоді, Зося вже підвищила голос, нєх пан капітан замість цих людей розстріляє її, Зоф’ю М’ялковську, доньку Броніслава М’ялковського і правнучку Конрада М’ялковського. Якщо конче потрібна чиясь смерть.

Нєх розстріляє, бо так їй кажуть і Матка Боска Тарнобжегська і Матка Боска Свєнтокшицька. Мусить вона прийняти смерть за цих людей, яко справжня полька і католічка з роду справжніх поляків М’ялковських.

Капітан завагався, Зося стояла і незмигно дивилася йому в очі – горда і виструнчена. Вперше цей бравий офіцер, що вже дивився в інші очі – смерті, не знав, що чинити. Спалити живцем, хай навіть разом із бандитами і відступниками, доньку близького соратника Юзефа Пілсудського і правнучку близького соратника Адама Чарторийського і Кастуся Калиновського означало заплямувати на віки вічні своє ім’я. І добре ім’я та честь свого роду. Найпростіше – не пустити силою, її і її чоловіка до церкви. Це можна зробити, але...

Капітан, що опустив погляд, знову підвів голову, відчув – ця жінка, ця вродлива горда полячка, до того ж знатного роду, донька одного з творців польської незалежності, мимоволі захоплює його. Яка гідна справжньої польки-аристократки мужність, відвага, не позірне, а справжнє благородство, пся крев! Яка дивовижна врода, що дісталася якомусь капралу, судячи з усього, мужлану. О Матка Боска, чому доля така несправедлива! А що, як ця пані, що навіть у цій глушині, певно ж, зберегла свої колишні зв’язки, скомпрометує у новій Жечі Посполитій, яка постане після перемоги над швабами, його ім’я...

І він прийняв рішення. Приклав руку до конфедератки, легко-легко вклонився і скомандував соратникам рушати за ним. Щось спробував заперечити чоловік, що приходив до Мехів, але капітан сказав, що рішення не змінить. Як тільки вони зникли на сусідній вулиці, люди хлинули з церкви. Хтось було зарепетував, що серед них полька... Та, дізнавшись, хто їх порятував, люди оточили Зосю і Якова, цілували Зосі руки, а декотрі вклякали на коліна, як перед святою. Тут Зося не витримала й забилася в істеричному плачі. Плакала й бурмотіла якісь слова. її заспокоювали.

Вже вдома, де їх зустріли стривожені, зарюмсані діти й геть посіріла мати Параска, коли Зося роздяглася, Яків сказав:

– Я знаю, що ти з давнього шляхетського роду. Але ти ніколи не казала, ким були твій батько і прадід. Твого ж батька звати...

Зося глянула на чоловіка й сумно всміхнулася. Її зеленкуваті очі були не тільки заплаканими, aлe й страшенно стомленими.

– Не знаю, чому я вигадала пана Конрада і пана Броніслава... Я проситиму Матке Боском Тарнобжегском і її сина свєнтего Єзуса, щоб вони простили рабі Божій Зофії цю велику неправду, – сказала вона.


16

На початку весни сорок четвертого Яків потрапив у облаву. В останні місяці, коли, переказували, совєти зновика стояли під Ковелем і вернули собі Луцьк, німці часто стали робити наскоки й на села, хапали на вулицях, а тут чорт його смикнув до міста податися. Кум Данько Плющів зорабив. Каже – я підводою їду, насіння купєти, а ви-те, куме, гувурєли, що хомута нового прикупити хочете, то й поїдемо.