Іноді щось ввижалося, щось бовваніло, бурмотіло, стогнало, промовляло зовсім поруч. Але то були альбо дерева, корчі, пеньки, альбо взагалі нікого не було. Обриси знайомих розтавали, мовби ті, кого прагнув побачити, втікали, не хотіли з ним спілкуватися.

Часом хмарина набігала – здавалося, що сибе молодого стріне, а може, удвох з Улянкою ци Зосею...

Не стрічав. Хоч обриси чиїсь виступали, таки виступали.

Яків ішов і йшов, часом доходив до лісу, який тепер відсунувся далі од села, бо ж заболочені ліски, ружки[29], гайки з’їла меліорація. Прямував уздовж лісу й річки Мережки, що ліс огинала.

Раз побачив крізь туман коня. Здалося – то його червоний. Поспішав, аж упав, об щось перечепившись. Але кінь виявився сірим, скосив на нього око, як підійшов близько, форкнув і тихо заіржав, як уже відходив, щоб брести далі.

Мій коню, – пробурмотів Яків до чужого коня, здається, Петра Якулового, сусіда через три хати. – Конику мій...

Може, той гицель забув про свого коника, лишив на холодну осінню ніч у полі?

Якову на мить здалося: то він став конем, самотнім, всіма покинутим. Він пішов далі, потім, зачувши знову іржання, вернувся, взяв коня за гриву, відчепив ланцюга од вбитого в землю кілка, повів коника до села. Потім спам’ятався, що, може ж, Петро тильки ото вранці коня вивів на пашу. Що йому до чужого коня?..

Приторочив коника в іншому місці. Ще раз провів по холодному крупу.

І тут йому нестерпно захотілося додому.

Вкотре вертаючись, давав слово, що більш отак не ходитиме, хоч і знав, що порушить те слово, що воно тико до наступного туману.

* * *

...Тепер зимовий туман облягав хату, Яків розумів те по сірій пелені за вікном. Звестися вже не міг. Місяць скоро буде, як ноги не слухаються. Вчора приходив Гандрій, скаржився, що його Олька змушує до Віки вернутися. Віка хороша жінка, нічого не має проти, але ж він любить Валерію. Не може себе силувати. Не можу, тату Якове.

– Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, – сказав Яків. – Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.

Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.

– Таки гарна жінка Віка, – казав Андрій. – Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

«Я найбільше шукав у тумані Оленку, – раптом подумав Яків. – Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

– Дідусю мій рідний, – почув голос.

– Дитино моя, зара’ встану...

Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

Здалося – туман бере на руки хату. Несе кудись.

– Тату, то ви мене чуєте? – то вже Андріїв голос.

І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

«Чогось шукають, як і я», – раптом подумав Яків.

– Ні, ні, ні, діду Якове, – сказав хтось. – Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

Шуміло у його бідолашній голові.

* * *

Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

– Ходім до лісу, Якубеку, – сказала раптом Зося.

– До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

– Може, ще брусниці напитаємо, – сказала Зося. – Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

* * *

...А туман все несе кудись його хату.


20

Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

Празник його, Якова! І родини.

Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ – то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...

А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:

– Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...

«Зараза», – подумав Яків.

Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.

А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.

Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати – до чого б то?

Допливе скоро до того берега? Але ж уві сні не доплив...

А таки допливе – як ни тепер, то в четвер.

І раптом подумав: якщо добре поміркувати – то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.

Озвалася мобілка. Натис кнопку, як учили.

– Знаю, що вже не спите, того й звоню, – засокотала слухавка Ольчиним голосом.

– Живий я, живий, і грамоту ци що там од того Презідєнта побачиш, – сказав Яків.

– Я й обідитися можу, – одказала Олька, али довго бурмоситися не вміла, почала повідувати сусіцькі новини – у Луцихи цеї ночі корова отелилася, таке смішне тилєтко, тилько коровка буде з зірочкою на лобі, колись побачите, не спиричайтеся, будите, будите ще й ходити.

Людка вчорась звонила, великий привіт, а неїн Васька на якіся змагання їде. Мале, а вже там чи то бориться, чи навкулачки б’ється. І всіх забиває. Та ни до смерти, то ігрища такі.

Потім прибігла Віка. Хоч і ранок, али вже геть прибрана, у кожушку свому білому.

– Все нормально, тату? Де болить?

– Ниде, – сказав Яків.

– Правду кажу – сьогодні ви ліпше виглядаєте, – сяйнула усмішкою.

Віка й погодувала кашею з гречки, якби малейку дитину – з ложки. На диво самому, йому не хотілося опиратися. Та Олька ще її застала. Завела свою пісню – хай уже батько-впертюх тутечки доживе до століття, раз затєвся ювілей у своїй хаті празникувати. Али після свята я заберу до себе, навіть не думайте, тату. Силою заберу, присяй-бі.

– Ліпше я заберу, – заперечила Віка.

– Та в тибе діти, шум, в мине красота і тишина.

Далі – всуціль ля-ля-ля і тра-та-та.

Він заплющив очі й задрімав. А коли розплющив, то довелося швиденько знов заплющити. Бо почув, як Олька зі сміхом розказувала, як до неї підбиває клинці відставник-прапорщик, що в родичів гостює. А він же на цільних півтора дисятка літ молодший. Що теї чоловіки собі думають? Їм аби баба.

– До мене теж один наш молодий вчитель став приходити, – тихо сказала Віка. – Позаминулого року до нас приїхав. Як у нас з Андрієм нелади стали... Я вас, каже, пані Вікторіє, давно кохаю. Як тільки побачив... Хлопчисько зовсім.

– Ну?

Олька засміялася, і вони тихо зашепталися.

Яків слухав і не слухав. Плив начеб кудись.

Пішли-пострибали нарешті сороки. Яків одягнув окуляри, поправив і тоді узяв до рук Біблію. Останнім часом любив одкривати Святе Письмо навмання, читати, хоч і розпливалися, і стрибали букви перед очима, доки стачило сил. Або й два-три рядки прочитати, а тоді лежати, навіть не думаючи про прочитане, а відчуваючи в тілі дивне незрозуміле блаженство.

Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: “Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?”»[30]

Здивувався і подумав: не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа»[31].

«Чи переміг я свій гріх? – подумав Яків. – Не переміг, ой, не переміг. І навіть на сповіди не признався. Боявся...»

І далі подумав, який то важкий тягар звалить на Ольку перед своєю смертю. Бо ж мусить перш, ніж батюшці останній раз висповідатися, розказати про тих двох, убитих ним, – Трохима, і того другого, що Оленку неволив. Чи рятував він сім’ю свою, убиваючи Трохима? Чи потрібен був порятунок Оленці?


21

Ніна нарешті принесла листа. Тико те письмо було не від Артема чи Оленки, а від Валька, онука двоюрідного. Али яке письмо! Писав той шибеник, що нарешті найшов Оленку, яку всі ці роки шукав, що вона передає велике вітання дідові Якову й чогось приїздити боїться. Так, мовляв, і сказала. А ще писав Валік, жде вас, діду, сюрприз.

Яків дивився на білий аркуш паперу, мов на диво.

Слова перед очима стрибали.

– Як вам, дідуню Якове? – питала Ніна. – Що болить?

– Добре мені, – відказав Яків.

Йому справді було добре і затишно. Подумав, що попросить Ольку чи Віку, щоб одписали Валькові: хай на його століття удвох приїжджають. Він і Оленка. Чого ж їй боятися, хіба він кусається?

– Який сьогодні день? – спитав поштарку.

– Трьох святих, – сказала Ніна.

– То добре.

До його століття лишалося рівно два тижні. Витриває.

– Я вже піду, діду Якове?

– Радість у мене, – сказав Яків. – То дістань там шкалика, налий собі настойки.

– Я ж на роботі, – Ніна усміхнулася. – Уп’юся, то ще десь упаду, погублю письма й газети. А мені ще до Линенчихи занести письмо, і до Василя Гараськового перевода.

– Перевода?

– Дочка прислала. Вона часто шле, бо ж на заробітках за границею. В Італії. Та він все одно пропиває. То я побіжу?

– Біжи, – дозволив Яків.

Лишившись сам, довго тримав у руках письмо. Конверт, листок паперу. Дрібні, нерівні, як макові зернята, літери, писані правнуковою рукою. Виходить, шукав ту дівчину. Шукав Оленку. Альонку, казала вона. Чого ж вона боялася? Що пережила за ці довгі п’ять років? Та вже й п’ять з половиною буде.

Раптом Яків стрепенувся. Чудернацька думка майнула у його старечій голові.

«Нє, нє, нє, – сказав собі. – Того не може бути».

Думка була – може, Ольонка тая має дитину од Валіка? Ци од когось?.. Може, то і є той сурприз...

Яків лежав і думав. За вікнами поступово темніло. Вечір надходив. Налетів, ударився об стіну і віконне скло зимовий вітер. Мовби просився до хати. Ци ждав, що хазяїн цеї хати озветься?

Я тут, – сказав Яків. 

От-от мали прийти вечірні навідувальники. Вони й запалять світло. Хоч коло нього, на столику, лямпа стоїть. Треба тільки простягти руку, натиснути на кнопку. Ні, ще рано. Ще сіріє за вікном, так ніби там не вечір заглядає, а світанок. Ранній-ранній, що тико взявся прокльовуватися і з цікавості у віконце заглєнув – що там робиться і хто живе...

– Ходи до мене, Зосю, – стиха прошепотів Яків.

І тут він відчув, як рушає поїзд. Той поїзд, яким вони колись до Варшави їхали. А може, той, що мали їхати. Удвох із Зосею.

А до його воріт під’їжджала машина. З неї виходив Кшиштоф. А біля воріт він, Яків, стояв, тримаючи за руку... Тримаючи за руку Гандзю.

«Я сплю», – здивувався Яків.

Не спав, али стояв коло воріт. Удвох із Гандзею. А Зося сідала у машину із Кшиштофом. Та Зося, що не мала приїхати до нього. Та Зося, що знайшла (ци ж знайшла?) своє трудне щастя з ним і свою смерть. Що зробила його щасливим... А він... А він стоїть коло воріт...

...Він стоїть побіля воріт, али вже з хрестом. Стояв, авжеж стояв, три літа тому. Сам його якось поволечки й витесав, збив. Батюшку їхнього молодого попросив, аби освятив. Допитувався отець, в якого ледь-ледь борідка просіювалася: нащо йому хрест? Одказав, що за хатою хоче встановити, хай стоїть.

Насправді поніс того хреста до лісу. Йшов довго, мало не цілісінький день. Спинявся, одсапувався, йшов. Коли вже літнє сонце збиралося сідати, якось дотарагунився до Гнатового хутора.

Дорогою раз хрест здався таким важким, що заточився, став на землю опускатися. Впав на коліна, так стояв і не міг хреста з плечей зняти. Коли ж звільнився, то потім довго брав хреста вже попід праву руку, хоч ніби й невеликий, не важкий був, із сосни витесаний.