У неділю зранку почали прибувати запрошені, яким одразу давали зрозуміти, що вони не просто в гостях, а прибули до короля земель руських: карети минали красиву вхідну ковану браму з гербом Потоцьких і башточкою-надбудовою, а перед другою брамою зупинялися, бо за звичаєм мали виходити з карет і йти до палацу пішки. Це була не тільки обов’язкова данина поваги гордовитому господареві, а й мовчазне нагадування «хто є я, а хто є ти» у неписаному табелі про ранги. Біля входу в будівлю дворовий оркестр у новому дорогому вбранні зустрічав прибуле панство вишуканими музичними творами.

Ближче до великоднього вечора всі сорок покоїв кристинопільського палацу Потоцьких заповнили гості: шановані магнатські родини Любомирських, Брюлів, дідичка Станіславова Катажина Косаковська та інші дрібніші шляхтичі, для яких великоднє запрошення короля земель руських було так само значущим, як Великдень. Та найбажанішими гостями стали майбутні свати — сім’я Мнішеків із Кракова і їхній родич із Вишнівця Міхал Єжи Вандалін Мнішек, який був заручений із Пелагеєю-Терезою, старшою з двох іще незаміжніх доньок Потоцьких. Голова краківського сімейства Єжи Августин Вандалін Мнішек, краківський каштелян і великий коронний маршалок (голова сейму), незважаючи на більш ніж літній вік, мав рожеву й гладеньку шкіру, наче його щойно відняли від цицьки, і, несучи поперед себе добре розгодований магнатський показник, флегматично плівся за своїми двома красунями: чи то темпераментною, чи то екзальтованою, ніби мала постійну присутність миші в спідницях, дружиною Марією Амалією й донькою Жозефіною Амалією.

Донька Мнішеків без перебільшення була божественна. По-перше, вона була юна… Ні, для того часу й тих людей це «по-друге», а все-таки по-перше, вона була не просто багата наречена, а ще й одна з найперспективніших наречених Польщі, бо одиначка Єжи Мнішека мала успадкувати все, що здобув магнат після трьох вдалих шлюбів і вигідних оборудок. Тож очі й мозок потенційних наречених були остаточно засліплені блиском спадкового золота юної діви. Та чи то Бог, роздаючи дівоче щастя, кудись задивився, чи то Жозефіна забарилася на тій роздачі, бо й названих двох плюсів уже було б достатньо в одні жіночі руки, так же ні — їй дісталася ще й краса, неймовірна й очевидна: біляве густе волосся, успадкована татова шкіра й сині очі з розрізом розслабленої й упевненої у своїй силі кицьки. Безмежне батьківське догоджання спочатку дитячим, а потім дівочим забаганкам одиначки виробили в неї ту гордовиту поставу, що ніколи не дозволяла схиляти шию, а світ і людей оцінювала лише неквапним поворотом голови й ковзанням уважних очей; розвороту плечей і виправці в неї могли б повчитися балерини-початківці. Тож у чоловіків, котрі бачили перед собою не лише вродливу, а й неприступну фортецю, пробуджувався нестримний запал первісних мисливців.

Жозефіна, яку, узагалі-то, нарекли поширеним польським іменем Юзефа, не хотіла з часом стати в побуті для близьких ні Юзкою, ні Юзьою, і оскільки витончена душа й гострий розум почувалися більш спорідненими з розкутою культурою Франції, схилилася до французького варіанту імені. Батьки не пошкодували грошей на найкращих учителів для доньки, і вона вперто вдосконалювала неабиякі малярський і літературний таланти. Тож попасти в один такт у спілкуванні з Жозефіною чоловікам було складно, бо здибатися двом рівним із такими чеснотами важко в усі часи. Та вже чи то з цікавості, чи відповідно до плану здобуття любовного досвіду, чи з позицій людини, що не звикла собі ні в чому відмовляти, сімнадцятирічна Жозефіна вже мала пристрасного й вродливого залицяльника Йозефа Мьончинського, з яким не тільки рахувала зорі… Дівчина ввійшла в цікавий і новий світ сексуального досвіду, і він їй сподобався. Постійні спогади й думки про приємну новизну тілесних відчуттів створювали навколо неї ту особливу сексуальну ауру, яка підсвідомо притягувала чоловіків, наче березневих котів. Отже, усе — видиме й невидиме — робило Жозефіну Амалію апетитною й бажаною штучкою. Та час її народження й спільність політичної позиції татусів уже визначили для неї офіційну другу половинку, і дівчина без натяку на якісь душевні муки готова була стати дружиною Станіслава Щенсного Потоцького. Як людина, що звикла мати все, на що вкаже її пальчик, красуня сприймала майбутнього чоловіка як щось подібне до меблів і аж ніяк не як силу, здатну хоч якось обмежити чи змінити світ її забаганок.


Великодній стіл блищав від столового срібла й відповідав усім численним критеріям обідів для вищої шляхти: ковбаски, кров’янки, зельци; фаршировані щупаки й смажені в сметані коропи; молочні поросята, запечені в печі на вишневих дровах; бігос[15], журек[16] із білою ковбаскою; кекси, завиванці, тістечка й високі паски — асортимент тішив і очі, і вибагливі магнатські животи. Усю ту смакоту заливали великою кількістю угорського вина. Анна Ельжбета сиділа біля майбутньої свахи, а Щенсний — біля Жозефіни. Повна й енергійна Марія Амалія Мнішек любила життя в усіх його проявах і ні в чому собі не відмовляла: ні в коханні, ні в спілкуванні, ні в обновах, а за столом узагалі наминала з таким апетитом, ніби щойно зійшла на землю після тривалого плавання на кораблі Ноя. Її чоловік споглядав усі ці вподобання молодшої на майже двадцять років дружини зі спокійною поблажливістю, яка вистоялася й закріпилася у двох попередніх шлюбах і загартувалася на посаді великого коронного маршалка серед нервових, гонорових і сварливих депутатів-шляхтичів.

— Боже, який же то стіл ладний! Як то вже ти, Анно, постаралася, — лила мед у вуха пані Потоцькій майбутня сваха. — А пам’ятаєш, як то розказували колись про весілля Марії Зоф’ї Сенявської-Денгофф? Ми з тобою ще маленькі були…

От і влила порційку дьогтю: ще б не пам’ятала Анна Ельжбета! Та той спогад довгим і товстим цвяхом на десятиліття застряг у головах усіх батьків, на яких очікували весільні клопоти, бо підхід до тієї справи ґрунтувався на ще одному принципі гоноровості: «Усрайся — не дайся!» — що передбачало обов’язково перевершити за пишністю і, відповідно, витратами весільних лідерів. Та рекорд весілля Зоф’ї вже майже тридцять років стояв на недосяжному п’єдесталі. Губи Анни Ельжбети, як завжди під час неприємної для неї мови, перетворилися на стиснуту зморщену дудку, і вона лише сухо хитнула головою, зате Жозефіна із зацікавленим усміхом очікувала на продовження.

— Розкажи, мамцю, я ще того не чула.

— О-о-о, — енергійно доплямкуючи, голосно розпочала Марія Амалія, — то була поді-і-ія! Вони на шляху до своєї кам’яниці у Львові, на площі Ринок, поставили аж шість веж, і той шлях освітлювали шістсот смолоскипів! Ти уявляєш — аж шістсот! Які ж то грошиська пішли… — Від невеликої паузи повіяло заздрістю. — Але то ще не все: з чотирьох вікон будинку виставили такі до-о-овгі труби для дощівки, і по них, увага, — пані підняла вказівний палець, — цілу годину лили з бочок угорське вино. Увесь люд Львова напився до срачки, а хто не подужав уже пити, той купався в ньому. Підставляли відра й навіть коней поїли. Ото була забава! — Марія Амалія енергійно змахнула рукою, видавши коротке «А!», що в перекладі означало «Колись було літо-літо, а тепер зима; колись були гулі-гулі, а тепер нема…», і встромила виделку в соковитий шматок поросяти.

Щенсний глянув на батька: історію його невдалого женихання до вдови Сенявської він також знав. Старий Потоцький і бровою не повів: хоча йому було й неприємно, та час уже притупив емоції; удвох із Мнішеком вони стиха обговорювали якісь політичні справи. Щенсний відчував потребу що-небудь сказати, тож вирішив догодити майбутній нареченій.

— Можна я вам покладу… — ковзнув поглядом по столу, — кекса?

Жозефіна скосила свої котячі очі в бік Щенсного й з холодною усмішкою кивнула. Станіслав узяв рукою тістечко й поклав його на тарілку Жозефіні. Дівчина знову звернула до нього ангельський безхмарний погляд.

— Спасибі, пане Щенсний. Колись, може, я прийму з ваших рук усе що завгодно, навіть отруту. Та кекс треба було взяти лопаточкою…

Знайомі почуття від виховних бесід змусили Щенсного почервоніти й запустили ланцюгову реакцію принизливих спогадів і замішання, тож хлопець надовго замовк. «Боже, яка простота… І вона має бути моїм чоловіком… Нічого, переживу… Добре, що він не єдиний чоловік у цьому світі», — подумала Жозефіна, вишуканим жестом підняла бокал і пригубила токайське вино. Зате мамуся, як завжди, усе робила з повною віддачею — по-чоловічому енергійно осушувала келих за келихом. «Та-а-ак… Треба її звідси вже відтягати…» — подумала Анна Ельжбета й встала з-за столу, подаючи тим самим сигнал для решти гостей. Усміхнулася так привітно, як тільки змогла.

— Дороге панство, прошу вас до танців.

Сите й приязне товариство плавно перетекло до танцювальної зали.

— Панно Жозефіно, дозвольте з вами потанцювати, — Щенсний нарешті опанував себе і в парі з красунею Мнішек став до полонезу.

Цей урочистий танець завжди відкривав усі бали й мав іншу, дуже показову назву — «ходзоний», тобто «ходжений». Оркестр упевнено й чисто заграв плавну мелодію — красиві пари неспішно почали свій правильний геометричний рух по периметру зали. Щенсний, повільно виходжуючи біля красуні Жозефіни, раптом зловив себе на думці, що, хоча вона й гарніша від Аделі, та не викликає в нього такого внутрішнього хвилювання, як його партнерка зі сцени, а Жозефіна, начепивши застиглу портретну усмішку, згадувала свого домашнього палкого залицяльника. Погляд молодого Потоцького впав на дуже цікаву юну особу, що граційно походжала в парі з літнім чоловіком, швидше за все, батьком, бо обоє мали дуже подібні красиві й виразні очі. Очі Станіслава й тендітної панночки зустрілися, і Щенсний відчув якийсь внутрішній зойк, що аж віддав болем у сонячному сплетінні; ще один погляд — і дівчина відповіла йому гарною й щирою усмішкою, яку панич так рідко бачив серед свого фальшивого оточення.

Раптом серед танцювальників відбулося якесь пожвавлення: кілька пар молоді пришвидшилися, зі сміхом розпочавши енергійну мазурку — це був сигнал для оркестру, що час змінювати музику. Старші чоловіки й ті, хто добре втоптав за столом, аж ніяк не були здатні до антрашів — високих стрибків у мазурці, під час яких треба було встигнути тричі вдарити ногою об ногу. Тож на паркеті вправлялися лише найкращі, і рівних тут не було Алоїзу Фрідріху Брюлю — зятю Потоцьких, одруженому з Маріанною Клементиною. Енергійний і запальний танець мав хоч мало виконавців, та багато глядачів, які оплесками зустріли танцювальні імпровізації й спритність Алоїза Фрідріха.

— Хто добре танцює, той і добре робить, ги-ги, ту справу, — утаємничено поділилася спостереженням розкута алкоголем Марія Амалія Мнішек із майбутньою свахою.

Анна Ельжбета не мала стільки ліжкового досвіду, як її просунута гостя, щоб підтримати й розвинути тему, тож, прожувавши щелепами щось неозвучене, вирішила змінити гріховне русло думок майбутньої свахи й запросила її та старших гостей до китайської зали. Тут за численними столиками лежали гральні карти, шахи, і обтяжені зайвою магнатською вагою чи віком гості могли без видимих втрат для панського самолюбства компенсувати нездатність до танців. Чинила інтуїтивно чи добре знала ту тонку психологію вродженої людської зверхності Анна Ельжбета, невідомо, та для підвищення панської самооцінки й більшої втіхи між столиками курсували маленькі Каролінка й Карлічек із чарочками горілки на тацях, і гості, звеселяючи дух і тіло, безцеремонно тішилися з маленького зросту прислуги.

Пані Потоцька, пані Мнішек і пані Катажина Косаковська, власниця Станіславова, опинившись за одним столиком, відсунули шахи вбік.

— Пані Катажино, а зіграймо у фараона. — Затуманений мозок добре підігрітої алкоголем Марії Амалії вже ніяк не хотів шахів.

Косаковська зі стриманою усмішкою кивнула. Хоча була вона лише на два роки старша за Анну Ельжбету, та виглядала значно краще від господині: краси рисам вольового обличчя надавала ще доволі пружна й доглянута шкіра, а сивина щойно почала заходити в густе каштанове волосся.

Пані Потоцька, демонструючи гостинність, пішла між столиками, обіймала панство й мило всміхалася, повторюючи завчену заготовку:

— Не хочете зіграти у фараона? Джакомо Казанова, коли гостював у нас, — пауза Анни Ельжбети спеціально залишала час для чергового усвідомлення співрозмовниками великої ваги господарів маєтку, — завжди чомусь вигравав… І сидів він, здається, саме за цим столиком…

Розрахунок спрацьовував: амбітні й заздрісні шляхтичі, розпаливши свою уяву, підживляли її вогонь алкоголем і бралися за карти — ловити примарний фарт за тендітний хвостик… Якби якийсь художник мав сумніви, як виглядають грішники в пеклі, чим вони там займаються і які емоції виписані на їхніх обличчях, то кращої картини, аніж та, що швидко постала серед того поважного товариства, він не побачив би більше ніде: розпашіле панство, ігноруючи будь-які правила етикету й моралі, азартно, з типовими вигуками «курва мать» і «до сраки» реагувало на вибрики теорії ймовірностей із результатом «п’ятдесят на п’ятдесят». Ставили на кін видобуті із сумочок гроші та зняті з ший, вух і пальців прикраси, загадували різні бажання, зокрема на роздягання, і тут же їх привселюдно виконували. Прислуга відчинила вікна, і жвавий шум линув далеко за межі галицького Версалю, ідучи до Бугу й даючи коло води добре відлуння. Великий Болотний Дух прокинувся й підняв свою примарну пащеку — відчув аромат багатої поживи й з молочним вогким туманом почав плавно протікати всередину палацу…