Більш простого варіанта гри в карти, аніж фараон (фаро, чи штосе) не існувало, напевно, за всю історію людства, та й грою це було важко назвати, бо не треба було не те що вміти щось робити з картами, а й навіть знати їх значення. Двоє гравців обирали ролі банкомета й понтера; банкомет тримав банк і метав карти, а понтер робив ставку, витягуючи зі своєї колоди будь-яку карту. Банкомет починав прометувати вже свою колоду карт на дві частини — наліво й направо. Якщо загадана понтером карта лягала наліво від банкомета, то вигравав понтер, якщо направо — то банкомет. І вже була яскрава моментальна ілюстрація того, що є повсякчас у житті, та зазвичай розірване відстанню між людьми: як саме твій успіх стає глибоким нещастям для інших.

Анна Ельжбета з видимим задоволенням спостерігала забави гостей: «Ніби догодила. Матимуть що згадувати». Двоє ліліпутів вправно бігали з тацями між столиками, і горілочка з маленьких келишків розпалювала серйозні пристрасті все більше й більше.

— Посидь, Анно, з нами. — Рум’янець пані Мнішек зрадливо виказував достатню кількість спожитих чарочок. — На що тепер гратимемо, пані Катажино?

— На тисячу — як я виграю, то ви дасте на користь конфедератів тисячу злотих. — патріотка Косаковська відкрито й фінансово потужно підтримувала барських конфедератів.

— Добре, добре, і так даємо, — розпашіла Марія Амалія метала колоду наліво й направо…

— От бачите, пані Катажино, уже є по-вашому. — Тінь незадоволення скривила масні губи товстушки, але Косаковській було начхати: вона визбирувала і кошти, і людей з упертістю Сізіфа, що котить камінь на гору — на святу й велику справу звільнення Речі Посполитої і від короля-тюхтія, і від нав’язливої й принизливої російської опіки…

— Дякую шановному товариству за приємний час, та ще хочу переговорити з Францішеком, — відкланялася Косаковська. Хоч-не-хоч, а партнеркою пані Мнішек у фараоні мусила стати пані Потоцька.

— А на що ж ми з тобою гратимемо, Марисю?

Анна Ельжбета сильно хвилювалася за потенційний відтік кожного злотого, та відмовити в грі не дозволяли гонор і майбутнє родичання.

— Йой, моя злота коліжанко, на що хочеш — мені байдуже. Можемо на бажання, можемо на гроші. Краще на бажання, тільки щось не знаю, чого захотіти…

— Анно, а я зна-а-ю. — У пані Мнішек уже оселився вічно спраглий чорт. — На горілочку, на три келишки, — хитро глянула на компаньйонку.

— Добре, але я буду банкометом, — Анна Ельжбета ще мала вперту надію на те, що й карти, як і всі в її домі, беззаперечно їй підкорятимуться. Та в гру вже включився Великий Болотний Дух і наклав свої невидимі лапи на сухі пальці пані Потоцької.

Вміст уже дев’яти келишків опинився всередині Анни Ельжбети, і запрацювали вони не гальмом, а нормальним-таки засобом вивільнення її ницих слабкостей і бажань із-під опіки святенництва.

— Давай, давай іще, моя дівчино, — грайливо напосідала Марія Амалія, не забуваючи й собі про чарочки з горілочкою.

— Доро… дорога ко… коліжанккк… гик, …ко, — заплітався вже язик у Потоцької, — нумо вже на щось інше ставвв-и-ити… — Утричі менша від партнерки за вагою жінка потребувала перепочинку.

— Добре, — милостиво згодилася пані Мнішек. — А на що ж іще? — Пооглядалася, і тут одночасно до столу на свою біду підкотилися Карлічек і Каролінка з тацями: вони вже засвоїли темп споживання горілки знатною гостею й добре попадали в такт обслуговування. — О-о-о, а я знаю, а я знаю, на що…

Постійно присутня в спідницях Марії Амалії миша, як завжди після чималенької дози алкоголю, кликала її на подвиги. Схилившись до вуха Анни Ельжбети, жінка щось прошепотіла з хитрим виглядом, і захмеліла господиня, махнувши рукою, згідливо кивнула.

— Х-ха, кому Бог добра захцє[17], тому й сука просєнта[18] приведе, — задоволено розсміялася пані Мнішек, бо знову виграла, і її перенасичене нутро отримало нову, ще не бачену розвагу, а Великий Болотний Дух приготувався святкувати свою перемогу.


Катажина Косаковська, сидячи в шкіряному кріслі в кабінеті старого Потоцького, укотре намагалася схилити його до повноцінної й відкритої участі у війні на боці барських конфедератів:

— Францішеку, дай свою армію — твоїх п’ятсот хлопів якби доєдналися до наших, уже би дали хоч одну перемогу над тими перевертнями московськими. А нам так вона потрібна! Хоч одна! Інші б у нас повірили, приєдналися б… — виразними очима з болем дивилася на родича.

Потоцький шумно втягнув повітря, помовчав (довгі роздуми вже давно рвали його на частини), погладив сиві спадисті вуса.

— Ти знаєш, Катажинко, там наші гості грають у шахи. У такій справі теж треба добре продумувати всі ходи наперед, а то можна з голою дупою зостатися, ще й дітям і внукам ніц не оставити.

— Бачиш, Францішеку, от чогось так усі, усі кажуть… Тут у груди себе б’ють — «єстем поляк до скону», а як показати ту любов до Польщі на ділі — то зась, і всі дивляться, всеремось ми чи ні.

— Ну та то, — розвів руками Потоцький, — і не новина, і не дивина. Кожен своє ліпив докупи тяжкою працею багатьох поколінь.

— Ну таки ж можна трошки відірвати, я ж не прошу все-все… Розумієш, Франце, я так довго ту ситуацію спостерігаю й думаю, що ми з тими запродансько-російськими загонами маємо всі шанси впоратися, тільки разом, разом треба навалитися… Ми маємо велику надію на твою допомогу. Я нещодавно продала свої Підгайці на Тарнопіллі — чимала сума вийшла, Богу дякувати, — і всі гроші від тієї угоди віддала нашим повстанцям.

— Ти зрозумій мене правильно, Катажино: є дуже велика різниця між тим, що можеш дати ти, і тим, що можу дати я. — Старий підняв догори вказівний палець і багатозначно помовчав. — Твоє є отут, усе вкупці, ти добре заокруглила свої маєтності, а я трохи не доробив того… А по-друге, де є твоє — усе отут, ближче до нас, а не забувай, де моє… От зараз захотів би я щось продати на тих своїх кресах[19]: чи Умань, чи Могилів, чи Тульчин, чи щось дрібніше — і хто, хто його в мене тепер купить? Може, ти? Чи, може, когось мені нараєш? — Косаковська пригнічено мовчала. — Мовчиш… Бо все воно хоч і моє, та вже й не дуже моє: не бачу я з того вже кілька літ прибутку. Гайдамаки стільки люду мені поперебивали… Поляків, що я туди позвозив, на палі понасаджували… Та не було б того, якби влада до українців краще ставилася. А на Вінниччині, щойно наші ту бучу починали, що, треба було українців і євреїв, як бродячих псів, винищувати від мала до велика? Та ота ненависть тепер на століття піде… Ото якби всі вони живі були, то й копійку нормальну своєю працею б заробляли й на нашу боротьбу віддали б. Ніхто, ніхто в мене тепер того не купить — ризик великий… Так і маю те, що маю, — старий розвів руками, — усе, що навколо Кристинополя. То звідки, звідки маю понастягувати?

Катажина помовчала, не знаючи вже, з якого боку розпочати новий наступ.

— Францішеку, то ж якби відразу ті гроші були, то ті військові не полізли б на простий люд. А ти добре подумай, що наша Польща скоро може й пропасти, і будуть твої внуки-правнуки під Москвою жити й по-російськи говорити…

— Та так: чого дурний — бо бідний, а чого бідний — бо дурний… Та ти знаєш, що я життя поклав, щоб Польща на своїх ногах стояла! Я вже з ними й під Гданськом воював — прямо лоб у лоб, і домовлятися пробував… Підлі то є люди, і свою лінію гнуть… І насрати на нас як на народ хотіли… — Старий знервовано заходив по кімнаті. — Так що не дорікай мені, що я не патріот.

— Та знаю я, знаю про це все, та наша мова трохи не про те, Францішеку. Треба допомогти хитнути ситуацію в наш бік, тоді ті, хто ще сумніваються, приєднаються, а армії проти всього польського народу навіть Росія не пошле, та й турки на нашому боці — на два фронти Росія точно не воюватиме. — Косаковська вичікувально дивилася на Потоцького.

Франц Салезій довго зважував і продумував усі ходи.

— Може, ти й маєш рацію… — нарешті подав голос Потоцький, — але то все треба добре, дуже добре обмізкувати. Дивися: лідера нема, дисципліни нема, між собою сваряться — того вже достатньо, щоб завалити все, навіть і рипатися з допомогою не варто. Що там ще є зле? — звернув погляд на Катажину.

— Та війська мало, грошей мало…

— Добре, а як будуть гроші, то чи не зайдуть вони в чиїсь кишені, а не в коні, і на коні, і на люди?

— Ні, я тобі то обіцяю. — Катажина твердим і впевненим поглядом дивилася Францу Салезію у вічі. — А ще дуже бракує артилерії, і через те ми не можемо на рівних протистояти ні козакам, ні росіянам.

Потоцький знову надовго задумався. Він ніколи не робив справ, не прорахованих на кілька ходів наперед.

— Що ще тобі скажу, Катажино… — Франц Салезій примружив очі й схилив голову набік. — Я ніколи не роблю того, з чого мені потім нічого. Ти ж знаєш, і пес задурно не гавкає. Як я буду за Польщу, то й Польща має потім бути за мене. Правильно?

— Звісно, Францішеку, аби нам тільки вийшло.

— Ну, на те гарантії ні тобі, ні мені ніхто дати не може, нехай… Я готовий ризикнути й вділити тобі грошей на порятунок Польщі, та маю дві умови, — вичікувально глянув на співбесідницю. Косаковська ствердно кивнула. — Перша: боронь Боже, щоб ти десь щось колись комусь сказала про ту допомогу. Я знаю Росію й росіян: у разі своєї перемоги вони зітруть на порох тих, хто був супроти них. І друга: я не чуюся вже в достатній силі. Але Станіслав Щенсний має всі права бути королем, та й нікого достойнішого, щоб був на нашім боці, я й не бачу. Обіцяй, що ти подбаєш про те, щоб він був на належній для нашої родини висоті.

— Даю тобі своє шляхетське слово, Францішеку, що наші нащадки славного роду Станіслава Потоцького Ревери гербу Срібної Пиляви будуть процвітати у вільній Польщі, і я стоятиму за твого сина, як за свого, — твердо пообіцяла Катажина Косаковська. — А за умови поліпшення політичної ситуації сприятиму його сходженню на трон. — простягнула руку Потоцькому. Старий ствердно кивнув і потиснув руку — договір набув сили.


У кімнаті Потоцької перед двома дуже поважаними, та зараз просто сильно п’яними жінками перелякано тупцювали двоє ліліпутів. Червона, як обсмалена свиня, Марія Амалія Мнішек чергувала довгі цікаві погляди на них із нападами дикого реготу, а синювато-бліда Анна Ельжбета ніяк не могла вгамувати гикавку. Каролінка всім своїм серденьком відчула щось недобре. Нарешті пані Мнішек штурхнула пані Потоцьку під бік:

— Ну, давай, — і знову зайшлася нестримним реготом.

— Ги-гик… — видала Потоцька, спробувала перехреститися, та якась сила наче наділа кайдани на неї — навіть рука не підносилася. — Роз… роздяг… ги-гик… айтеся… роздягайтеся, — нарешті зуміла вимовити господиня, чим викликала новий напад хтивого сміху у своєї коліжанки.

— Ні-ні, хай один одного роздягають, так цікавіше буде, — втрутилася Марія Амалія.

У куточках вродливих виразних очей Каролінки заблищали сльози.

— О-о-о, а того не треба, — бридливо скривилася пані Мнішек. — Усе має бути кра-си-во, о-о-охо-хо, — і знову почала сміятися.

Анна Ельжбета нарешті зібрала всі сили й виплела непевним язиком:

— Робіть те, що вам сказали… Ви будете… ги-гик, як король і королева, робити при нас консумацію[20]… ги-гик, ту… ну, ту справу…

Карлічек, опустивши очі додолу, незграбними рухами розшнуровував плаття Каролінки, а вона, гасячи тремтіння в куточках губ, прислухáлася до голосів у коридорі: а раптом, раптом коханий Францішек таки відчує, що вона в небезпеці, і врятує її від цієї стидоби… Не йде, не йде… Голі Карлічек і Каролінка стояли з опущеними додолу очима одне навпроти одного.

— Ти дивися, які в неї гарні груди, — коментувала, як у зоопарку, Марія Амалія, а Анна Ельжбета споглядала слуг байдужим нетверезим поглядом. — А прутик-то, гі-гі, у нашого хлопчика нічого, тільки ще не робочий, — безцеремонно продовжувала Мнішек. — Ну, ти, давай, допоможи своєму королеві, і щоб красиво то було, гі-гі-гі…

Карлічек, здавалося, зараз розплачеться.

— Тримайся, — прошепотіла Каролінка й м’якенькими пальчиками почала плавно масажувати його прутень…

Карлічек, попри всю екстремальність ситуації, сприйняв ніжні дотики Каролінки… Скоро він був готовий, та не знав, бідненький, що робити з тією готовністю, як і Каролінка.

— На підлогу давайте, ти — знизу, а ти — зверху… І пхайся в неї, ну, — вимагала в усьому покірності майбутня сваха господині.

Каролінка заплющила очі й подумки просила Господа забрати її звідси чи зробити невидимою. Твердий і наполегливий прутень із болем розривав її сороміцьке місце, формуючи неприємну порожнечу. Та й Карлічеку теж було боляче: він качнувся на коліжанці тричі й застогнав, бо захотів у туалет, — так йому здалося, — і приємна хвиля розслаблення накрила його мозок.