Задоволена Марія Амалія заплескала в долоні.

— Чудово, чудово! Усе майже так, як у людей! Тільки тіла у вас як обрубки… А що то за якийсь болотний запах з’явився?..

Гикавка остаточно замучила її подругу, до того ж Анна Ельжбета не поділяла захвату коліжанки: за голими карликами вона побачила знайомі до болю дві куценькі тіні… Усе попливло в голові, і вона виблювала прямо перед пані Мнішек.

— Ідіть, ідіть уже, забирайтеся, — втратила цікавість до нещасних Карлічека й Каролінки екзальтована пані Мнішек, — і покличте прислугу.

Анні Ельжбеті хоч і полегшало всередині, та туман у голові не минав, а у вухах стояв незрозумілий шум.

— Ма-марис-сю… підведи мене до… до вікна, — спромоглася видати заслабла господиня.

— Ходи, ходи помаленьку… Та ти якась зовсім немоцна, треба щодня, щодня потрошки… за обідом, от і не буде тобі такого, — ділилася пияцьким досвідом пані Мнішек, відкриваючи вікно.

Анна Ельжбета сперлася на підвіконня й хапала повітря з наполегливістю й частотою викинутої на берег рибини. Раптом у чорній вологій темряві почувся різкий звук, що прорвав шумову завісу у вухах, іще більше трансформуючи залишки свідомості, і прямісінько перед Потоцькою з’явилися двоє вогненних очей.

— Ні, ні, я не заслужила… — встигла прошепотіти жінка й снопом повалилася на підлогу.


Молодь активно тішилася життям: після шалених танців охолоджувалися неспішною прогулянкою вздовж численних водних каналів, трьох басейнів, фонтанів, дозволяючи собі в приємній напівтемряві не тільки мовний, а й тілесний флірт легкими, наче випадковими дотиками. Та Станіслав Щенсний, навчений випадком із кексом і не маючи ще ніякого особистого досвіду в царині стосунків із жіноцтвом, був вельми стриманий із Жозефіною, і та знуджено слухала його словесні вправляння.

— Я такий радий, що ви приїхали, панно Жозефіно. Для мене це велика приємність. Ви ще гарніша, ніж на портреті.

Жозефіна мовчала, бо тих компліментів, які навішував їй потенційний наречений, удома для неї було замало, щоб і глянути на якогось залицяльника, тож реагувала лише ввічливим усміхом.

— Я чув, що ви гарно малюєте? — нарешті Щенсний зайшов на потрібну стежку, і Жозефіна кивнула, кинувши на нього зацікавлений погляд. — А я непогано, як кажуть, пишу вірші. — Юнак знову зійшов із потрібної стежки, бо ніхто не є настільки цікавим людям у розмові, як вони самі і їхні інтереси. А треба було залишатися в малярстві…

— То прочитайте мені щось, Феліксе, — кинула знічев’я Жозефіна.

Щенсний прокашлявся й схвильовано почав:

— Застигла ніч в красі своїй, і тиша все сповила… Лишень біжать думки мої до тебе, незнайомко мила…

— О-о, браво, мій поете, я вражена. — У дівчині нарешті прокинувся інтерес.

— Це я написав, натхненний вашим портретом, панно Жозефіно…

— Чудово, а продовження буде?

— Так, звісно. Надію маю я на те, що співпаде у нас усе, і разом підем я і ти. Сім’я, добробут — досягнем мети!

— Гарно, Феліксе, та якось банально закінчується. Я проти того, щоб загрузнути в приготуванні варення на зиму, дітях, їхніх безкінечних пелюшках, хворобах, стайнях і псарнях. Це нудно, дуже нудно… Я хочу стати частиною більш прекрасної сторони людського життя — мистецтва, літератури, театру. Мені більш цікаві люди не з господарського боку, а, можна сказати, з естетичного: як вони виглядають, що говорять, які таланти мають. І ще я дуже люблю малювати. Із задоволенням написала б ваш портрет: у вас благородні й мужні риси обличчя, — Жозефіна нарешті підтопила лід у спілкуванні.

— Дякую, Жозефіно. — Похвала поліпшила настрій юнака. — Я цілком поділяю ваші погляди, та ми зовсім не помічаємо краси навколо, коли смокче в ямці, тож господарка мусить іти попереду. Та скажу вам, що я цілком готовий зайнятися її управлінням сам, а вам залишу красу, згода?

— Не прискорюйте події, Феліксе, — показово суворо остудила сімейні фантазії Щенсного панна Мнішек. — Поживемо — побачимо…

М’який і поступливий юнак іще зовсім не був обізнаний у питаннях знаменитої жіночої логіки й мови — треба було таки розвивати тему мистецтва далі й показувати, що він від Жозефіни якщо не шаленіє, то в стійкому захваті. Але постійний батьківський контроль і тримання в жорсткій узді покори виробили стійкий рефлекс на слово «ні» — стояти, адже далі не можна, навіть не пробуй…

— А що ми робитимемо завтра? — змінила тему панна Мнішек.

— Думаю, що завтрашній день вам сподобається. — Юнак приязно глянув на дівчину. — Наш театр підготував виставу за твором італійця Метастазіо, «Демофонт» називається…

— О, це має бути цікаво, я читала цей твір. І ви, Феліксе, там задіяні?

— Так, — театрально вклонився Щенсний, — ваш сьогоднішній слуга гратиме непокірного царевича Тіманта.

— Щось непокора вам зовсім не пасує, Феліксе, — зі сміхом зауважила Жозефіна, та Щенсний сприйняв це як похвалу: не знав він у своїй юнацькій наївності, що покора й мужність зовсім несумісні. А справжній чоловік повинен мати мужність: жінкам це подобається, і оригінальна, узагалі-то, Жозефіна тут зовсім не була оригінальною — покірність пасує тільки телятам, а жінкам більше до смаку поганці, такі, як її таємний коханий Йозеф Мьончинський.


— О-о-о, нарешті прийшла до тями! — розмита червона пляма перед очима Анни Ельжбети промовляла до неї голосом майбутньої свахи Марисі Мнішек.

— Де я? — слабким голосом поцікавилася пані Потоцька, боячись почути те, що підозрювала.

— Де, де… Ще янголи за тобою не прийшли, не переживай.

«Невже таки чорти?» — страшний здогад остаточно навів різкість в очах Анни, і… ху-у, чіткі обриси рідної кімнати стали для неї вершиною блаженства, тож щаслива усмішка розтягнулася від вуха до вуха.

— Бачиш, яка задоволена! Кажу ж, частіше треба горілочку й винце пити — і світ гарнішим видасться, і люди добрішими, а нє — як феєрверк бахнув, так ледве не всралася. Аж лікаря до тебе мусили викликати.

— І що він? — поцікавилася хвора.

Хитра коліжанка знову вирішила полоскотати їй нерви:

— Та питався, скільки тобі років. Ми кажемо: «Сорок шість»…

— А він що?

— А він задумався, так дивився, дивився на тебе, а потім і каже: «Ну, то вже більше й не буде!»

Анна Ельжбета з широко розплющеними очима перетравлювала жорстоку інформацію, сприйнявши її за чисту монету, допоки Марія Амалія вже більше не змогла тамувати сміх і випустила його із себе звичним диким реготом.

— Заспокойся, — додала опісля, — виспатися казав і відлежатися. То ти що спиш, то спиш: уже й десята скоро буде.

— Десята?! — Пані Потоцька з неочікуваною спритністю зірвалася з ліжка. — Десята… десята… Боже ж мій, уже десята… Вистава, гості… — Життя палацу знову входило у жваву колію.


Шляхетні гості Потоцьких, зручно вмостившись у м’яких синіх кріслах, ліниво очікували дива підняття блакитної театральної завіси. Старше панство мало доволі пом’ятий вигляд, та що вдієш: усі знали межу, за якою починається старість — це коли всю ніч спиш, а зранку виглядаєш так, ніби цілу ніч пив, гуляв і кохався… А вчора таки ще й погульба-а-анили. Зате молодь теж відповідала своєму стандарту — виглядала так, ніби всю ніч спала, хоча пила, розважалася й кохалася.

Сухий стук палички диригента — раз, два, три — і полилася небесна музика «Великодньої кантати» Йоганна Себастьяна Баха. Чисте й жваве багатоголосся інструментів наповнювало душі відчуттям щастя; звуки флейти й скрипки нагадували чудовий спів весняних птахів; швидкий темп повертав старих у молодість, а молодим додавав енергії. Навіть якби більше нічого й не відбувалося, усі й так були б задоволені, але на них чекала вистава за п’єсою Метастазіо.

Уривок кантати було закінчено, розігріта публіка емоційно поаплодувала і оркестру, і піднятій завісі. Хор в античних туніках на тлі класичних колон, синього неба й величних пірамід потужним багатоголоссям почав ораторію на честь далекого й невідомого царя Демофонта та бога Аполлона, який потребує вродливої юної жертви. Вихід царевича Тіманта — молодого Потоцького — глядачі зустріли з ентузіазмом; у накидці й грецьких сандаліях він нагадував не то янгола, не то юного грецького бога.

«А ноги має гарні», — подумала Жозефіна. Його сценічна таємна дружина Діцея-Аделя теж викликала захоплення, особливо в чоловічої частини аудиторії: простий крій сценічного костюма, що нагадував нічну сорочку для літньої ночі, окрилював політ хлопської фантазії, і не одна старша мотря пустила гострого ліктя чоловікові в ребра, щоб підібрав відвислу щелепу. Щенсний, здавалося, народився для сцени: гарна дикція, постава, рухи зробили б із нього харизматичного артиста, та життя приготувало для Станіслава всі ролі поза сценою. А поки що він натхненно перевтілився й вжився в образ, який йому дуже подобався — неслухняного сина, що встиг потай від батьків одружитися. Недитячі пристрасті, які вирували на сцені, викликали сильну емоційну реакцію зали; на лицях читався живий інтерес до розвитку подій, особливо коли цар Демофонт вирішив-таки принести в жертву таємну дружину сина Діцею, а для зміцнення своєї монархії насильно одружити сина з царівною Креусе. Кожна пані в глядацькій залі була і Діцеєю, і Креусе водночас: Діцея — це була їхня невтілена й розтоптана якщо не любов, то мрія про взаємне кохання, а царівна Креусе — символ невідворотності шлюбу за жорстоким майновим розрахунком…

Усі з нетерпінням чекали на вихід із життєво патової ситуації того часу: може, було якесь рішення, про яке ніхто й не здогадувався, і життя могло б… Та навіть бурхлива мистецька фантазія Метастазіо не хотіла здійснювати революцію майнових відносин через якесь там скороминуще кохання: Діцея виявилася справжньою донькою Демофонта, з чого — багатим і владним царівнам можна все — слідував щасливий і передбачуваний фінал і збережена глядацька енергія для непотрібного самоаналізу й мук сумління з приводу питання «Гроші чи кохання? Кохання чи гроші?». Звичайно ж, гроші, і тільки вони — любі, вічні й гарні… А кохання — через гроші, після грошей, на грошах, завдяки грошам. Життєва дилема, що її колись вирішував кожен, знайшла своє підтвердження на сцені. Та театральний адреналін, закачаний виставою, полоскотав і фантазію, і спогади глядачів; розпашіле панство дістало запальний блиск в очах і переконання в правильності й незворотності свого життя… Маленький потішний онук Потоцьких теж був задіяний у виставі як син Олант від таємного шлюбу Тіманта й Діцеї. Коли шляхетна публіка тішилася виходом Щенсного з племінником на руках, не в одну голову затесувалася та сама думка: «А хлопець уже й не хлопчик… Можна, можна й одружуватися…» — і після обсервації зали всі спиняли свій погляд на найбагатшій кандидатці… Жозефіна Амалія спостерігала театральне дійство з поставою й незворушністю вродливої й усміхненої скульптури. Попри юний вік, вона добре володіла собою й маскувала справжні емоції: довгі роздуми про світ і людей переконали її в необхідності прилюдно виявляти тільки ті почуття, які оточення хоче бачити від багатої й завдяки цьому незалежної абсолютно ні від кого панянки. Тож скульптурно застиглий усміх сигналізував про самодостатність, власну думку й відсутність інтересу до менш насиченого життя нижчої шляхетської касти. Більшу частину вистави Жозефіна за своєю усміхненою декорацією займалася порівнянням Щенсного і Йозефа: як і кожен, хто входить у світ любовних стосунків, свідомо чи не свідомо вона шукала кращого, і результат того аналізу був не на користь Щенсного. Ота роль, яку він грав сьогодні на сцені, була відображенням його власного життєвого образу: царевич, який не здатний твердо сказати своє, поставити власне «я», захистити свою дружину, дитину. Попри всі виверти сюжету, жіноче начало Жозефіни добре відрізало основне, і хоча то була лише вистава з вкладеними у вуста артистів чужими діалогами й думками, та інтуїція й вчорашнє спілкування довершили повний портрет майбутнього чоловіка: «Занадто, занадто вже м’який. Чоловічого в ньому мало. Гарний — так, але що та краса без сили, напористості, твердості в характері. От Йозеф… О, мій любий Йозефе…»


Гості, як і риба, псуються на третій день — це істина, перевірена часом. Але якщо в Азії навіть протухла риба годиться для соусу й споживання, то грубий і простий Захід до таких гурманських збочень не доріс, тож рибне правило трьох днів було негласним для гостьового етикету. Переповнені враженнями шляхтичі поступово залишали кристинопільський палац, співаючи хвалебні оди гостинним Потоцьким, і це єлеєм змащувало марнославну душу Анни Ельжбети. «Чекаємо на вас у гості навзаєм», — звучало раз за разом під час прощання, а Потоцька гордовитим кивком давала згоду на візит-відповідь, хоча кожен добре розумів, що здивувати її чимось у своєму обійсті буде або нереально, або дуже, дуже дорого, і потай сподівався, що те щастя їх омине.