— То що, люба коліжанко, — прощалася Марія Амалія Мнішек. — Коли до нас у Краків завітаєте? Там і заручини узгодимо, щоб усе було ах-ах!.. Знову порозважаємося, ги-ги, — завершила втаємниченим смішком.

— Десь ближче до осені прибудемо, як спека мине й врожай зберемо, спишемося. А ти пильнуй там мою майбутню невістку й королеву Польщі.

— Дасть Бог, так і буде, Анно, так і буде.

Кандидатка в невістки й королеви теж була сама чарівна люб’язність й під час прощання не зробила найменшого натяку на якесь незадоволення прийомом. Лише в кареті промовила:

— Як я скучила за Йозефом. Усюди добре, а вдома таки найкраще.

— Тс-с-с, ми ще не від’їхали далеко — мовчи язичку, будеш їсти паляничку, — жваво научала мати.

Пан Мнішек флегматично поцікавився:

— Ну що там, маємо вже готуватися до весілля? Ви про все там домовилися?

— Боже мій, чоловіче, та ти в якому часі й у якому світі живеш? — не витримала Марія Амалія. — Почекаймо, усе скоро стане зрозуміло. Ти що, повірив тому туману, що тобі Потоцькі великодньою пишнотою напустили? Та добрий шматок тих їхніх земель на кресах невідомо чи в них залишиться. Вони вже й так як добре потріпаний півень після бійки. А до спадку в них не одна дитина, як у тебе, а аж п’ятеро!.. Дасть Бог, конфедерати переможуть, то й у новій Польщі на висоті будуть нові люди — ті, хто за неї стояв. Так, як, — показала рукою на Жозефіну, — Йозеф, що клинці до неї підбиває. А Потоцькі… ще не знати, де вони тоді будуть. Бачиш: не рухаються ні вліво, ні вправо, сидять на дупі — ні вашим, ні нашим, — тож вичекаймо, а там видно буде, коли весілля, з ким весілля…


Весняне тепло набирало обертів, даючи сигнал до продовження роду всім Божим створінням, тож природа навколо була наповнена цвітінням, звуками й сподіваннями. Ще доспівував арію кохання поки що необтяжений батьківством соловейко; «Ко-му! Ку-ку! Ко-му!..» — довго роздумувала зозуля, у чиє гніздо краще відкласти свій троянський подаруночок; видавали перший непевний дзявкіт вовченята й лисенята; на теплих лісових галявинах терлося болотне гаддя.

У Великого Болотного Духа, хоча він нещодавно добряче підживився людськими ницими слабкостями, зі збільшенням світла й тепла сильно зріс апетит — він прагнув нових душ, їхніх мук, їхніх гріхів — свіжої поживи з нових жертв. Гріховна новизна мусила бути, щоб удовольнити свого безликого господаря, щоб встиг до зими добре, дуже добре наїстися. Чорні пацюки, що присмокталися до людських запасів, множилися швидше й справніше за інших, і навесні, з появою першого виводка, дедалі завзятіше й енергійніше нишпорили по й так збіднілих коморах і клунях; видирали бридкими пащеками з борошна, круп, зерна, сала свою данину, лишаючи натомість страшну мітку чорної смерті. У ненаситних пошуках лазили й по хлівах, теж передаючи через худобу вбивчі послання людям від Великого Зла. Смертельна трапеза бубонної чуми розпочалася. Мор, моровиця (латиною «plaga» — «вибухати», або образно «удар у руках Бога») — ці короткі, мов постріл, слова наводили містичний жах на живих, бо ні пояснення, ні ліку цій страшній хворобі, що з методичною періодичністю невблаганно викошувала більшість населення Старого світу, не мав ніхто: ні філософи, ні монархи, ні лікарі. І навіть духовенство, яке для виховання більшого послуху в пастви трактувало хвороби як кару за людські гріхи, не знало, за який такий страшний гріх чиниться настільки важке Боже правосуддя, що не має пощади ні до грішників, ні до немовлят. Висока температура, головний біль на межі з божевіллям, а за кілька годин по тому — поява припухлостей у паху й під пахвами, що виростали в пухлини-бубони (звідси й назва: по-турецьки «чума» — «прищ», а давньоєврейською — «нарив»), які починали чорніти, виділяючи страшенно смердючу рідину. Невимовна спрага наче розривала нутрощі, язик ставав крейдяним або наче порцеляновим — ще одна характерна ознака чуми, і хворі, намагаючись нарешті напитися, бігли до річок і озер — у них і тонули. Ріки несли їхні роздуті чорні тіла, і цілі села далі за течією вимирали за один-два дні.

Віра в Бога й церкву починала давати сильні тріщини. Адже нащо такий Бог, що не чує молитов і такий жорстокий до всіх?.. Нащо священик — слуга такого Бога? А що далі, то й цікавіше й приземніше: «Нащо мені мій пан, мій дідич, якщо він нічим мені не допомагає у важкий час?» Вселенське зло змітало з п’єдесталів звичні авторитети, штовхаючи суспільство до жорстоких змін, які асоціювалися в живих із кінцем світу — недарма чуму називали четвертим вершником Апокаліпсису.

Звістка про перші жертви по селах викликала в Кристинополі неабиякий сполох; одразу ж було вжито карантинних заходів, які межували з жорстокістю й дикістю, та час такий був — жорстокий і непевний. По всіх дорогах поставили вартових, що не дозволяли пересуватися із села до села, і то люди ще мали бути вдячні, що втікачів ніхто не вбиває, як чинили за якихось тридцять років до того в Росії й на Східній Україні за наказом Петра І. Усе майно заражених — будинки, хліви, худобу, одяг — негайно спалювали, попри сльози і німий жаль живих, бо за димом ішло добро, нажите мозолями кількох поколінь. Та саме так за кілька століть навчилися хоча б трохи зменшувати людські втрати, щоб знову не повернувся той жах, який був у 1228 році в Єгипті і який описав Жозеф Мішо в «Історії Хрестових походів»: «Настав страшний час, коли ніхто не знав, чи прокинеться завтра; коли землю обробляли одні, засівали другі, врожай доглядали треті, збирали четверті, щоб їли п’яті… Тіла померлих так густо потрапляли в широкий Ніл, що пливли по ньому, як цибулини тих заростів, що ростуть у ньому…» Тож тепер, коли пандемія повернулася знову, живі молили Бога, щоб узяв їх до себе, аби не залишитися самому й не стати нікому непотрібним. Особливо ревно молилися старші жінки, бо народний переказ малював чуму по-різному, але в одному з поширених варіантів — як стару жебрачку з палицею, що йде від села до села, тому таких одиноких бідолах або забивали до смерті, або спалювали живцем, а деякі намагалися оминати села, свідомо й жертовно стаючи поживою для диких звірів, щоб зберегти в душі святу віру в людей. Жорстокість хвороби, незнання причини й відчай безвиході змушували шукати хоч якесь пояснення, хоч якийсь вихід, і їх знаходили — такі ж божевільні й непередбачувані, як і чума: «То все через жидів!», «Винуваті схизматики!». Винуваті ті, винуваті інші — масове божевілля взаємних докорів і наклепів ставало хмарою, за якою вже не було видно Бога, лише вогонь, кров і чорні свіжі могили все більш чітко вимальовували чийсь зовсім інший образ. Етнічні й релігійні спільноти почали звинувачувати одна одну в неправедності життя-буття й віри: горіли єврейські будинки з живими й здоровими, почалися колотнеча й різанина між християнами різних конфесій. Люди втрачали людську подобу — Звір ставив кров’ю й на крові свою страшну печатку Каїна, і донині вона закріплена біологічними законами спадковості вже в нашій крові — так і несемо той спільний тягар взаємних знущань і образ із сивої давнини, а зцілення любов’ю довге, ой довге… Та й одужує швидше той, хто хоче одужати, а для повного одужання мають захотіти не один, не два — усі…


День і ніч по периметру палацу тепер горіли факели, які очищували повітря вогнем; двері кожної кімнати були в обрамленні букетів квітів, пахучого зілля, головок цибулі й часнику: думали, що чума передається через дотик, повітря, тож очищували його так, як вважали за правильне. Вікон у кімнатах не відкривали, і стійкий цибулево-часниковий запах укупі з вічним алкогольним перегаром наближав вишуканий палац до смердючої сільської корчми. За рекомендаціями лікаря всі вживали щодня вино й горілку: хтось — порцію як лікувальну дозу, хтось — більше, а хтось — нормально і для дози, і для настрою, тож надокучливі думки про швидкоплинність людського життя трохи гальмувалися в захмелілих головах. Люд здійснював ревізію й опускав планку власних моральних цінностей перед лицем близької можливої смерті: скупі ставали щедрішими, злюки — привітнішими, святенники й моралісти — циніками, цнотливі — безсоромними, а от розпусники ще більше скурвлювалися. Лише руденька Дарка байдуже ставилася до всіх тих хвилювань та змін і навіть була втішена, що всі про неї забули, особливо Домбровський із вічною сверблячкою в штанях: його послали контролювати карантинні заходи безпеки в селах і на дорогах. Ян Вільчек час від часу приходив до псарні і, стоячи неподалік, спостерігав за дівчиною, та вона його не помічала чи не хотіла помічати. Тож він стояв у німій спокуті свого гріха її хльости, наче випрошуючи для себе прощення. Павучиха Агнешка, яка найбільше спричинилася до тієї біди, перед близьким подихом смерті вирішила-таки отримати жаданого чоловіка й обкусувала тонкі губи аж до крові, бачачи конюшого під час тих споглядань — треба, треба було переламати ситуацію на свій бік, і для того в дівки залишився один-єдиний аргумент. Темного вечора, сховавши в складках сукні карафку міцного самогону, вона подалася до кімнати Вільчека.

— Агнешка? Ти чого? Хтось прислав, щось сталося? — на мужньому обличчі Вільчека був написаний подив.

— Та ні, я отут… — зі зніяковілою усмішкою знизала плечима Агнешка й добула карафку. — Може, випиймо разом?..

Ян трохи повагався.

— А чому б і ні? Заходь.

Час від часу вдвох із Домбровським вони влаштовували собі таємні нічні пиятики не для слабаків. Добре, що ні коні, ні підлеглі гайдуки не потребували на другий день їхнього ослабленого посталкогольного інтелекту. Та тепер, хоч і партнера по склянці не було, звиклий організм починав нагадувати: «Уже час, уже час прийняти на груди…»

— За здоров’я, — піднесла склянку Вільчеку Агнешка, той хитнув і великими ковтками залив ліки від чуми.

— А ти що, не хочеш собі здоров’я? — долив Агнешці склянку по вінця.

Агнешка перелякано оцінила найбільшу у своєму житті дозу, ковзнула поглядом по рельєфних м’язах, що випирали з-під сорочки — варте, мушу — і, скривившись, пропхала пекучу рідину всередину. Скоро дурнуватий сміх укупі з теревенями дав сигнал, що її добряче розібрало.

— А наша кухарка, пані Зося, — то вже все, — махнула рукою, — нікуди стара не годна: узяла замість цукру сіль і вже б була насипала до пляцка, якби не я. А ще… — і пішла нова порція кухонних ситуацій, і Вільчек, насупивши брови, усе намагався втямити тему розмови, та для нього більш звичними були коні, хлопи й просте життя, аніж мишачі кухонні інтриги. Тож він полишив даремні намагання вловити зміст та щось сказати й розслаблено спостерігав за дівчиною.

«А вона нічого, як сміється. Здається, що навіть гарна. А чи пасує їй із розпущеним волоссям?..» — і, піддавшись хвилинній цікавості, зняв хустку з голови дівчини й неквапливо розпустив волосся. Агнешка сприйняла це як сигнал: замовкла, і, закохано дивлячись чоловікові прямо в очі, поклала свою руку на його солодке місце. Попри розслаблення, Вільчек не був готовий до такого повороту й, переводячи погляд то на руку, то на Агнешку, вирішував, що робити з цим далі. Та задовга праця голови мала свої результати: кров від мозку плавно перетекла вниз, а коли хоче говорити великий Він, то мозок уже безнадійно замовкає. Невгамовний самець прокинувся в Янові, і на тій високій хвилі після проведеної протичумної вакцинації він потребував цілого гарему, як у великого Османа, та на всю сексуальну міць була одна худа Агнешка, а ніч така коротка. Ян пішов у наступ: одежа летіла направо й наліво.

— Я ще дівчина… — подала слабкий сигнал Агнешка.

Будь-хто після такого повідомлення мусив або злізти, або йти далі й потім — питання честі обох — обов’язково одружитися. Сильні руки Яна сповільнилися.

— Ще б пізніше про те згадала… А що, може, хочеш нею й залишитися?

Агнешка злякалася й відступила.

— Ні, ні, не хочу, давай…

— Я тобі нічого, нічого не обіцятиму, — бурмотів Вільчек, не забуваючи робити своє…

«Ну-ну, там побачимо, куди ти дінешся…» — пливло в затуманеній голові служниці.


Кожен вік має свої плюси й мінуси, та лише повільна й уже мудра старість здатна, оглянувшись назад, замилуватися й достойно оцінити переваги молодості. Та рідко чим задоволена молодість у своєму допитливому пізнанні дратується від вимушеної обставинами нестерпної повільності в зміні подій, людей, інформації. Нестримна енергія, здається, може набагато більше, якби не… Тож, якби думки й бажання всіх матеріалізовувалися, то для втілення побажань старих і молодих потрібні були б точно дві окремі планети. Планета молодих називалася б Коза Гродіш за абревіатурою слів-супутників молодості: «кохання», «забави», «гроші», «діяльність» і «швидкість», а для старих, — як один із варіантів, — Споботе Німо: «спокій», «болячки», «терпіння», «нічого вже не хочу», «молитва»… Хоча … Коза Гродіш без гальмівної близькості Споботе Німо точно б зникла на величезній швидкості в одній із чорних дір космосу або й розірвалася б від енергетичного перегрівання…