Станіслав Щенсний, замкнений страхітливим привидом чорної смерті в кристинопільському родовому гнізді, почувався орлом, якому підрізали крила. Після театрального тріумфу в хлопця виникло відчуття, що він може зробити будь-що у своєму житті — і не тільки в мистецькій царині, а й у господарстві: тато багато-таки вже передав. І отут така мука — оця вимушена зупинка. Фантазія Станіслава рвалася вперед: будувала свій власний палац, впроваджувала зміни для селян, придумувала нові вигідні справи, здійснювала нові постановки у своєму театрі. І тут — стоп! — одне невидиме розбивалося об інше невидиме — лиховісну примару чуми. Щоправда, якби він розповів про свої фантазії якомусь допитливому психоаналітикові, той зауважив би вельми цікаву річ, яку не помітив навіть сам мрійник: у його планах не було Жозефіни. Тобто вона була, але «десь там»: усередині палацу, у театрі, а її образ був повністю закритий іншими, більш яскравими. Не викресалася іскра в молодому серці. І що ти тут удієш?.. Та одне було некепсько: не виникло й антипатії. Та психоаналітиків тоді не було, тому жив юнак, як і всі решта в тому часі, за популярною й сьогодні схемою «Зціли себе сам»: цілими днями молодий Потоцький читав, а вечори проводив у компанії наставника — пана Мауриція Вольфа.

— Ви знаєте, пане Маурицію, оте вимушене перебування тут так мене гнітить. Уже б їхав у Белз, щось там із Сіраковським мудрували-керували б. А так… — скрушно зітхнув і махнув рукою Щенсний.

— Любий мій Станіславе, та то всіх обтяжує. Але подивися на той момент з іншого боку — як на Божу милість для себе, момент роздумів, здобування знань, — розважливий пан Вольф, як міг, налаштовував хлопця на оптимістичний лад.

— Щось я не бачу в тому, прости Боже, ніякої милості. — Смуток Щенсного вже межував із депресією.

— О-о-о, дозволь тобі заперечити. — У голові Вольфа дуже добре поєднувалися глибокі, просто-таки енциклопедичні знання з їх потужним філософським осмисленням. — От маємо сьогодні навколо чуму — то, безумовно, страшна річ: гинуть люди, занепадає край. І оця твоя нудна затримка на такому тлі — так собі, за вухом засвербіло — маленька тимчасова неприємність, бо ж не вартує вона за ціною життя. Правда?

Юнак, зацікавлено слухаючи, кивнув. Вольф продовжував:

— Моровиця не вперше викошує Європу, та світ Божою ласкою виходить із неї сильнішим і навіть досконалішим. Дивись: Англія так обезлюдніла після останнього мору, що не було навіть кому обробляти поля. А тепер даю тобі, Щенсний, як власникові й спадкоємцеві земель, що опинився в схожій ситуації, можливість пофантазувати: як саме вона вийшла з того сильнішою й багатшою? — Вольф зробив свій шаховий хід, а Щенсний почав роздумувати:

— Що, може, людей з інших країв покликали? — глянув на хитре лице наставника. — Ні… Бачу, що ні, не вгадав… Ну та так: нових людей треба годувати й забезпечувати, поки зміцніють… Щось запровадили в законах? Ні, — сам собі заперечив. — Може, щось почали цікаве вирощувати?

Наставник ствердно усміхався.

— Так, так, Щенсний… Дві дуже мудрі сільські жінки, які залишилися без сильних чоловічих рук, довго думали, як обробити свої величезні наділи, успадковані від усіх родичів, померлих від чуми, і почали розводити…

— Овець, — радісно вставив Щенсний.

— Так, овець — ти вгадав, мій друже. А по тому почали плести вовняні нитки, а далі — виготовляти тканину. Тож, прошу пана, маєте гарний костюмчик із дорогої англійської вовни! — засміявся Вольф. — А Англія — купу грошей, до того ж усі працюють. Ще й свою велику колонію Австралію вівцями заполонили, як кажуть. Отож кінець світу не настане доти, доки ми не зробимо його в наших головах.

Молодий Потоцький задумався.

— Дійсно, інколи вихід зі складної ситуації є там, де зовсім не очікуєш…

— Учися, мій спудею, роздумуй над нашим нелегким життям, часу маєш тепер повно… А взагалі-то, Щенсний, я за тобою під час обіду дещо спостеріг. Що ти там у першу чергу із супу виловлюєш?

— Звісно, м’ясо й картоплю.

— Ось ти так і з будь-яких моментів життя навчися виловлювати щось добре. Так роздивися, роздивися — і завше навіть там, де не сподівався, щось добре для себе й витягнеш…


Франц Салезій вирішував складні господарські завдання — виживання і кристинопільського двору, і свого пошарпаного війною й епідемією підлеглого люду.

— Доброго ранку, моя найсвітліша пані! — зайшов уранці в кімнату Анни Ельжбети. Стосунки в сім’ї будувалися не тільки на розрахунку, а й на великій взаємній повазі. — Як ти почуваєшся, Анно?

— Та душно, Францішеку, дуже від тих свічок, повітря свіжого бракує… А ти як спав? — підвелася пані з ліжка.

— А я не можу спати, Анно… Мало, що так нас вимучили ті заворушення й війни, то ще й чума додалася — ризикуємо все, все втратити… Я є дідич, доки людей під собою маю, доки є на мене кому робити й кому мені кланятися… — Гіркота переповнювала старого Потоцького.

— На все воля Божа, — перехрестилася на образ дружина.

— Та воно то так… — Франц Салезій задумано походив кімнатою, — але мусимо й ми Богу допомогти нашу людність порятувати.

Зверхня Анна Ельжбета стенула плечима.

— Що, може, я голодна маю ходити? Чи я маю вмерти, щоб вони жили?..

Старий пропустив повз вуха її сарказм.

— Як ми не покажемо, що сьогодні за них думаємо й дбаємо, то завтра вони нас уже й не слухатимуть, бо після чуми, Анно, іще одна хвороба може прийти, тільки вже зі сходу… — Хоча Францішек не називав того, та Анна Ельжбета знала, про що мова — привид гайдамаччини ще був живий і міг воскреснути. — Тож ліпше вже бути пошарпаним і живим, аніж ситим та мертвим на палі.

— То що ми можемо зробити, Францішеку? — аргументи чоловіка покликали її до дії.

У палаці закипіла робота: усі працювали на наповнення великої підводи з одежею: перешивали старий театральний одяг, простирадла ставали жіночими й чоловічими сорочками, штанами, і навіть запрацював ткацький верстат. Це сьогодні ми довго дефілюємо перед одежною шафою й дзеркалом, змінюючи образ під погоду, настрій, колір очей, волосся, мештів[21]. Ой, до сумки не пасує… не під моду, хоча роль цієї пані дуже цікава: усі, хто модний, прагне бути оригінальним, але мода — для мас, то де та оригінальність? Правильно, утопилася в масі… Та в той час мода була богиня, яка не ставала на грішну землю й призначалася для богів, — ну, ви розумієте, — для шляхти. Простий же люд мав дві одежини: святкову й буденну, і часто все доросле людське життя протікало в зміні лише цих двох комплектів: і одяг, і полотно коштували багато, бо все-все — від рослинних чи вовняних ниток до тканини — спочатку вирощували, а потім виробляли вручну. І якщо й з’являвся другий комплект святкової одежі, то зберігався у великих дерев’яних скринях, і часто, навіть жодного разу не надіваний, ставав непоганою й бажаною частиною батьківського спадку. Дітей багато, одяг — розкіш, тож так і було: «Хто раніше встав, той і штани взяв». Та боротьба з чумою передбачала спалювання всього майна. Уявляєте розпач тих бідних людей? У вогонь летіла й одежа вцілілих живих; повно людей сновигало в той час голодними, без житла й абсолютно голими. Відчай того тваринного існування уявити сьогодні дуже важко, і допомоги від інших — хоч одягнених і живих, але теж бідак — не могло й бути.

Тепер усі з прислуги, хто вмів тримати голку й бачив, куди класти стібки, шили широкий, вільний одяг для постраждалих. Чоловіки двору були зайняті не менш важливою справою: будували тимчасові дамби для перекриття рукавів-каналів, що живили басейни палацового комплексу, щоб не допустити потрапляння зараженої води з Бугу. На кухні цілими днями пекли хліб — усе готували до рейду підвладними Потоцьким селами.

Через кілька днів із Белза приїхав Кароль Сіраковський із досить втішними новинами.

— Боюся наврочити, ясновельможний пане, — звітував він перед Францом Салезієм, — та ніби маємо покращення. Ота заборона пересування й військові на дорогах зробили свою справу — уже чотири дні, як нема звісток про нових хворих. Ті всі садиби, де хтось заслаб чи помер, поспалювали разом із худобою й усіма пожитками.

— І що вони там? — нервово погладжував вуса старий Потоцький.

— Та бідують — хто ще вцілів, боїться бездомних підпускати до себе й хат своїх. Щось десь там, як псам, шпурнуть від себе подалі в траву — вони підбирають, а так виживають на зіллі, рибі, яйцях пташиних — по краю болота визбирують…

— А між собою не гризуться?

— Та ні, прошу пана… Десь там щось пробували були: у Белзі вже йшли з факелами єврейські хати палити, та вийшов до тих паліїв їхній старий один, мудрий дуже, знайшов потрібні слова, — мовляв, і наші теж мруть, і різниця тут ні до чого, а як рушите хати й людей, то кара Божа буде невідворотна, — і щось пробилось-таки людям у головах — послухали й вернули. Та й наші вчасно встигли, отаке-то… — закінчив Сіраковський.

Франц Салезій ходив по кімнаті, осмислюючи почуте.

— Ну, думаю, що та вся ситуація ще не найгірша, нехай би на тому спинилося… Поки відпочивай, Каролю. За кілька днів матимеш нову справу, іди.

Неподалік від дверей на Сіраковського вже очікувала його давня маленька приятелька — наймолодша донька Потоцьких, дванадцятирічна Пелагея Людвіка.

— Пане Каролю, я вже ду-у-же хотіла вас побачити! Де ж ви так довго пропадали?

Сіраковський підхопив на руки й покружляв юну панянку.

— І я дуже радий вас бачити, панно Людвіко! А боровся я зі страшним змієм у місті Белз. Ви ж знаєте, що навколо нього такі болота, і там засів страшенний триголовий змій…

Привітна Людвіка з усміхом і показним переляком в очах слухала добрі теревені Кароля: він був єдиною дорослою людиною в палаці, кому було діло до неї.

— А я на великодньому балу вже танцювала, — похвалилася дівчинка.

— Як я заздрю вашому кавалерові, — жартував Кароль. — І кому ж то таке везіння випало?

— Щенсному, та тільки один раз, — зітхнула дівчинка, — бо все був зайнятий своєю Жозефіною. А Пелагея Тереза весь час танцювала зі своїм нареченим — десь за півроку, як їй буде шістнадцять, її заміж віддадуть. Та знаєте, пане Каролю, — мала стишила голос, — той Міхал Єжи Вандалін Мнішек як дядько виглядає супроти неї. Але мені так хотілося ще танцювати!

— Мені прикро, що я не зміг бути на тому балу, а то б тільки з вами й танцював, — потішив Сіраковський самолюбство малої. — А де ваш брат зараз, не знаєте?

— У бібліотеці, напевно, усе читає й читає… Ходімо, проведу вас.

Станіслав Щенсний підвів голову на скрип дверей.

— О-о-о, нарешті хоч одне свіже обличчя за стільки часу! Вітаю, Каролю, як там світ поза Кристинополем?

— Честь, пане Щенсний! Світ тримається, бо і Бог, і чорти стараються. Ким же бо правити будуть, як усі вимруть? — жартував Сіраковський. — Та й дере до себе кожен найцінніше: Бог — найбільших праведників, а чорт — найбільших грішників, а тих, хто ще ні туди, ні сюди, залишили в спокої. Та я чув, що ви тут теж збираєтеся грішити, пане Щенсний?

Усміхнений Щенсний зробив великі очі.

— Що ти, Каролю! У цьому домі гріху нема місця! — І пошепки додав: — А шкода…

Сіраковський широко всміхнувся й голосно втішив молодого пана:

— Трохи терпіння, пане Щенсний… Ми, молоді хлопи, мусимо його мати, особливо уночі, — підморгнув Щенсному, — і зранку, як наша сурма голос подає. Та скоро, думаю, вирвемося на волю, і тоді вже затрубимо ними на всю округу, лиш би тільки файні дівки після чуми ще залишилися.

Анна Ельжбета з уже традиційним келихом на шнурочку замислено відійшла від дверей.


За три дні Станіслав Щенсний і Кароль Сіраковський стояли перед королем земель руських. Ті землі руські хоч і були дуже потріпані, та титул іще тримався на примарній жилці, і на хлопців покладали важливу місію з демонстрації турботи дідича про своїх людей. Франц Салезій довго мовчав, неспішно вивчаючи обличчя юнаків, наче вагався у виборі рішення. Нарешті важко зітхнув і почав:

— Правду кажучи, не хочу, зовсім не хочу говорити те, що маю сказати, та є таке паскудне слово «мушу»… І ви мусите. Та й узагалі більша частина нашого життя — то є примус. Ну, — махнув рукою, — то таке, то житейська філософія, десь колись потім… Даю вам двом супровід із шести гайдуків — розвезете дві підводи добра на східні від нас села, щоб люд знав, що не тільки він — дідичеві, а й дідич за нього під час скрути не забуває. — Старий встав, підійшов до вікна, знову помовчав. — Який гарний цей світ, особливо навесні… І треба ж, щоб така напасть його спаскудила, ще й у той час, коли все жити хоче. — Обернувся до юнаків, помітив у їхніх очах радісний блиск, — почали вже тішитися поїздкою, — скрушно похитав головою. — А тепер скажіть мені обидва, що в нашому житті, якщо припустити, що маємо все-все, є найціннішим. Можете назвати й дві речі. — Підійшов ближче, витримав паузу. Глянув запитально на Сіраковського. — Ну, пане маршалок?