— Прошу дорогих гостей до наших нехитрих наїдків, — жінка привітно всміхнулася, — хоча й знаєте, як то кажуть: «Ліпше вдома хліб, капуста, ніж деінде курка тлуста». Та й курки в нас сьогодні нема — подякуймо Богу й за ці пироги з пшоном і квасолевий суп. Увечері наші служниці Марися і Юзка йдуть на одну важливу сільську справу, то вже вибачайте — чим хата багата.

— Та що ви, пані Анно, якби не ваша тепла хата й цей смачний стіл, ми б до Кристинополя вже були б точнісінько як ті наші хорти після невдалого полювання: брудні й з підтягнутими животами. — Сіраковському гріла душу думка про те, що він не проштрафиться перед пані Потоцькою, до того ж йому теж впала в око красуня Гертруда. Прагматичний Кароль у своїй голові вже разів зо п’ять зважив і переважив усі шанси — свої й Потоцького: здоровий глузд і знання реалій давало саме йому перевагу в залицянні до Гертруди, бо обоє були пташками одного майнового польоту, а ще панич Потоцький уже мав офіційно призначеного батьками ідола кохання.

— А що, панно Гертрудо, я чув, що ви недавно з Відня приїхали. — Сіраковський, незважаючи на молодість, добре засвоїв основу науки залицяння — дівчата люблять вухами, тож уперед.

— О-о, Відень — це було чудово… Тільки дорога довга: туди й назад триває майже три тижні, — Гертруда була щира й безпосередня у мові.

— Я теж був у Відні, — приєднався Щенсний, — вулиці там дуже широкі, бричок і фіакрів більше, ніж людей.

— А коні там… гм… пахнуть більше, ніж польські, — безпосередність Гертруди ще не була затиснута в рамки тогочасної пристойності. Мати кинула на неї докірливий погляд, але нічого не сказала, а Кордуля пирхнула в кулачок.

— Так-так, я в цьому з вами згоден, — підтримав мову Щенсний, — за сто метрів із заплющеними очима можна занюхати бричку, що стоїть десь там, за рогом. А як вам Дунай?

— Я його бачила у двох місцях — вражає, але вже в Угорщині, а у Відні він такий, як наш Білий Стік, — неширокий і мілкий, ми там із коліжанками з навчання бігали ноги мочити.

— А плавати ви вмієте, Гертрудо? — Щенсний був сьогодні на диво красномовний.

— А в нас усі вміють, — втрутилася в розмову Кордуля. — Коли спека, ми завжди у воді сидимо.

— А рахувати панночка Кордуля вміє добре? — Сіраковський вирішив змінити мовну тактику, але мета була незмінною — завоювання Гертруди. Кордуля зацікавлено кивнула. — Ну тоді слухайте: учитель запитує в Яся: «Скільки років людині, яка народилася в 1725 році?», а Ясь відповідає: «Чоловікові чи жінці?..»

Усі за столом розсміялися, лише Кордуля, не знаючи жіночих особливостей болючого підрахунку віку, подивившись у стелю й порухавши всіма пальцями, видала:

— Та ж сорок п’ять! — що знову всіх розсмішило, і дівчинка, надувши губи, усе ніяк не могла допетрати, що не так. Та Кароль, будучи за своєю природою гарним психологом, спостеріг дещо невтішну для себе річ: коли люди сміються, то в тій добрій емоції завжди ніби для підзарядки дивляться на того, хто їм найбільше подобається. Щенсний дивився на Гертруду, а Гертруда зі своєю прекрасною усмішкою — на Щенсного.

— А як там справи з чумою в Європі? — Сіраковський уперто продовжував топтати свою стежину до красуні.

— Та стихає… А ви знаєте, — Гертруда стишила голос, і в очах запалав вогонь таємничості, — там такий переказ цікавий ходить — про Діву-чуму: якщо хтось із необережності відчиняє двері або вікно, то в помешканні з’являється летючий червоний шарф — це означає, що невдовзі хтось помре. Один дворянин вирішив віддати себе в жертву, вигравірував на мечі слова «Ісус. Марія» і відчинив двері. — Усі зацікавлено слухали, особливо мала Кордуля. — Одразу примарна рука намагалася вкинути в кімнату червоний шарф, та бравий кавалер рубанув мечем по руці. Невдовзі він помер, але чума забралася геть.

Щенсний дивився на Гертруду з безпосередньою дитячою усмішкою, а в очах читалося відкрите захоплення дівчиною. Знаменитий ефект першого враження, або ефект чотирьох секунд, який надовго опускає на мозок пелену або неймовірного людського захоплення, або цілковитого несприйняття іншої людини, спрацював: одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що юнак закохався. Інтуїтивно Гертруда це відчувала, їй лестила увага красеня, від чого мова й винахідливість дівчини розквітали, мов проліски під весняним сонцем. Ті чотири секунди усмішки в полонезі вже давно помножилися на чотири секунди лісової зустрічі й піднеслися до енного степеня під час щирого й приємного спілкування. Батько дивився на гостей у колі своєї родини, і його серце тішилося з того, що приємні молоді шляхтичі нехай і випадково, але завітали в його дім; що його старшенька так гарно навчилася поводитися та підтримувати розмови й приковує увагу юнаків. Перспективи шлюбу в неї мають бути добрі, уже й час когось шукати… А поки що чудовий, чудовий вечір…

Анна Коморовська перепросила гостей: настав час укладати менших дітей, а Гертруда, сівши за старенький клавесин, заграла й заспівала на диво гарним грудним голосом австрійську пісеньку про знаменитого Августина — того, який звечора в корчмі добряче напився та й заснув просто на вулиці; мортуси, що збирали трупи загиблих від чуми, прибрали і його; а зранку протверезілий Августин вийшов живим і здоровим із купи померлих. «Августин, ах мій любий Августин!..» — лунала життєствердна мелодія, і Щенсний бачив перед собою найпрекраснішу дівчину у світі. І нехай його бажання ще не обросло словами, нехай він іще й сам не усвідомив його, та кожна клітиночка його тіла тягнулася до цієї тендітної, як лісові дзвіночки, дівчини; кожен її погляд підносив його в небеса. Щось незвідане прокидалося там, знизу, і прагнуло ще чогось більшого, ніж споглядання цієї янгольської краси.

— Може, прогуляймося всі перед сном? — запропонував Кароль у таємній надії на перелом ситуації завдяки своєму вродженому таланту щебетуна.

— На жаль, панове, сьогодні нам, чоловікам, надвір зась! — заінтригував Якуб. — Навіть вікно відчиняти не можна, просто лягати й спати.

— А що, відьми з відьмаками сьогодні весілля мають? — удавано перелякався Кароль.

Якуб ствердно похитав головою.

— Майже так… У нас свої способи боротьби з чумою. Та й ви, напевно, чули про таке. Усі жінки села сьогодні збираються орати борозну навколо села — впрягаються в плуги й орють по черзі, а решта йдуть за ними й піснями-молитвами проганяють чуму.

— А чого не чоловіки й чого не вдень? — здивувався Щенсний.

— Тут таке… як би то сказати… ну, голі вони зовсім. Та нагота має розбудити духів землі, духів предків, а ще сьогодні повня… Та що я пояснюю — непоясненне воно, як і багато чого в житті…

Потоцький лежав у ліжку, і невідоме раніше відчуття повного щастя наче наповнювало його по самісінькі вінця, вихлюпувалося лоскітним відчуттям усередині й підносило душу до самісінького неба. Там, у думках, панував тільки один образ — усміхненої красуні Гертруди; розбурхані спогади переносили його то в ліс, то в кімнату й дозволяли знов і знов милуватися чистою красою юнки. Через стіни долинав далекий протяжний, майже первісний спів голих жінок, які вперто й жертовно волочили важкий плуг мокрою землею, прокладаючи видимий і невидимий захист для свого хиткого родинного щастя. Лише великий круглолиций місяць уважно спостерігав ту містерію останньої жіночої надії на порятунок тих, кого вони в муках і любові приводять у цей світ, а чистоту прохання підкріпили недопустимою наготою — хай бачать духи, які важкі сліди позоставляли численні родові болі. Призабуті боги й божества давніх часів прокидалися, знову почуваючись потрібними, і вступали в невидиму битву за тих, хто зрадив їх заради іншого. Душі предків верталися на заклик і ставали, як солдати в останній бій, на зорану мокру скибу… Навіть Великий Болотний Дух, котрий щоночі виходив на полювання зі своєю свитою з лісовиків, мавок та іншої чортівні, безсило зупинився перед тією межею, видавши протяжне вовче виття… А всередині цього магічного кола зароджувалося нове, теж магічне почуття, що штовхає колесо людського життя у вічність…

Зранку панська допомога вирушила до Обертова. Сіраковський зажурено мовчав, бо його гнітило відчуття, що битву за увагу Гертруди він таки програв. Правильне відчуття… Щенсний теж мовчав, тільки з іншої причини: його «я» повністю занурилося в химерно переплетений світ майбутнього й минулого, де вони були лише вдвох із Гертрудою — усміхнені, у блискучих ролях, неначе в гарній опереті, — напівбоги, що не торкаються реалій грішної землі: то красиво танцювали, то обідали, то складали вірші, а здебільшого… о-о-о, не треба, щоб хтось знав, а особливо матінка…


Минув тиждень буденного аж до отупіння життя в кристинопільському палаці. Його передбачувана розміреність викристалізувала й остаточно оформила всі прагнення молодого Потоцького. Після двох отих насичених днів поза межами двору Станіслав Щенсний уже знав напевно, чого й кого потребує для того, щоб почуватися корисним, значущим і коханим. Так, так, нарешті до юнака прийшло те почуття, про яке він ніби вже й знав, ніби й не раз відчував до вродливих панянок, але ще ніколи воно з такою силою одночасно не підіймало, і опускало, і давало великі крила. Думаючи про Гертруду, він почувався сильним і здатним зробити все-все: переплисти Віслу, піднятися на Монблан, битися на лицарському турнірі й навіть… — страшно подумати — ослухатися батьків, хоча саме це одразу опускало на землю, підрізаючи крила уяви юнака й спричиняючи фізичний і душевний біль. Та він нічого не міг із собою вдіяти: розбурхана фантазія наче бавилася з ним, підкидаючи все нові картинки, ситуації й ролі — Щенсний уже не бачив межі між реальністю й вигадкою — усе-усе вже було насправді, отой паралельний світ із щасливим, безконфліктним, самостійним життям, де він і Гертруда сплелися в один килим долі.

Свої ночі він теж проводив із нею: бачив, пестив, цілував у кожному сні, а над ранок пробуджувався від невимовної насолоди, якою нагороджувала його незрима присутність дівчини… Величезний запас ніжності, закладений змалечку й виплеканий у довгоочікуваному хлопчикові, нарешті відкрив свої двері для віддачі, бо ж ті, кого сильно люблять у дитинстві, акумулюють цю любов і діляться нею, ставши дорослими. Натомість нездатні покохати ті, хто маленьким відчував її брак: троянда хоче сонця й тепла й ледь жевріє в тіні чи з північного боку… Уявна картинка реакції батьків поступово ставала далекою й зовсім не важливою; жорна пристрасті — сильної, всеохопної — розтирали на порох логіку, страх, розрахунок, сумніви. Бажання знову побачити Гертруду настільки сильно підпирало свідомість, що вже не просто день, а й кожна година, кожна хвилина без неї видавалася Щенсному мукою, і це вже було сильнішим за нього — наставала повна атрофія того, що називають «холодною головою», — усе підходило до критичної точки кипіння…


Маленьке сонне Сушно оживало з першими променями сонця. Густий молочний туман неспішно відступав у густі ліси з непрохідними болотами навколо, відкриваючи всю красу червневого буйства розкішних різнотравних лук: білі ромашки, червоні маки, блакитні незабудки в поєднанні з жовтогарячими рослими калюжницями наче вистилали веселку на землі, що губилася в широченькій сині Білого Стоку — притоки Західного Бугу. Численні пернаті співали, кричали, верещали й сварилися за своє смачне місце під сонцем; соковиті бабки неймовірних кольорів і товсті ґедзі ставали поживою для сірих чапель, що, стоячи непорушним знаком запитання, пантрували на них; лелеки вишукували по мокрих місцинах замріяних жаб і розслаблених вужів.

Буслів було багато, і вони мали гнізда майже в кожному дворі, тож справно виконували свою роботу: щороку приносили в підшефні хатини маленькі верескливі згорточки, що ставали для людей і великою відповідальністю, і втіхою, і надією: більше дітей — більше рук для тяжкої праці. Потворна стара в чорному плащі з капюшоном намагалася відтягнути своєю невидимою косою частину людського поповнення до себе, і всі жіночі душі були в глибоких ранах втрат, а тіла — виснажені щорічними пологами й важкими сільськими буднями. Ні бідні, ні багатші ніяк не могли впросити смертельну потвору залишити їхнє дитя: не хотіла вона іншої плати, і вихід був лише один — більше, якомога більше дітей народжувати — хтось та й уціліє… Якуб і Анна Коморовські були вдячні долі за своїх уже п’ятьох діточок і ще мали надію на майбутні поповнення. Діти підростали, і найперше питання — пошук гідної пари — набирало форми постійної болячки-сверблячки. Друга проблема — посагу — поставала перед усіма шляхтичами: і магнатами, і середньою шляхтою (тією, що володіла одним або кількома селами спадково чи на правах оренди), і майже голопупами, але все ж шляхтою — загродовою, колокаційною чи безземельною, так званою голотою (та все одно величалася, як заєць — хвостом, тим, що шляхта). Коморовські належали до середньої шляхти — мали у своїй власності села Сушно, Тоболів, Нестаничі, Забаву й Гейнрісдорф (тепер — Нове Село); останнє було відірване від перших чотирьох і розташовувалося зовсім близько до Львова. Можна навіть сказати, що Коморовські були «найбагатші з бідніших», бо статки левової частини численного табуна шляхтичів обмежувалися лише одним селом, а тут цілих п’ять! На початку ХVІІІ століття Коморовські, що належали до старого родового гербу Корчак, вимушені були втікати зі Словаччини після поразки повстання угорців, русинів і словаків проти правління австрійської династії Габсбургів, тож їхні статки після термінової втечі були добряче пошарпані, а графський титул втрачений. Та Якуб Коморовський, будучи економістом-оптимістом, діяв тихою сапою в нарощуванні майна й уже міг дати за старшенькою досить великий посаг. До того ж красуня Гертруда мала швидкий розум, добре виховання, віденську освіту — за тодішніми мірками дуже перспективна наречена. Тепер її потрібно було частіше виводити у світ для знайомств із потенційними нареченими. На великодньому балу в Потоцьких самолюбство батька було потішене: на його Гертруду звернули увагу всі: граційна, тендітна, з виразними очима й пропорційним обличчям, блискучою усмішкою, вона раз у раз отримувала запрошення до танцю від молодих паничів. «Не засидиться в дівках», — задоволено примовляв Якуб і вже збирав посаг для молодшеньких — Кордулі та Юзефи.