Сімнадцятирічний Іванко, відколи Гертруда приїхала в село, втратив спокій: він усюди ходив за нею, мов телятко, та Гертруда не зважала на те, що за кількадесят метрів постійно бачила довготелесу постать сільського дурника — їй це лестило. Та Іванко зовсім не був дурником: у три рочки, заледве навчившись говорити, хлопчина дістав страшенно болюче запалення вух, і, як мати не старалася, — виливала віск через лляні конуси у вушка, поїла травами, — нічого не допомогло — світ звуків помер для Іванка назавжди. Він міг проговорити лише ті слова, які залишилися в пам’яті з трирічного віку: «Не руш, бо-бо (болить), іди сюди, кака, бека, гам-гам» — найпростіший набір для його виживання, а світ сприймав очима, з подвійною силою вбираючи деталі форм, кольорів, людських емоцій, які, на жаль, не міг озвучити. Отож і був «дурник дурником», бо дивакувата поведінка хлопчини стала пристосуванням до того беззвучного життя, яке не керувалося ніякими сільськими нормами поведінки: не міг він їх знати. Його добра від народження душа щиро й безпосередньо відгукувалася на красу: годинами міг вигладжувати, виминати пелюстки й чашечку ромашки, чи стояти в заціпенінні перед фресками сільської церкви, чи вдивлятися у відвідувачів сільської корчми, вивчаючи їхні міміку й поведінку. Ні в кого, зовсім ні в кого не міг спитати, чи на правильному шляху він у своїх висновках, що сонце — це велика ромашка, що кілька чоловіків у корчмі добріші, ніж один, і їхній настрій псує поява жінки — то й навіщо вона їм узагалі; а намальовані люди чогось важливіші, ніж живі зі своїми проблемами… Сильний парубок і орав, і косив, і молотив, і доглядав худобу, та жодна дівчина навіть не дивилася в його бік: дурник же… Та чиста душа Іванка не знала ні того, ні інших образливих слів, та й просто слів на свою адресу, бо його застигла з дитинства свідомість — табула раса — не мала інформації про весь величезний багаж людської злості, підлості — це був великий Божий подарунок за втрачений слух, і всі для Іванка були добрі й гарні по-своєму.

Іванко став майже невидимим охоронцем Гертруди, бо щось спонукало його щодня бачити її й годинами милуватися, для нього вона неначе ожила й зійшла з церковної фрески… Гертруді він, звісно, був зовсім не цікавий, та все ж вона інтуїтивно зарахувала бали своєму дівочому самолюбству. Дівчині щойно виповнилося шістнадцять, і, як і всі самовпевнені молоді люди в тому віці, — чи двісті, чи сто років тому, чи й у наш час, — вона все знала, усе вміла й усе могла, тож вважала себе здатною жити цілком самостійно, без надокучливих менторських указівок і нотацій. Її юні руки успішно опікувалися трьома молодшими в сім’ї, і для Кордулі, Юзефи й дворічного Франца Гертруда була великим авторитетом. Це наклало відбиток на юнку: вона вміла швидко думати й приймати важливі життєві рішення, а голос, який дістав переконливі відтінки впевненості, спонукав інших слухатися. Допитливу непосиду Гертруду цікавило все-все: і люди, і трави, і містика, а найбільше — зорі. Щовечора вона відчиняла вікно своєї кімнати й вдивлялася в безконечні ворота космосу. Чорна холоднеча таємничо підморгувала тисячами очей, і Гертруда почувалася піщинкою, яку уважно роздивляються загадкові істоти.

— Чуєш, Гертрудо, а що воно таке — оті зорі? — менша Кордуля майже завжди була зі старшою сестричкою.

— Це, Кордулько, Бог, як тільки-но народжується людина, запалює свічку.

— А як, як вони тримаються на небі?

— Їх тримають наші янголи-охоронці, а вони стоять на таких невидимих сходах, і щойно людина згрішить, то янголові-опікуну стає соромно, у нього руки трусяться — і свічка тьмяніє.

— І де ж то наші з тобою зорі? Певно, вони не дуже тьмяні: ми тільки коло знахарки там нагрішили. Що скажеш, Гертрудо?

— Кордулю, ми ж нічого там не накоїли, який гріх? Цікавість — то не гріх зовсім… А наші зірочки теж мають бути поруч.

— І тата, і мами, і всіх-всіх. То, напевно, ось та пляма по центру.

— Ні, сестричко, це Чумацький Шлях… І він дійсно нагадує засніжену дорогу з піднятими сніжинками. Ось цей його кінець указує на Єрусалим, — у тому місті закінчилося життя Ісуса, — а другий, кажуть, може привести аж до Москви. І як уночі їдуть, то на нього дивляться, щоб із дороги не збитися. А ще старі люди кажуть, що Чумацький Шлях — це дорога, якою душі померлих людей ідуть на небо, і один її кінець веде в рай, а другий — у пекло.

— А навколо ті дрібні зірочки, то що — ті, хто в раю і в пеклі?

— Та виходить, що так, Кордулько…

— То рай, напевно, є по той бік, що до Єрусалима, а пекло — до Москви?..

— Та так. Єрусалим — святе місто, Боже місто, то й там ті, хто заслужив бути ближче до нього, сестричко.

— Диви, диви, он там, бачиш: зірка падає?.. — Дівчата збуджено розглядали небесний килим.

— То хтось помер, і його свічка згасає.

— О-о-о, а ти знаєш, Гертрудо, — заторохтіла Кордуля, — наша пані Марися казала інше: що то чорт ставить секретну свічку поміж Божі, і коли Бог її помічає, то скидає. Хутчіш говорімо: «Амінь, амінь, амінь…» — Сестри швидко промовляли й щиро вірили, що, скільки разів буде сказано «амінь» до повного згасання зірки, на стільки сажнів увійде в землю чорт, який падає з неба.

— Чуєш, мала, а що було б, якби ми не сказали «амінь»?

— Та пані Марися казала, — Кордуля перейшла на шепіт, — що тоді те місце, де впав чорт, робиться міткою смоли, і хто ненароком ступить у неї, захворіє й скоро помре.

— Ой… не будемо про лихе… Краще пошукаймо свої зорі на небі. — Гертруда замріяно вдивлялася в полотно нічного неба. — Ось… дивися туди. Бачиш такі яскраві, у формі ковшика, якраз стільки, скільки нас є.

— Які ми гарні. — Кордуля захоплено роздивлялася власне сузір’я Коморовських. — Ми будемо щовечора дивитися, чи наші зірочки часом не потьмяніли. А коли ти, Гертрудо, одружишся, то де буде зірка твого чоловіка?.. І твоїх дітей?

Юнка всміхнулася.

— Побачимо: може, і нові до нас зірочки приєднаються. А може, моя відлетить до них.

— А ті два пани, що в нас були… То хтось із них міг би бути твоїм чоловіком? Вони так на тебе дивилися. Мені більше пан Кароль сподобався, а тобі?

— Корду-у-улько… — Темрява не виказала зрадливий рум’янець Гертруди. — Ти ще маленька про таке питати…

— Дивно: як із тобою до знахарки бігати підглядати, то велика, а як спитати, хто сподобався, то мала… Ну?..

— Мені — пан Станіслав Щенсний. Він такий… — Гертруда вишукувала найкращі слова. — …гарний і ввічливий. Лице в нього таке вродливе… очі просто в душу дивляться… Ти б бачила, який він був на сцені у виставі…

— А про що та вистава була? Розкажи-и-и…


Анна Коморовська молилася: пристрасно, довго шепотіла прохання до того, хто тримав у руках усі життєві ниточки її рідних — її кровиночок, чоловіка. У молитву вкладала свою надію на міцне здоров’я, добру погоду, врожай, вдале заміжжя доньок. Їй випала важка ноша, яку дав Бог за народження, — бути жінкою: витримувати пологи, тягучу страшну невизначеність між життям і смертю під час хвороб діток, пекельні муки переживань під час частих епідемій. Наполовину сива голова Анни в тридцять із хвостиком була красномовніша за постійну стриману усмішку. Її хлопчики хворіли важче й частіше, ніж три донечки до них, — ночі стали безсонними, тривоги за дітей — більшими, а молитви — усе довшими й палкішими. Постійне напруження, що натягувало нові й нові камені тривоги в жіночу душу, Анна намагалася зменшити рукоділлям — лише воно хоч ненадовго повертало її в той щасливий час дівоцтва, коли вона ні за кого не переживала й найбільшою проблемою в житті вважала невдалу шарлотку й дощову погоду. А яке радісне й красиве було в них із Якубом весілля! Усі так тішилися танцями, наїдками; маленькі гарнюні гості у святкових одежах були мов справжні янголи. Анна не підозрювала, що той шлях від появи дитини на світ до перетворення на весільного янголика такий довгий і болючий для батьків. Тепер вона знала, що день весілля такий шумний і радісний тому, що далі життя вже ніколи, ніколи не матиме того градуса ні безтурботності, ні радості, ні веселощів… То останній день, коли ти ще належиш тільки собі, тож веселись, душа; усі дні по тому — це випробування на твою міцність: чи зламаєшся ти під тяжем випробувань, а чи зможеш нести, не зігнувшись, свою долю й долі своїх дітей. Щоразу під час появи дитинки Анна обціловувала маленьке тільце, і сльози радості й тривоги падали на немовля. «Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух… Якби ти, Боже, ще й був Бог-жінка, ти б ніколи не віддав своїх людей ні хворобам, ні пожежам, ні мукам душевним, ані фізичним… Та, мабуть, навіть для тебе то була б заважка справа… Захисти, наскільки зможеш…» — шепотіла Анна, і, мабуть, ті слова доходили до адресата, бо ще нікого зі своїх дітей вона не ховала, тьфу-тьфу, щоб не наврочити…

До кімнати нечутно зайшов Якуб, опустився поруч із дружиною на коліна. Спільна молитва була для них єднанням душ, після якого теплий погляд і обійми значили більше, ніж тривала розмова. У мороку того тяжкого часу пошуків державності — бунтів, революцій, конфедерацій на тлі постійних спалахів моровиці — подружжя Коморовських добре усвідомило, що сім’я є найкращим прихистком у цьому непевному світі, тому здоров’я й щастя дітей стали для обох найвищою метою. Якуб із ніжністю дивився на піврічного Йозефа — розкинувши рученята, пухкенький малюк спав у колисці; обняв Анну.

— Вродливі в нас діти, Анно… Спасибі тобі, — поцілував дружину.

— Слічне[23] — не вічне. Аби щастя в житті мали… — тихо відказала Анна. — Годилося б уже з кимось за Гертруду домовитись, Якубе, — запитально глянула на чоловіка.

— Усе буде добре, моя пані. — Очі Якуба потеплішали. — Бачу, бачу, як на неї паничі молоді дивляться — гарно дивляться… і обнадійливо для нас. Ще трохи по балах то там, то сям — і хтось та й підкотиться достойний, будь певна…


Літня спека, часті грози вимучували Анну Ельжбету нападами задухи, і лише вночі приходила сподівана прохолода, а з нею — здатність мислити й бажання поговорити. Та той специфічний ритм не співпадав більше ні з чиїм у палаці, і пані Потоцькій доводилося купатися у власних думках, а місцями й душитися ними. Сидячи в кріслі-гойдалці навпроти відчиненого вікна, Анна Ельжбета вже була королевою Польщі, — звісно, на троні сидів син, але влада, солодка й омріяна, належала їй… Найперше були б виділені її увагою Чарторийські… О-о-о, помста має бути розкішною: треба всіх їх покарати за те, що пропхали свого племінника на короля й робили, що хотіли. А мав, мав бути королем її Францішек — обманули, підло обманули ниці й підлі люди… Спалити їх… ні, занадто швидка смерть — треба, щоб довго й у муках… От якби їх похльостати, як тут, удома, а потім шкіру пасами спускати — ото те, що треба… Гойдалка зарухалася енергійніше в такт руйнівних думок. «Треба вже, треба збирати собі спільників, сама ту справу не подужаю втнути. Хитро треба все зробити, щоб і церква проти них була, і люди… Щось там Францішек зустрічається то з Косаковською (вона за конфедератів), то з росіянами (і ті хочуть його на свій бік); то час від часу від турецького султана прибувають гінці — плете свої ходи й плете, а щось нічого не виплітається… Час і собі входити в гру, вникати, що, де, по чому, за що й з ким… Час іде, а визначеності малувато… От вріже Францішек дуба, а Щенсний іще не прилаштований, і що, що буде? Мнішеки їли-пили, веселились, і що — за дурних Потоцьких мають? Ні слова за весілля чи ба — навіть за заручини, — вичікують чогось, хитрі курви… А в разі сумного випадку з Францішеком, тьфу-тьфу, не приведи, Господи, хто його зна, чи й не відмовляться родичатися… Нічого, хай спека літня спаде, поїду восени до них — не відкрутяться, десь по Різдві можна буде й весілля справити…»


Станіслав Щенсний не міг спати: ще, здавалося, зовсім, зовсім трохи, і його Гертруда ось-ось викристалізується з упертих безкінечних думок і мрій, які щораз ставали майже видимими, і чергове марево з коханою оживе зараз он тут, у кімнаті, у місячному сяйві… Думка про Коморовську ставала ідеєю-фікс, і це вимучувало і тіло, і душу молодого Потоцького. «Тільки Маурицій зможе допомогти…» — дозріла думка в голові Щенсного, і він зірвався з ліжка.

— Пане Вольф… Бачу, ви ще не спите, — тихенько прочинив двері до Мауриція.

— Заходь, друже мій. Я тут зачитався, мені нові книги з Європи надіслали — є, є цікаві думки. Та бачу, щось ти задуманий і останнім часом не заходиш до мене. У тебе все гаразд? — Вольф відклав убік книгу.

— Не знаю, ніби й гаразд, а ніби й ні… — Щенсний пригнічено дивився на Вольфа. — Пообіцяйте мені, пане Маурицію, що це все залишиться між нами.

— Любий мій Щенсний, ти міг би вже цих слів не говорити: їх кажуть, коли в комусь сумніваються. І коли ти маєш певні сумніви в мені чи в комусь, то краще ніколи не розказуй нічого. Це не докір, не образа, зовсім ні, просто так, невеличке повчання. То що ти вирішив?.. — Вольф дивився на Щенсного зі спокійною доброзичливістю, і юнак, хвилю повагавшись, розпочав: