— Я й Сіраковський розвозили допомогу по селах, пам’ятаєте? — Вольф кивнув, і хлопець продовжив: — Нас заскочила дуже сильна злива, і ми попросилися на ночівлю до шляхтича Коморовського. Він наш сусід і був у нас у гостях на Великдень… з дочкою Гертрудою… — Щенсний замовк, і блиск його очей був красномовнішим за слова.

Вольф із розумінням похитав головою, у задýмі потер чоло.

— Вона тобі дуже сподобалася, так?

— Так… І я не можу її забути, вона всюди переді мною, вона в моїй голові, розумієте? Я вже молився, та вона далі ось тут, — Щенсний поклав руку на серце. — І що я маю робити, учителю? — Станіслав Щенсний із надією дивився на пана Вольфа.

— А як тобі підказує серце, юначе?

— Я хочу її бачити… знову й знову, вона мені сниться.

— Я не думаю, що тому є якась заборона, Щенсний. Кажуть, що всі заборони створюємо ми самі у своїй голові… Хочеш побачитися — ну ж бо…

— А мої зобов’язання перед Жозефіною?

— А що, вони вже є? Ви хіба заручились?

— Ще ні, ще ні… — розмова освітлювала юнакові вихід із лабіринту. — Але мої батьки… Вони однозначно не схвалять цього вибору…

Вольф задумався.

— Знаєш що, Станіславе, тут є кілька моментів, які зовсім не протирічать ні тобі, ні планам твоїх батьків. Дивися: ти бачився з нею, наскільки я зрозумів, лише раз, так? — Юнак кивнув, і Вольф продовжив: — Може, я буду не правий, але… У своєму житті — до прийняття сану священика, звичайно, — я мав кілька таких моментів неймовірного захоплення, подібних до твого. Та, як сказав один жартівник, «найкращими ліками для кохання з першого погляду є другий погляд». Перекладаю: потрібно трохи довше поспостерігати за дівчиною — можливо, знайдуться якісь такі речі, які тобі зовсім не сподобаються. Одному панові не сподобалося, що підв’язка пасії лежала на дивані, коли він прийшов у гості, іншому — як потенційна дружина їсть: плямкає й сьорбає… З уподобаних мною панянок одна голосно сякалася, а потім намагалася вкласти ту руку в мою, а друга все розказувала, як вона любить подарунки, і торохтіла без упину — я подумав, що на подарунки ще готовий витрачатися, а от слухати ту безкінечну мову — ні… Тож ти, як так уже тебе мучить, можеш із нею побачитися, і добре роздивитись, і поговорити, бо ти ж знаєш, як у нас кажуть: «Як не бачу — душа мре, а побачу — з душі пре». Може, і твоя богиня впаде з п’єдесталу, хтозна… А другий момент — невідомо, який залишив слід у її душі ти, розумієш? Ти, звичайно, красень, та кожна панна теж має свої брики-вибрики, як і чоловіки… Тож, порозмовлявши з нею, з’ясуєш, чи ти їй до вподоби…

— Та ні, я думаю… я знаю, що й вона до мене теж те саме відчуває… Я впевнений у цьому…

— Мій добрий і, перепрошую, наївний пане, це типова помилка всіх-всіх закоханих. Навіть близнюки однаково не думають. Не треба вважати, що як ти хочеш пончик, то й вона його любить, і як ти хочеш пити, спати, їсти, то й вона теж… Може, для тебе буде відкриттям, та навіть дуже закохані рідко коли однаково думають і мають однаковий інтерес до пончиків… Може, ця різниця й робить нас цікавими одне для одного. Уяви, якби всі дівчата на землі були на одне лице, чи було б це чудово?

— Так, Маурицію, якби всі були, як Гертруда, так…

— О-о-о, та в тебе безнадійний варіант, Щенсний! Не наполягатиму далі, та ти помиляєшся: ти б знайшов якусь довгоносу, руду та банькату й назвав би її найвродливішою… Ну, та що буду тут говорити я, — усміхнувся Вольф, — тут говорить її величність природа. І ще один момент — бо я ж визбирую всі ті моменти для покращення твого настрою — вона з шляхти, правильно? Отже, практично вона рівня тобі, а все можливе незадоволення твоїх батьків буде в розмірі її посагу. Тоді вже тобі вирішувати, чи готовий ти на менші, ніж у Мнішеків, статки. Хоча… куди я вже зайшов, гм… задалеко, до цього може й не дійти… Два перші моменти можуть не допустити третього… А так, Щенсний, нема особливих перешкод для тебе й твоїх бажань… Принаймні я так думаю. Усі ми були молодими, а молоде пивко шумує, — з хитрою усмішкою закінчив пан Вольф.

— Я вдячний вам, пане Маурицію. Ви не уявляєте, наскільки легше мені стало на душі. Я скористаюся вашими порадами… А ще послухайте, який я вірш склав для неї, — і Щенсний продекламував пристрасний куплет.

— Добре, Щенсний, усе за правилами віршування, і настрій є — мені подобається.

— То як я приїду, то все розкажу, гаразд? — окрилений Щенсний уже мчав би на побачення.

— Трохи розчарую тебе, Станіславе: розкажеш трохи згодом, бо завтра я відбуваю в тривалу подорож.

— Наскільки тривалу?

— Десь на півроку, буду аж після Різдва. Покликали мене до Італії читати лекції в одному їхньому колегіумі, тож зустрінемося нескоро…

Щенсний щиро засмутився:

— Цілий палац людей, а поговорити вже й не буде з ким. Мені шкода, що вас так довго не буде, пане Вольф…


Сіраковському снився сон: він біг дорогою, з якої врізнобіч розповзалося гаддя, а поруч гнав великий породистий хорт. Кароль спотикався й усе не міг згадати, від кого ж він утікає… Раптом посеред дороги з’явилося високе дерево, і Сіраковський видерся майже на вершечок. «Усе, не знайдуть мене, не помітять», — розслабила сон чоловіка думка, аж тут із дерева пообпадало всеньке листя, гілляки зразу стали сухими, ламкими й затріщали, а під деревом стояла… о ні, ні… пані Потоцька й тягнула до нього руку, а рука все видовжувалася й видовжувалася, намагаючись схопити його…

— Каролю, Каролю…

— Ні, ні, не хочу, — схлипнув молодик і розплющив очі.

— Вставай, мій маршалку, маємо справу. — Над ним стояв усміхнений і бадьорий Станіслав Щенсний.

— Господи, так рано… Та так рано тільки півні до курей справи мають, пане Потоцький, а люди пізніше встають, коли вже буде з чого яєшню зготувати й поїсти як годиться, а вже потім справи справують, — бурмотів, одягаючись, сонний Сіраковський.


Четверо вершників — молоді паничі в супроводі двох гайдуків — їхали дорогою на схід від Кристинополя.

— То, прошу пана, куди ми й чого? — остаточно прокинувся Сіраковський.

— Каролю, маршалку мій любий, ми — в Сушно, до Коморовських. Треба ж їм подякувати за те, що прихистили нас від зливи. — Щенсний аж світився в радісному очікуванні.

Сіраковський кілька разів глянув на свого пана, обмізковуючи ситуацію, і нарешті видав:

— То ми, певна річ, до пана Якуба… Чи будемо тільки панні Гертруді за пісеньку дякувати?

Кароль влучив у ціль: Щенсний задоволено засміявся й пришпорив коня.

— Та так, — підсумував маршалок, — як тягнули ведмедя до меду — вуха відірвали, а як відтягати, то хвоста треба віддирати…


Сушно примліло від червневої спеки; навіть вічно голодні корови не хотіли вже пастися, а, ліниво помукуючи, чекали на обідній перепочинок у холодку стаєнь; добре було лише стадам гусей і качок у прохолодній річковій воді Білого Стоку. Сільський люд, маючи надію на те, що чума вже минулася, уперто запасався сіном: живі, Богу дякувати, то й працюймо — життя триває… Аж почорнілі від сонця чоловіки й жінки сновигали луками, не зважаючи на спеку, перевертали сіно й формували копиці; над селом стояв пряний запах підсохлих трав: м’яти, кмину, чебрецю… Лише малі діти й півні не мали чого робити й доповнювали своїми голосами пасторальну картину Сушна.

Гертруда, Кордуля, Юзефа й маленький Франц прийшли охолодити ноги до річки. Панянки Коморовські нагадували справжніх лугових фей: світлі лляні плаття з червоною вишивкою й гаптуванням кольорами перегукувались із пишними віночками з ромашок і маків, а для дворічного Францішека постаралася кожна з трьох няньок: вінки були і на голівці, і на ручках, тож малий задоволено обскубував із них квіти. Поодаль, у високій траві, як зазвичай, бовваніла постать глухого Іванка: усю роботу він старався зробити вдосвіта, а далі йшов милуватися Гертрудою. У теплій воді на обмілинах було видно замлілих сріблястих плотичок з елегантними червоними плавцями; біля донних джерелець охолоджувалися великі банькаті раки; десь на глибині чекала на нічну прохолоду щука.

— Як би я хотіла бути рибою, — замріяно сказала Гертруда. — Я б запливла аж до моря… А дорогою розглядала б інші міста, села, людей…

— Та ти й так була аж у самому Відні! Ні я, ні Юзефа ще так далеко не їздили… Тільки раз тато взяв нас до Львова, на ярмарок, то там сті-і-льки вже людей було, що ми нічого й не побачили, бо вони нам усе заступали. — Кордуля більше любила своє спокійне Сушно.

— У Відні люди такі вродливі, відрізняються від наших: переважно біляві й із синіми очима; а в Угорщині — чорняві й кароокі, — ділилася спогадами Гертруда. Та хитрій Кордулі муляло інше, і вона мусила то спитати: — А хтось був там такий вродливий, як пан Станіслав Потоцький?

— Ах ти язиката Кордулька… — Гертруда пішла в наступ, і менша сестричка, сміючись, побігла навпростець у бік лісу. З трави вигулькнув і поспішив за ними невидимим охоронцем дурник Іванко.

Раптом біля дороги Кордуля стала як укопана, і Гертруда з розгону аж врізалася в неї: з лісу в бік села рухалися чотири вершники, і серед них… О Боже, — у Гертруди мало не вискочило серденько з грудей, — красень Потоцький наближався до неї, за ним — Сіраковський із гайдуками…

— Моє шанування, панянки Коморовські. — Щенсний спішився й галантно вклонився Гертруді й Кордулі, затримавши палкий погляд на старшій. — Цілі два тижні я очікував того моменту, коли зможу подякувати вам і вашим батькам за гостинність… Оце вам… і вашим сестричкам, — простягнув усміхнений Щенсний Гертруді величенький мішечок. — Це цукерки, є й турецькі…

Нетерпляча Кордуля намагалася хутчіш розв’язати мішечок, а Гертруда не могла відвести погляд від красивих і проникливих карих очей Щенсного — здавалося, весь світ зник та онімів і залишилася тільки вона й цей високий хлопець із мужнім і водночас ніжним обличчям.

— Гертрудо, ти чого? Та ж бери, — Кордуля наполегливо трясла сестру за руку.

— Так, що тут у нас, — заглянула в мішечок Гертруда. Зацукровані фініки, груші й сливи, навіть квіти фіалок у цукрі тішили ще дитячі душі панянок нечуваним смаком.

— Доброго дня найгарнішим панночкам цього села! — галантний Сіраковський півдороги наздоганяв нетерплячого Потоцького. — О-о-о, як би я хотів теж прийняти вас, пане Потоцький, у грозу, щоб ви й мені таких цукерків привезли! — прицмокував Кароль, наганяючи апетиту Кордулі.

— А ви, пане Каролю, тепер як тільки на дощ буде показувати, гайда з паном Потоцьким до нас — щось, може, і вам коло нас перепаде. — Кордуля простягнула Каролю мішечок. — Пригощайтеся, я добра дівчинка…

Щенсний моргнув до Сіраковського — той зрозумів без слів.

— Панно Кордулю, ви їздили верхи? — Кордуля з набитим ротом заперечливо махнула головою. — О-о-о, то ми це виправимо. — Вправно висадив дівчинку на коня, і, тримаючи за вуздечку, неспішно пішов попереду.

— Панно Гертрудо, я дуже радий вас знову бачити. — Внутрішнє тремтіння переплелося в Щенсному з великою радістю.

— Правду кажучи, я теж. — Очі Гертруди неначе дивилися в самісіньку душу Щенсному.

Гаряча хвиля винесла юнака на пік щастя: «Вона теж мене кохає… Маурицію, другий твій момент виключений. А першого так і нема: вона прекрасна…» Потоцький узяв руку дівчини у свою.

— Можна?..

Гертруда кивнула, її переповнювали невідомі досі почуття: дівчина була готова цілу вічність милуватися цим юнаком, його високим лобом, гарним обрисом обличчя, вольовим підборіддям і ніжними карими очима, що затягували в себе й пронизували душу, та слухати, що він говорить. Він був набагато вищий від неї, і тендітна Гертруда дивилася на нього, як на Бога, знизу вгору, і підсвідомо вона вже й мала його за Бога.

— Ти мов весна, вродлива і струнка, а погляд твій — то літня спека. Лишень не будь зимою ти. У серці буду образ твій нести. — Вірш Щенсного запав у душу Гертруді, і вона була приголомшена майже освідченням. — Пане Щенсний, як гарно… А хто автор?

— Це я написав. Для вас, Гертрудо… Ви мені дуже, дуже подобаєтеся.

— Дякую, пане Щенсний. Ви… теж дуже гарний. — Дівчина не змогла відкрити почуття, що теж уже зайшло в її серце. — О, ми вже майже вдома, — зніяковіла Гертруда не знала достеменно, чи вона цьому рада, чи ні.

— Заждіть, панно Гертрудо. — Юнак сповільнився й стишив голос. — Якщо ви не проти, я б приїхав до вас іще, але… тільки до вас, розумієте? Ми б поговорили з вами без нікого… То як?

Дівчина не мала жодного, ані найменшого досвіду в справі побачень. Єдине, що їй втовкмачили батьки, — це те, що зустрічі мають бути лише з паничами, а з ними в окрузі на відстані чималого кінного шляху було тугувато, та й не була ще Гертруда з ними знайома. І школа у Відні була лише для дівчат… І мама з татом не розказували, та й не мали навіть потреби пояснювати якісь там правила стосунків між хлопцями й дівчатами: де вони, ті кавалери — ау-у-у… Хіба на балах чи в гостях, а там усі знайомства, гулянки-прогулянки відбувалися лише з відома батьків і під їхнім пильним соколиним оком, від чого діти почувалися акторами-початківцями на генеральній репетиції у всіх на виду: і не говориш, а так — лепечеш, і слова якісь не такі, і ти — не ти, і сам би себе роздер — уже чи потім; а ще й батьки тут, тутечки, рідні… Потім розкладуть тебе по поличках до найменших костомашок і всиплять солі на твої ранки… Це як перший невпевнений виліт пташеняти з гнізда: воно трохи летить, трохи відпочиває на землі, оглядаючи все безтурботним радісним оком, а збоку на гіллі двоє дорослих птахів репетують у страшному переляку, бачачи згори щось таке, чого не помічає зльоток.