Щенсний благально дивився на дівчину. «Боже, що ж я маю сказати… Як то буде без відома батьків… Та хіба така людина може обманювати… А ще він старший на цілі чотири роки!.. А батьки казали старших слухати й поважати… Не можна відмовляти. Та й хочу я його бачити, хочу. Як лоскотно всередині від його погляду…» — лісовою вивіркою промайнули думки в голові шістнадцятирічної Гертруди.

— Ви знаєте, я дійшла висновку, що завжди треба казати правду, якою б вона не була, і так дійсно легше жити. Я так думаю, пане Щенсний, що таке не сподобалося б моїм батькам… — Гертруда витримала паузу, під час якої душа Потоцького полетіла в прірву. — …та я довірюся вам, бо… хочу довіритися.

Душа Щенсного, не долетівши дна, умить опинилася на вершині щастя. У тому пориві він поцілував дівчині руку й прошепотів:

— У суботу, як сонце піде ближче до заходу, я чекатиму на вас на околиці біля лісу, он там, за цвинтарем, якраз на початку дороги з Виткова. Спасибі, Гертрудо, ви справжнє диво…

Назустріч їм уже поспішав Якуб Коморовський.

— Вітаю, пане Потоцький! Не знаю, чи ви до нас у справах, чи по дорозі, а чи за доброї погоди, та я дуже радий вас бачити, і моя Гертруда, бачу, теж, — скинув погляд на розпашілу доньку, і вона швиденько пішла в дім. — Негоже поперед батька гостей зустрічати…

— Честь, пане Коморовський! Приїхав зі своїм маршалком подякувати вам за гостинність у ту грозову днину. Оце угорське вино для вас. — Щенсний простягнув Якубові вишукану пляшку із синього скла.

— Та то, звичайно, приємно, але зайве: ми завжди раді допомогти людям у біді. — Якуб був утішений увагою Потоцького. — Проходьте в дім, прошу.

На столі вже стояла карафка з черешнівкою, і літня служниця Марися спритно доставляла срібні келихи й закуску — оштепку[24].

— А жинчиці нашої не бажаєте скуштувати? — запропонував гостям Якуб, і, помітивши нерозуміння, пояснив: — Ми походимо зі Словаччини, а там усе до вівці прив’язано: і бринза, і оштепки, і сир косичками, а сироватка після сиру залишається — дуже добре спрагу втамовує, то і є жинчиця.

Потоцький і Сіраковський переглянулися.

— Та дорога до Кристинополя довга, та й уся в лісах. Як щось до чогось… — Сіраковський запереживав за міцність панського шлунка. Та хіба в гостях щось зле запропонують? — Нумо, пане Якубе, скуштуймо вашої жинчиці…


Анна і Якуб проводили несподіваних гостей і в задумі глянули одне на одного.

— Ти думаєш те саме, що й я? — Анна виглядала схвильованою.

— А що, Гертруда — красуня, я ж тобі казав! — добра черешнівка в чоловічій пристойній компанії підняла настрій Якубові.

— І що, щось вони говорили про неї чи як? І хто саме з них має інтерес?

— Говорити ми про таке не говорили, але коли вони приїхали, то я застав той цікавий момент, коли Потоцький нашій Гертруді ручки — ось так, — грайливий Якуб схопив жінчині руки й почав виціловувати. — Ось так, і ось так, і ось так, — пішов поцілунок у шию.

— Ти то бачив і попустив?! — Анна аж закашлялася.

— Йой, жінко кохана, уже й не можна тебе поцілувати! Ні, у шию не було… я б не допустив. Ну, ходімо, буду кохати тебе: черешнівка й погода шепчуть…

Неподалік від маєтку в сутінках стояв стривожений дурник Іванко. Усе те, що він сьогодні побачив, вклало сум’яття в його чисту душу. Коли Бог забирає одне, натомість завжди дає щось інше — в Іванка була сильно розвинута інтуїція: він відчував, що візит немісцевих якось зачепить його усталене й розмірене життя, у якому обов’язковий ритуал споглядання Гертруди становив більшу й дуже вагому частину. Не було того, хто хоча б якось прояснив темінь його свідомості, бо йшов дорогою життя без спілкування, один, мов перст, — без друзів, без родини, яка хоч і була, та не для поради глухому й німому, а так — гляділа його, як корову чи свиню… Не було більш самотнього серед людей, ніж Іванко. Він потребував їх, та ті, хто ні дня не провів у його шкірі, і не підозрювали, які вони жорстокі зі своєю байдужістю і як воно — не мати нічиєї підтримки ні словом, ні дотиком, бо, маючи Божий дар мови, навіть не намагалися уявити, як це — без неї… Усі ж вони спілкувалися словами, думали словами, а в піст зі всіх живих створінь споживали тільки рибу, бо вона німа, найнижча зі всіх істот, то й можна заковтнути без мук сумління того, кого Бог не наділив навіть голосом… Мислення Іванка нагадувало німе кіно — хоч без звуку, та зі зміною картин, декорацій і персонажів. Сьогодні кіно в його голові було швидке й неспокійне: його Гертруда віддалялася й щезала за іншими людьми, і якийсь дим, що з’явився між ним і дівчиною, ніяк не давав побачити, що ж там далі. Задуманий хлопець навіть не помітив, як біля його босих ніг клубочиться недавно вилуплене гаддя. Слуги Великого Болотного Духа мітили своїм ритуальним танком нову жертву для свого господаря…


«Сьогодні четвер. Іще два дні, і я його побачу…» — замріяна Гертруда не виходила з дому, а вперто працювала над новою вишивкою.

— Гертрудо, що з тобою? Ну ходи, ходи з нами, без тебе нецікаво… — запрошувала старшу сестричку на прогулянку Кордуля.

— Ти ж знаєш, що як я щось почну, то мушу чимшвидше закінчити, — навіть не підводила голови юнка. Та насправді Гертруда дала сама собі обітницю суворої таємниці, і навіть улюбленій Кордульці до неї зась… А мала хитрунка добре вміла читати емоції старшої сестри, так що сиди, Гертрудо, — стібок до стібка, четвер — до п’ятниці, і так достібаємо аж до суботнього вечора.

До кімнати заглянула мати з Йозефом на руках, замилувалася Гертрудою й вишивкою.

— Яка ж ти в нас розумниця, донечко… Хочу в тебе спитати: про що ви з паном Потоцьким говорили?

Дівчина зашарілася, підвела голову на мить.

— Та особливо ні про що, — стенула плечима, — про погоду, про коней, про цукерки… А що?

— Та цікавимося з батьком, ти ж знаєш — треба пару в житті тобі шукати, може, і пан Потоцький підійшов би… Хоча завелика він цяця для наших статків, — і, зітхнувши, вийшла.

Юнка спинилася й уперлася поглядом у стіну. «Ні, Щенсний — не цяця, він — диво й має щодо мене таки серйозні плани, бо кохає мене… І я його теж… Субота, де ти, де ти…» Механічно протягуючи голку в тканину, Гертруда згадувала солодкі миті їхньої зустрічі, усміхнене лице Щенсного і його проникливі очі. Дівоча уява то переносила її з привітним юнаком до річки, то знову вони йшли польовою дорогою, то вже, сміючись, бігли лісом навперегін, а за мить — сиділи вдвох у кімнаті Гертруди й дивилися на зорі, як вечорами з Кордулею. Солодкий щем від тих фантазій розслаблював тіло й ставив печать блаженства на вродливе личко Гертруди, а в синіх очах розливав чуттєву замріяність. Дарма Іванко стовбичив у тіні крислатої липи цілісінький день — Гертруда так і не вийшла, і сильна тривога зайшла в душу хлопчини: його ідол, його сонце, його обожнювана краса, єдина втіха й розвага беззвучного, одноманітного життя-буття десь поділася… Аж темна ніч погнала засмученого хлопця додому.


— Пане Каролю, а куди ви з моїм братом зібралися? — допитлива Пелагея Людвіка хотіла спілкування з жвавим Сіраковським.

— Моя юна панянко, радий вас бачити. — Юнак широко всміхався до дівчинки. — Хочемо зі Щенсним на кінну прогулянку.

— А мене, візьміть мене. — Людвіка аж підстрибувала навколо, прагнучи стати компаньйонкою.

— Моя гарна панно, ви ж не знаєте, чого чоловіки так люблять коней. Чоловіка думка несе далеко-далеко, і кожен чоловік хотів би теж мати чотири ноги, щоб понестися за тими думками так швидко й далеко, як кінь, та Бог дав тільки дві, то й тягне нас до коней. — Людвіка щиро засміялася, а Кароль продовжував: — Та й не можна довго ні коням у стайні, ні чоловікові вдома залишатися — обоє застоюються й марніють.

— Я вже теж марнію вдома, візьміть мене. — Людвіка хотіла не так коней, як товариства.

— А жінки, панянко Потоцька, як ті красиві квіти, яким краще вдома — без вітру, за доброго догляду… Людвіко, ви розквітаєте, як прекрасна троянда, на яку хочеться дивитися й дивитися… Ми маємо трохи далеку дорогу, і для такої трояндочки, як ви, вона буде обтяжливою. Я вам обіцяю, що завтра, у неділю, ми покатаємося верхи Кристинополем. Гаразд?

— Але твердо обіцяєте, пане Каролю? — присипана компліментами Людвіка була майже щаслива, і Сіраковський поспішив до Щенсного.

Молодий Потоцький помітно хвилювався: то зачісувався перед дзеркалом, то поправляв сорочку, то знову пригладжував густе хвилясте волосся.

— Честь, мій пане! — Маршалок спостеріг ті приготування й на мить замислився. — Щось мушу в тебе спитати, Щенсний, — здалеку почав Сіраковський. — Може, то й не моя справа, та вже як я їду з тобою, то виходить, що трохи й моя…

— Так, Каролю, кажи. — Потоцький повернув голову до секретаря.

— Як селянин садить поле, то він сподівається на врожай, а як його жона садить квочку, то хоче курчат; як я беру вудку і йду на річку — думаю, що спіймаю велику рибу… На що сподіваєшся ти, пане Потоцький?

Щенсний сповільнився у своєму вифранчуванні й глянув розгублено на товариша.

— Ти, чесно кажучи, заскочив мене зненацька… Я, Каролю, не знаю, куди йду… Та вона мені дуже, дуже подобається, і я не можу ні про що більше думати… І як уже ти заговорив алегоріями, то й я тобі скажу так: чого сонце сходить на сході й котиться не на північ, не на південь, а на захід?.. Чого річка тече в море?.. Чого буває літо й зима, а не інакше? — Кароль уважно слухав, куди хилить панич, а Щенсний продовжив: — Бо воно має бути так і тільки так, а не інакше, правда ж? Тільки йде воно за законами природи, а тут — за людськими… Те, що мене штовхає до Гертруди, більше й могутніше за мене, і… Я, напевно, недостатньо сильний, щоб чинити цьому супротив, розумієш?..

— Та я тебе розумію, Щенсний. Вона, скажу тобі правду, і мені самому сподобалася, та бачу, що прихильніша до тебе… — Сіраковський зітхнув і продовжив: — Але сьогодні я трохи про інше, бо моя голова нині холодніша, аніж твоя. Завжди, як починаєш їхати чи йти, то ти знаєш, куди хочеш і на що розраховуєш наприкінці шляху. Ти маєш думати про те, до чого можеш прийти, розумієш, Щенсний? Тобі ж тато з мамою призначили, до кого ти мусиш рухатися. — Молодик кивнув на портрет Жозефіни. — То чого ти сходиш на іншу стежку? Ти думав, куди вона приведе?.. Бо вже як ти за природу, то й я тобі скажу так: ніхто не бачить, як вода випаровується: потихеньку, помаленьку й не видно, та вже як вона в хмари набирається й грозою суне — отоді вже всі навтьоки…

— Ти за яку грозу? — уточнив Потоцький.

— Та, прошу пана, навіть за дві: або ту, що ти можеш наробити, або ту, що зроблять твої тато й мама, — то без різниці, бо в обох випадках я сухим аж ніяк не вийду. А в другому випадку, перепрошую, ще й без яйок залишуся: твоя мама з них яєшню приготує… І тоді дівчата точно мені вже не смакуватимуть — буду не хлоп, а каліка, доведеться в монастирі целібату дотримуватися… А я б того не хотів, бо люблю м’ясо, горілку й дівчат — отак, — закінчив Сіраковський.

— Боюся, Каролю, що то буде яєшня на більшу пательню, — засміявся Щенсний, — та не будемо наперед загадувати, пливімо за течією, а там кудись та й винесе.

— Гм-м, тепер так, а після як? — гнув своєї Кароль.

— Не знаю. Кажу тобі: хоч миска з пирогами, хоч дідько з рогами, їдьмо вже, — урвався терпець Щенсному.

— Чи далеко панство зібралося? — поцікавився конюший Вільчек, виводячи коней для Потоцького, Сіраковського й двох гайдуків.

— Та… Так, аби вдома не сидіти… І кров молоду розігнати — свою й кінську, — ухилився від прямої відповіді Кароль.

— Вважайте, щоб сідло зручне було, а то так кров розженете, що баби довго не захочете, — застеріг Вільчек.

— Та ти знаєш, Яне, а то було б не зле, зовсім не зле, — по-змовницьки підморгнув Сіраковський.

Вершники рушили, а Вільчек довго стояв у задумі: «Агнешка… Точно вже всім розкудкудакала, стерво…»


Майже півтори години галопу — і вершники опинилися у Виткові. Численні дітлахи з цікавістю споглядали рідкісну появу багатого панства в їхній місцині. Сонце вже наближалося до заходу, коли процесія повернула в бік Сушна. Ліс тішив приємною прохолодою й безліччю пташиних співів. Вершники спішилися й повели втомлених коней під вуздечку: далася взнаки дорога завдовжки двадцять п’ять кілометрів.

— Ну як ти, Щенсний, витримав ту дорогу? — поцікавився Кароль.

— Коли я думаю про неї, Каролю, то сили звідкись наче прибувають. — Щенсний трохи втратив той лоск, який наводив удома, та молодість на те й дана, щоб завжди залишатися вродливим — спітніле обличчя й рум’янець навіть додавали йому привабливості й шарму — то були ознаки справжньої чоловічої впертості, що сподвигла його на такий довгий шлях і яка так подобається дівчатам.