Сіраковський уважно подивився на товариша.

— Слухай, ти якийсь цікавий сьогодні… Що то вже за нові вподобання? Поміняв одну панну на іншу, яка політикою зветься?

Станіслав Щенсний зітхнув.

— Тато наказав у тому руслі більше думати… Що простіші запитання ставлю собі, то важче відповісти… От дивися: ми є на території, яка чотириста літ тому була Галицьким королівством, і Казімєж Сильний прибрав ті землі до Польщі, і тепер їх маємо за свої східні креси. То нічого, що то дуже давно було, але, як копнути, то те наше є й не дуже наше. Що скажеш?

Сіраковський замислився.

— Та то нормальна річ, Щенсний. Як у хаті є покійник, то йому вже нічого не треба: ні чобіт, ні кунтуша, ні його улюбленого крісла чи пляшечки — то всі й ділять той спадок між собою. Те королівство теж уже померло, чисто як людина: воно не давало собі ради — вважай покійник. То що, земля безгосподарна буде? Та й забирають її, як ті чоботи…

— То, по-простому кажучи, як якась сильніша країна поклала на якусь іншу око, то їй треба зробити з неї покійника, не здатного керувати у своїй хаті своїм майном?

— Ну а що ж Росія з нами витворяє? Вона й робить із нас такого мертвяка… Ото мій батько розповідав, що десь на сеймі вітебський посол виступав, — Богомолець його прізвище, — і ота його мова не сподобалася російському послові Репніну, тож він і каже: «Пан Богомолец, а пошел-ка ты прочь на свое место…», а другому сказав, щоб багато не говорив, «а то получит в сраку». Ти, Щенсний, уявляєш, щоб польський посол так у Росії поводився? А кого з впливових поляків обламати хочуть, то на підводу і в Сибір, щоб мозок на холоді зменшився… Та й призначили того нашого короля теж вони, щоб Річ Посполита швидше трупом стала. Вийняли з-під своєї імператриці-кобилиці й нам всадили, щоб слухняний далі був. Та що то я сьогодні як командир барських конфедератів? — прокашлявся Кароль. — І нащо нам музики, як у нас довгі язики… А що, пане, у нас при суботі інших планів не буде?

— Субота… Нєх жиє субота… — солодко потягнувся Щенсний, багатозначно підморгнувши до Кароля.


Душна липнева ніч не принесла сну Анні Ельжбеті. Вона сиділа перед відкритим навстіж вікном, і навіть мокрий рушник на голові й ноги в холодній воді не рятували від жахливого бажання вилізти, як гадюка, зі своєї шкіри, бо та обпікала й душила тіло непотрібним жаром. Від тих відчуттів її паскудна душа ще більше захлиналася власною жовчю підлих думок. Усі були винні в усьому… Усіх треба було як не вбивати, то катувати… З поступальних думок лишилася тільки одна — трон. Трон для Щенсного. Усіх, усіх, хто став на дорозі до нього, треба вбити… Думки крутилися блохастим собакою, що вхопив себе за хвіст і намотував кола в злобі й безвиході. Анна Ельжбета прикрила очі, і там, у голові, вишукувала нові кандидатури для покарань. Розслаблене тіло в зручному кріслі очікувало на прохолоду. Щось доволі важке м’яко ступило їй на коліна й зручно вмостилось внизу живота. «Кіт… Який важкий…» — пустила нову думку між чорні жовчні хмари Потоцька, та за хвилю блискавкою майнуло: «У мене ж нема кота… Нема!!!» — і вона зірвалася на рівні ноги, з криком стріпуючи нічну сорочку. Забулася, що ноги в кориті, — рушилася і з розгону розпласталася на підлозі. Слуги, що прибігли на галас, потай втішалися жалюгідному вигляду чи то облитої, чи обпісяної від переляку пані — такої страшної вдень, а зараз просто мокрої безпомічної курки. Втішалися й примари — слуги Великого Болотного Духа — тому, як добре підігріли свою вірну слугу: чим знервованіша, тим більше нових жертв покладе вона на тарелю їхнього господаря…


Ясний липневий день суботи приніс страшенну спеку — здавалось, ось-ось на горизонті в плавних завихреннях повітря забовваніють єгипетські піраміди. Та кожен у палаці мав свої плани, які потрібно було здійснити, навіть ризикуючи скапати розтопленим маслом.

Зранку до палацу прийшов ксьондз провести церемонію вінчання двох ліліпутів. На задньому дворі, де зазвичай проходила хльоста, зібралася прислуга палацу. Анна Ельжбета звично зайняла крісло, махнула рукою, даючи сигнал до початку. Каролінка й Карлічек ледве йшли, підтримуючи одне одного. Усе тіло нареченого було розпухле і в синцях, а чоловіча гордість узагалі набула страшних розмірів і була вже не гордістю, а суцільною болючою проблемою. Обоє були у звичайнісіньких мішках із прорізами для рук і голови — так розпорядилася жорстока пані. Священик кинув на Потоцьку погляд, у якому ясно читався хоч легкий, але докір — Анна Ельжбета звела брову й уважно глянула у відповідь: «Що, забув, чий хліб їси?» Німий посил був правильно розтовкмачений, і ксьондз, опустивши голову, затупцював на місці, витираючи невидиму пилюку зі святої книги.

Обряд пройшов швидко, і служитель Господа, стараючись не дивитися нікому в очі, поспішив до недалекого костелу — туди, де все правильно, по-божому, а він найближчий до Бога, бо тут, у палаці, не почувався таким. У святих книгах, де, здавалося, були описані всі випадки людських бід і принижень, зло і добро були контрастними й зрозумілими; дійсність же чомусь відходила від тих розжованих та пережованих тлумачень біблійних ситуацій і нагадувала добре виварений куліш, де важко було відділити одне від одного. Нащо думати — довго, набридливо, болюче?.. До костелу, у келію, помолитися — полегшає й забудеться… Та «церемонія» тривала: молодята мали витримати ще одне знущання деспотичної господині — весільну подорож — кілька кіл навколо палацу. На площу привели двох собак — масивних бладгаундів, які мали упряж і тягли за собою невеликий дощатий возик, яким Дарка вивозила собаче лайно з псарні. Камердинери допомогли нещасним зійти на смердючий поміст, і знервовані незвичним завданням пси рвучко пішли вперед. Вагітна Каролінка присіла, бо ризикувала вивалитися, а бідолаха Карлічек, що ніяк не міг сидіти, стійко тримався на коротких розставлених ногах, учепившись у бортики.

На гордовитому лиці Потоцької застигла скривлена презирлива посмішка. Пані глянула на натовп, і те, що вона там побачила, їй дуже, дуже не сподобалося: лише одне обличчя мало таку ж емоцію, як і вона, а решта дивилася зі співчуттям і жалістю, дехто навіть не міг сховати осуду в очах. Гаряча хвиля, що вийшла звідкись із її середини, обпекла і тіло, і мозок пані, і вона істерично видихнула:

— А-а-а!!! Пся крев, усі ви тут породження гріха! Шкіру, шкіру з вас пасами спустити треба! На колі-і-іна, би-и-дло-о!!!

Незрозумілий вибрик Анни Ельжбети поставив людей на коліна, а їхні погляди опустилися в землю. За хвилину до голови пані прийшло усвідомлення, що є одна річ, яку вона, на жаль, не може бачити й контролювати, а так би хотіла… Вирвати з кожного, зсередини, зав’язати в мішок і володіти, як коштовністю… Віддавати тоді, коли того захоче вона… Щоб думали й робили так, як хочеться їй… Їхні підлі душі не виймаються, а шкода… Кістяне віяло з розмахом пройшлося по головах найближчих у натовпі людей, і Потоцька пішла у своє холодне укриття відходити від потрясіння… і доходити до нового…

Франц Салезій байдуже спостерігав із вікна за весіллям карликів і нервами дружини: чим хоче, хай тішиться, двір — її парафія. Мусить же людина мати якесь заняття, окрім вишивання. Нехай, нехай потішить своє самолюбство ілюзією влади; її, солодку, люблять усі, хто по чубок засипаний грошима й статками. Усі прагнуть погратися в Бога, нехай…


Близько сьомої вечора молодий Потоцький незмінно в супроводі Сіраковського й двох повірених гайдуків — знали, за скільки мовчать, — виїхав на суботню кінну прогулянку — знову розганяти і свою молоду, і кінську кров. Літня спека назбирала на небі величезні купчасті хмари — вечір обіцяв розродитися грозою.

— Дивися, Щенсний, буде нам гаплик, — застерігав Кароль товариша.

— Добре того лякати, хто боїться, Каролю. — Щенсний раз у раз пришпорював коня.

— Ще скажи, що ти не боїшся в болоті заночувати, га, Щенсний? — Кароль ледве встигав за Потоцьким.

— Як і боюся, то тільки одного — втратити її довіру. Хай краще я вже вимокну до нитки, аніж вона більше до мене не схоче вийти, бо я сьогодні не приїду… Встигнемо…

— Та встигнемо, аякже, до чорта на празник… Казала Настя — як вдасться… — невдоволено приповідав Сіраковський.

Гертруда сьогодні хвилювалася, як ніколи: цілий тиждень солодких роздумів і спогадів розігрів і душу, і тіло, тож тепер зустріч із Щенсним стала суттю всього дівочого майбуття. Чорні хмари із заходу вперто ставали все ближче й ближче. З вікна своєї кімнати дівчина побачила сестричок — вони безтурботно плели вінки на лузі.

— Мамо, а де Юзефа з Кордулею?

Мати, зайнята двома хлопчиками, на мить підвела голову.

— Та щось і не знаю…

— То я побіжу їх покличу, гаразд? — Гертруда побігла надвір, про людське око не дуже голосно погукала: — Ко-о-ордульо, Юзе-е-ефо-о… — і швидко понеслася в напрямку лісу.

Здавалося, що ноги вже біжать швидше від думки, — ось уже їхній зі Щенсним дуб. «Почекаю трішки… Він мусить, мусить приїхати… Як приїде — значить любить мене… Тоді ми одружимося…» — загадала Гертруда, і великі сині очі напружено вдивлялися вглиб лісу. Та й Потоцький сьогодні мчав, не даючи передиху ні коням, ні компаньйонам, тож довго дівчині чекати не довелося.

Щенсний спішився зі спіненого коня й кинувся до Гертруди.

— Моє кохання, як я скучив за тобою. — Обціловував делікатне личко, і Гертруда відчувала, як вона розчиняється в його ласці й стає теплою пластичною глиною, з якої можна зліпити… Хай ліпить що завгодно, тільки хай буде з нею…

— Ти моя зоря, Щенсний, яка мусила сьогодні засвітити раніше від усіх. — Юнка гладила розпашіле вродливе лице хлопця, а він ловив її тендітні руки й виціловував кожен пальчик. — Який же ти відважний, і слова дотримав… Я так боялася, що оте небо тебе зупинить… — шепотіла Гертруда.

— Мене вже ніхто й ніщо не спинить, моє сонце, хіба ти того схочеш. — М’який Щенсний мав добру батьківську школу догоджання й солідний багаж поетичних солодких рядків. Похвала з вуст коханої відкривала той досвід, а ще піднімала його до небес. Сутінки впали різко, повіяло прохолодою, далекі блискавки почали краяти небо. Грому ще не було чути, але гроза вперто сунула на Сушно з боку Кристинополя.

— Пане Щенсний, я дуже перепрошую, але нам би варто повертатися, — підійшов до закоханих Сіраковський.

— Ще трохи, Каролю, майже ніц… — попросив юнак.

Усміхнений Щенсний підхопив майже невагому Гертруду на руки й сховався з нею за дубом. — Ну що, моє серденько, будемо прощатися, — ніжно поцілував дівча.

— Не будемо ще… ще ні. — Гертруда, яка звикла командувати молодшими сестрами й братами, жартівливо приперла юнака до землі й почала обціловувати. Його сильні руки притягнули її до себе, Гертруда лише посміювалася, легенько борюкаючись, та за хвилю обоє злилися в пристрасному цілунку. Туге дівоче тіло звивалося під ніжними руками Щенсного, і знову настав той святий момент порогу, який ти або переступаєш, або спиняєшся.

Щенсний завмер, спочатку притулив гаряче лице до Гертруди, а потім, глянувши благальними очима на неї, спитав:

— Можна?..

Гертруда не знала: її голова вперто змагалася з тілом, і воно перемагало, бо пливло хвилями незнаної раніше насолоди й хотіло на них залишатися… Усе, що могла видати за аргумент голова, було з тієї кімнати мільйона мрій, яка вибудувалася й наповнилася за тиждень розлуки, а там не було нічого проти цього янгола.

— Так, так, — прошепотіла дівчина.

Щось опиралося Щенсному, не пропускаючи його вглиб, та він наполегливо заходив усе далі й далі. Там, усередині, дівчина теж зустріла його ласкавим пружним теплом. Юнак іще ніколи не відчував такої божественної насолоди, і на її піку аж тихо застогнав, а Гертруда все притискала до себе голову коханого. Їй хотілося, щоб так тривало вічність… Над собою вона бачила темне грозове небо.

— Наші зорі, напевно, теж злилися в одну, — прошепотіла, обціловуючи Щенсного.

Юнак розслаблено мовчав, лише водив рукою по красивій лінії голої спини й сідниць Гертруди.

— Я кохаю тебе, моє щастя. — Гертруда притиснулася до коханого, і юнак відчув новий сплеск чоловічих сил.

— І я тебе, моя зіронько. — Щенсний палко обціловував дівча, і знову вони сплелися в одне ціле.

Перші важкі краплі впали на них, блискавка розкраяла небо, і грім заглушив новий голосний стогін. Закохані швидко сп’ялися на ноги, одягнулися й побігли до коней — стривожений Кароль уже не знаходив собі місця. Гертруда чимдуж побігла додому, а вершники стрімко заскочили на лісову дорогу.

— Нарешті… Донечко, де ти була? — стривожена мати з Йозефом на руках зустріла старшеньку на порозі.