— Та ж за сестрами шукала. — Мокра до нитки Гертруда шмигнула у свою кімнату.

— О-о-о, а ми вже дістали за тебе, — з темряви невдоволено подала голос Кордуля.

— То будете краще дому триматися, — з напускною суворістю сказала Гертруда й залізла в ліжко.

Через стіну плакав маленький Йозеф, зустрічаючи свято першого зубчика й обіцяючи чергову безсонну ніч батькам; раз у раз громом і блискавкою сварилося небо, та усмішка не сходила з лиця Гертруди: нічого, зовсім нічого не могло зіпсувати відчуття безмежного щастя, яке спонукало співати кожну клітинку її тіла: «Зорею в води ти упав, і, розчинившись там з дощами, прийшов і вимив мої коси, Щенсний…»

Кристинопільські гості в цілковитій темряві скакали під зливою, та навіть той довгий шлях у двадцять п’ять кілометрів не споганив настрою паничеві Потоцькому — він кохав і був коханим, а все решта стало неважливим.

Гроза в Сушні досягла апогею. Принишклі селяни просили Бога зробити їхні домівки невразливими для блискавки; у деяких хатах навіть запалили дорогу стрітенську свічечку: вірили, що то допоможе; хто не мав — кадив свяченою сухою вербою. Люди почувалися нікчемними малими мишами, і хата втрачала статус надійного сховку від найстрашнішого для них явища. Слово «грізний» — це втілення того первісного жаху, синонім до «найстрашніший». Кожен спалах блискавки показував істинне лице Неба — вогняне й палаюче, таке, яке буде і в останній, судний день… Боязко заглядали селяни через маленькі віконечка, підгодовуючи свій переляк страшними картинами під час сильних спалахів світла. «Свят, свят, свят…» — побожно хрестилися в надії на вищий захист. «Чорти хочуть світом правити, а Бог їх тризубцем золотим б’є», — з тривожною таємничістю научали принишклих дітлахів. Та в той суботній вечір добра частина села в тих страшних спалахах побачила дурника Іванка: спочатку він чогось довго кружляв біля сільського цвинтаря, а потім, розмахуючи руками, ішов і перекрикував грозу: «Бо-бо… ка-ка… бо-бо». І блискавки, здавалося, били за ним слід у слід — допитливий і спостережливий сільський люд дістав поживу для мізків і язиків… Не можна, не можна в такий час навіть рота відкривати — ні говорити, ні співати, бо ти веселиш чорта, і він в’ється коло тебе, а Бог у чорта намагається влучити блискавкою. Іванко ж вистуджував душу, яка горіла від того, що його жива краса — Гертруда — не з ним і її чистота сьогодні пішла в болото. Він переживав, що скоро втратить її; не знав, як саме, але відчував напевно — втратить… Чорний мокрий силует Іванка то з’являвся, то зникав у спалахах — ті чорти, що хотіли правити світом, дістали конкретний образ у головах сушненців…


Початок серпня не приніс жаданої прохолоди. Трави набрали жовтавих відтінків; селяни косили й вимолочували ціпами зерно. Якуб Коморовський цілими днями був у роз’їздах: контролював села й жнива. Люди збирали своє, а він збирав зі свого люду — теж своє. Дружина Анна виношувала на руках вередливого Йозефа — тому страшенно муляли ясна, і малий постійно плакав. Майже сива й змучена Коморовська ледь встигала що-небудь зробити для інших дітей; добре, що є старша помічниця. Та ще слухняна донедавна Гертруда часом ставала як та бриклива коза: безпричинно підвищувала голос на меншеньких і все частіше намагалася усамітнитися у своїй кімнаті. Спокійна мати не сварилася з нею: добре пам’ятала себе в такому віці — теж дратувалася від якихось доручень батьків чи непослуху менших. Нічого, колись зрозуміє, хай… Тільки й тієї радості для жінки в житті, що до заміжжя в батьківському домі; одні пологи тільки чого варті.

Гертруда теж займалася самоїдством: вона все б на світі зробила для своїх найдорожчих сестричок і братиків, особливо для жартівливої Кордулі, але її коханий Щенсний… Тепер він зайняв усе місце і в голові, і в серці, потіснивши рідних. Зустрічі з ним мали залишатися в цілковитій таємниці від усіх-усіх, і юнка ближче до суботи спеціально мусила сваритися з любими й рідненькими, щоб, не дай Бог, не поплелися за нею. Дівчина відчувала докори сумління, і всі інші дні тижня була колишньою — доброю, розсудливою й терплячою старшою сестрою.

Серед тижня троє дівчаток із Францішеком на руках вирушили на прогулянку до річки. Вітру не було зовсім, і повітря розганялося лише старанними монотонними піснями цвіркунів. Такою ж неквапною була й людська живність — кози, корови, вівці: за літо вони нагнали жирок і ліниво вигризали напівсухі стебла пожовклих трав. Така ідилія, напевно, була в доісторичному раю, тільки й рай був раєм через те, що не мав зими. Зміцніла за літо худоба раділа теплим дням і корму, а годинничок усередині нагадував їй, що вже час для продовження свого роду. Великий білий цап, смішно відкотивши верхню губу вверх, вишукував приємний аромат готової для любові кізки; та й нетерплячі кози самі бігли до нього з благальним репетом, що аж різав вуха; великою кремезною шафою він спирався на тендітні спинки кізок і поважно виконував приписану природою функцію батьківства. Дівчатка з цікавістю спостерігали за гоном у кіз. Неподалік в отарі круторогий баран уперто домагався готової до спарювання подруги. Кордуля не витримала:

— Чуєш, Гертрудо, то в них після того ж маленькі будуть, правда?

— Ну так, десь під зиму й будуть, місяці через три. А навесні будуть отут вистрибувати, як ми з вами…

— А в людей як діти беруться? — не вгавала Кордуля.

— Не знаю… — задумалася Гертруда.

— А я знаю, — обізвалася Юзефа. — Чула, як недалеко від нас Степко кучерявий репетував на півсела, що вб’є того лелеку, що знову збирається йому дитину принести.

— То що, нас усіх принесли лелеки?! А вони де стільки дітей назбирують? Ні-і-і, того не може бути, ми ж он, на батьків своїх схожі: Гертруда — на маму, а я, кажуть, більше на тата, — роздумувала Кордуля. — Лелеки що, малюють там дітей чи Бог дає їм готових, подібних до батьків?.. Та ти, напевно, маєш то знати — що, у Відні про таке не говорили, Гертрудо? Чи ви там тільки мистецтвами займалися, а таке-е цікаве для вас було нецікаве?

Старша сестра задумано мовчала. Єдине, що вона спостерегла, що діти є там, де є тато й мама, а більше ніхто з дорослих про такі встидні речі з нею не говорив. «А дійсно, звідки ті діти беруться?..» Кордуля була з трьох сестер найбільш просвітлена в темі дітей:

— А наша пані Марися казала, що дітей посилає на землю Бог, у животики до мам, після того, як молоді одружуються й дають обітниці одне одному й Богу. От тваринки — ті не мають Бога, і їм дозволу просити не треба, а в людей діти є тільки з Божого благословення. Як ти, Гертрудо, повінчаєшся в церкві, то й у тебе будуть дітки…

Ті слова заспокоїли якісь темні підозри Гертруди, що починали вже ставити несміливі знаки запитання після суботнього побачення.


Діток у селі було принаймні вдесятеро більше від дорослих, хоча й смерть забирала їх частіше й охочіше. Їх випрошували в Бога, любили, змушували до роботи… Саме робота дуже швидко обтинала дитинство, не даючи насолодитись іграми, спілкуванням — тим, що вважали непотрібними байдиками: хочеш жити-виживати — мусиш тяжко працювати. Прогодувати цілу купу дітлахів було важко, дуже важко, та неперебірливі вони були: «Аби що до губи — будуть їсти зуби». Молоді зубки здатні були перекришити все, що надавалося до їжі: голод же не тітка… Як великого щастя очікували матері-годувальниці появи першої зелені на городах: соковита лобода, запарена й приправлена часником і вийнятим із потаємної схованки куснем жовтого сала, штовхала людське життя далі; корінці з лопуха ставали смачним киселем, лісовий щавель — зеленим борщем… А далі — гуляй, душа, бо вже й літо: ягоди, грибочки… А який смачний черешневий чи морелевий лак, що медовими згустками висить на стовбурі — ароматний, тягучий і густий, їсти можна довго-довго, і голод вщухає аж до вечора… А ще є соковиті стебла молодої трави, які для смаку можна й запхати в мурашник — дістають приємну кислинку… Недозрілі колоски м’яко прокушувалися й тішили голодні животи смаком майже хліба. Тихі індивідуалісти-щасливчики тихцем від решти братії — на всіх же не вистачить — пробиралися в курник і цупили щойно знесені й ще непораховані яйця — сирими випивали, а шкарлупки закопували… «Їсти, їсти…» — постійно прохав молодий організм, але «згадай мак, та їж так…» А «так» у живіт не покладеш, тож на зуб пробували геть усе: зелені плоди із зав’язі чи то вишні, чи яблука, чи сливки — висмоктували як не їхній смак, то хоч надію на близьке свято достигання. Щоправда, опісля крутило в животі, але яка то вже різниця, від чого крутитиме — чи живіт голодний, чи із зелепухами[25] — хоч щось у ньому та й є…

Років до семи всі сільські хлопчаки мали одну річ, яка сильно пришвидшувала процес полегшення в животі: на лляних штанцях ззаду по центру була відкрита розпорка. Припекло тобі — присів, де попало, розсунув шторки — готово, обтерся лопухом і побіг далі. І вигода, і вентиляція, а місце в животі звільнилося — то знову тими ж ручечками непомитими пхаємо щось у ту вічно ненаситну дірку: о, новий зелепушок — гам-гам… Та й мила не було. Голови мили або яєчним жовтком, або розмоченим житнім хлібом чи квашеним молоком. Замість прального порошку використовували попіл — поташ, для відбілювання полотна — попіл із гречаної соломи, соняшника чи сечу, а от тіло чи руки змили абияк водою, та й усе — привіт, бактерії й віруси, множтеся донесхочу! Але ж у той час усе, що невидиме, те від лихого, а де його шукати — місць була добра сотня, а чортознавців — усе село…

Липневі вишні дітлахи вже поїли, а недозрілі серпневі яблука, груші й сливи викликали щоденний живий інтерес — малеча з хрускотом розкушувала тверді кисляки й заковтувала з виразом блаженства… Та якось не склалася та масова дегустація: раптом півсела дітлахів захворіло на жорстокий понос. Блювота, висока температура серед літа — дітлахи танули на очах. Хто побіг за травами до знахарки Іванни, хто знався сам — матері, як могли, рятували зболених дітей, а ті вже випорожнювалися слизом із кров’ю… У п’ятницю в семи хатах заголосили за першими маленькими покійниками, а в решті пристрасно молилися за своїх хворих… Не залишилося хати в селі, де б не захворіли діти…

Перелякані Коморовські мали лише один перевірений і надійний спосіб захистити своїх діток від нової епідемії — не дозволяти їм виходити з хати. Усі чимось зайнялися, але нудилися страшенно. Гертруда все схвильовано думала, як то буде із завтрашнім побаченням: Рубікон перейдено, назад вороття нема. Потоцький — і сонце, і місяць, і її зоря. Що там якась болячка, що там навіть смерть — заради нього вона готова на все, бо й віддала йому те, що, кажуть, є найдорожчим у дівчини. А смерть — це щось таке, що стається час від часу з людьми — іншими людьми, але ніколи, ніколи не станеться з нею…


Тижнева розлука видалася Щенсному безкінечно довгою. Ні книжки, у які вдивлявся до отупіння, ні прогулянки парком — ніщо не хотіло приймати його нікудишню увагу й свідомість: сторінки ховали від нього і зміст, і букви — натомість всміхалася Гертруда, у парку вони кохалися в альтанках… Юнак намагався якомога довше спати, щоб час намотувався вже якось швидше, але щоранку його будила кохана дівчина, щойно ранковий ласкавий сонячний промінець пригрівав тіло. Чарівне слово «субота», що випадково звучало в розмовах з уст інших, викликало ланцюгову реакцію шаленства емоцій і тіла, не даючи зосередитися на спілкуванні. Щенсний хотів би, щоб його зіронька була отут, із ним, і вони б кохалися день і ніч… Молодикові всміхнувся рай, і він страшенно хотів знову до нього. Шкода, та ключ і замочок його земного Едему були розділені далекою відстанню аж у двадцять п’ять, ні — у п’ятдесят кілометрів, і в мільйони разів більшою відстанню до сприйняття батьками… Та це буде потім, десь колись і якось вирішиться — неважливо поки-що, як і все тут…


Сушно зустріло ранок суботи тужливим жіночим голосінням: майже в кожній хаті був покійник, а в частині — ще й по два-три. Діточки раптово стали дорослими — серйозними й спокійними: смерть усіх повитягувала. Кожна мати просила поміняти її місцем із дитиною, та стара була і сліпа, і глуха до того безкінечного материнського жалю. Чоловіки йшли порати худобу, і там, у закутках хлівів, розмазували гарячі сльози по неголених щоках і билися головами об одвірок від безвиході. Ті ж голуб’ята, що залишились у живих, з надією споглядали нерухомих братиків і сестричок — зараз, ось-ось вони встануть і побіжать, як завжди… Та знайомство зі смертю тільки-но починалося, і всі, всі добре розуміли, що біда на цьому може й не спинитися. Лише сорокарічні беззубі бабки, поховавши за своє життя багатьох, мали вироблену й загартовану емоційну стійкість до чергового горя. Їхніх сил іще вистачало на вихід на вулицю, щоб обговорити чергове сільське лихо. «І що ж то за така напасть?.. І хто її наслав?..» Перші здогади були озвучені… Похоронні процесії потягнулися на цвинтар; довго потім лежали знесилені матері на свіжих чорних горбиках землі.