— Мамо, я вийду прогулятись — хоч трохи подихаю повітрям за цілий день. — Гертруда збиралася у вечірню тишу.

— Добре, доню, але вважай там: ні з ким не говори й назад швидко повертайся. — Анна тривожно подивилася на дочку.

— І ми, і ми з нею підемо, — почала Кордуля.

— Ти не підеш, — строго наполягла мати.

— Чому? — надула губки Кордуля.

— Бо хвороба менших любить, а старших, бач, минає. Перечекай, моя ластівочко, і скоро все буде добре, — втішала мати меншеньку.

Гертруда вийшла. Сонце вже зайшло, залишивши за собою на небі червонясте покривало. Німим нагадуванням про врожайний для смерті день воно нависло над сільським кладовищем. Дівчині стало лячно, але те велике почуття, що жило в її душі, було сильнішим за переляк. Добре порозглядавшись, Гертруда швидко пішла городами до їхнього щасливого зі Щенсним дуба на узліссі. Іванко, що вже два дні не бачив свого живого янгола, теж рушив за нею — хоч і на віддалі, але тримав дівча в полі зору. Та й знав він уже, куди треба йти…


Потоцький із супроводом уже був на місці.

— Моя королево, — прийняв Гертруду в ніжні обійми, і відчуття теплоти, затишку й захищеності приємно розслабило обох. — Як ти тут, моя зіронько, була без мене? — Заглядав у безмежну синь дівочих очей і виціловував кожен пальчик.

— З тобою добре, без тебе погано, моє щастя. — Обвила тендітними рученятами шию високого Щенсного. — У Сушні почалася моровиця на дітей, нас із хати не випускають… Тож я ненадовго, мій коханий…

Щенсний підхопив Гертруду й поніс на те святе місце, де вони любилися вперше. Світ розтанув для обох. Плавні рухи молодих тіл співали гімн найкращому людському почуттю. У якийсь момент Гертруда опинилася зверху й стала управителькою їхнього щастя. Якась невимовна насолода спинила її, розслабила тіло, і воно відгукнулося лоскітним задоволенням кожної клітинки — дівчина застогнала, і зразу ж хвиля тілесного блаженства накрила й Щенсного. Невагоме дівоче тіло лежало на сильному торсі Потоцького, і обом хотілося, щоб ні та мить, ні те відчуття ніколи не закінчувалися. Юнак притиснув дівчину до себе й прошепотів:

— Як я кохаю тебе, Гертрудо…

Дівчина ніжно й повільно виціловувала високий лоб, гарні губи, мужнє підборіддя.

— Я… тебе… теж… дуже… дуже… Ми ж одружимося, правда? І в нас будуть найгарніші діти у світі — наші діти, Щенсний… А чого ти мовчиш? — зачекалася на відповідь Гертруда.

— Так, ми одружимося, обов’язково одружимося, моя зіронько… Тільки… потрібно трошки почекати, зовсім небагато…

— Скільки «небагато»?

— Десь півроку… Тато просив мене ще півроку не одружуватися…

— А що станеться за півроку? — Гертруда вже страшенно засмутилася, і місячне сяйво висвітило зрадливий вологий блиск в очах.

— Розумієш, я мушу досягти певного становища в суспільстві, батько мене готує до цього. Я повинен увійти в одну… в один союз… Вибач, що не можу сказати більше… Але це допоможе і нам, і нашим дітям жити ще краще. Я не кину тебе, не переживай, я людина честі. Довірся мені, моя зіронько. Я не можу підвести батька, зрозумій мене…

Гертруда задумано водила пальчиком по плечу коханого.

— То як ми будемо бачитися, як настане осінь і прийдуть дощі? А як замете дорогу снігом? Я помру без тебе, Щенсний. — Дівчина встала й мовчки почала одягатися. — Я просто помру, — зі сльозами й відчаєм у голосі прошепотіла юнка.

Щенсний обійняв її й притиснув до себе; вигладжував шовковисте волосся, цілував заплакане личко.

— Ми щось придумаємо, зіронько, — задумано сказав за якийсь час.

Гертруда заспокоїла себе подумки: «Він старший. Він мудріший. Він усе знає…» Відчуття впевненості й спокою повернулося до неї.

— То я… піду, щастя моє… — припала до юнака.

Довго вони так стояли, і ніщо у Всесвіті не почувалося так добре, як ці закохані. Навіть Великий Болотний Дух, що рушив на трапезу, не спромігся порушити ту сильну ауру кохання, що стала захистом на шляху безжального зла. З боку села почулися дикі, навіжені крики. Страшенний воронячий лемент укупі з людським багатоголоссям, у якому переважали високі жіночі голоси, аж поставив на дибки коней. Гертруда злякано притулилася до Щенсного; усі обережно почали вдивлятися в темряву. Весь той крик ішов із боку кладовища.

— Упиря, упиря зловили! — істерично волали жінки.

— Бо-бо! Бо-бо! Не руш… Бо-бо! — використовував увесь свій лексикон для зв’язку з тими, що мали дар мовлення, сільський дурник Іванко. Сильні чоловіки тягнули його, не звертаючи уваги ні на «бо-бо», ні на розгублену покірність: упир — він і є упир, потрібно знищити. Бачиш, зачастив собі на кладовище й посіяв стільки смертей у селі… З чортами знається, грози на село накликає — ще весь урожай градом виб’є, чого доброго, то вже всі від голоду вимруть… Знищити упиря, знищити!

— Бо-бо… Бо-бо… — зі сльозами в голосі просився Іванко. Котрась із жінок, нахилившись, набрала пригорщу коров’ячого посліду й запхала в рот бідолахи — той тільки дико завертів виряченими очима — усе не міг зрозуміти, що зробив не так. Чого всі ті, до кого він був добрий, сьогодні кудись його волочать і мають таку злість на нього.

Іванка притягнули під церкву, прив’язали до стовпа й почали зносити дрова й хмиз. Страшно голосила й просилася мати хлопця:

— Людочки мої добрі!.. То не він, то не він!.. Не робіть того… Христа Бога побійтеся… Дурник він, не упир… Як я без нього… Не робі-і-іть того-о-о…

Та всі ті, хто вчора й сьогодні зазнав страшної втрати, з незворушним і впевненим у своїй правоті виглядом оніміли до чужого болю: свій був сильніший, і тільки він для них важив. Кожен хоч тріску, та ніс до святого жертовного вогнища. Біль втрати об’єднав бажанням болючої помсти. Вона мала вилікувати душі живих. Вона мала спинити смерті дітей. Запалав вогонь, і його відблиски впали на лики ікон через відкриті двері храму — християнські святі стали свідками язичницького звірства в ім’я життя. Страшно кричав Іванко… Невдовзі крик стих, лише важкий запах горілої людської плоті, змішавшись із нічним низьким туманом, оповив село. Гертруда стояла біля вікна кімнати й навіть не витирала сліз. Нечувана людська жорстокість безжальними пазурами пройшлася по її душі… З темряви узлісся нічні кристинопільські кавалери спостерігали за розправою над упирем.

— А знаєш що, Щенсний, то могли бути й ми, — несподівано видав Сіраковський. — Я таких історій чув багатенько… І повір мені: люди у відчаї зовсім не дивляться, чи ти пан, чи селянин — нема чого після заходу сонця тинятися біля чужого села. Та ще й коло цвинтаря… Так-так, — додав, спіймавши недовірливий погляд Потоцького. — Ти собі як хочеш, — гнівайся, не гнівайся, — але ту ситуацію якось треба змінити. Їздити ночами сюди стає дуже небезпечно, сам бачиш…

Потоцький бачив. У глибокій задумі вершники повернули на Кристинопіль.


— Посланець від турецького султана, ясновельможний пане. — Камердинер уклонився, пропускаючи в кімнату невисокого змученого чоловіка в дорожньому одязі. Новини боляче вдарили по Францу Салезію; спустошеним поглядом він довго дивився у вікно, нарешті покликав сина.

— Честь, тату. — Щенсний виглядав якимсь невпевненим і прим’ятим, та пильність батька сьогодні була розбита вщент.

— Невтішні новини для нас, сину: російський генерал Петро Рум’янцев на півдні Молдови добре погуляв: розбив майже вдвічі більшу армію з п’ятнадцяти тисяч турків і шістдесяти п’яти тисяч кримських татар, маючи лише тридцять вісім тисяч своїх — то на річці Ларга; а згодом переміг під Кагулом. Це кінець для турецької армії.

— А для нас то що означає, тату?

Франц Салезій важко зітхнув.

— Турки — наші союзники… Вони вибувають — уся увага російської армії перекидається на Польщу. Усе може бути дуже, дуже непередбачувано для нас… Коли в 1708 році Москва влаштовувала тріумф Петрові І після перемоги над шведами, то поставили при в’їзді в місто три величні колони — символи для трьох країн: Швеція мала підпис «переможена», Польща — «оборонена», Україна — «звільнена». І так вони понині думають, що ми їм настільки винні, що маємо вічно лизати їхні зади — ми й внуки наші… Тож уже скоро й стовпа на своєму святі на нас не ставитимуть, бо будемо їхньою частиною, а не країною… Бо де тепер уже Україна, яку вони спочатку під захист буцімто взяли, а потім пережували й проковтнули, де?.. Навіть назви не залишили: Малоросією назвали, а тепер і південь — Новоросією. А нині ще й на релігійних почуттях українців на нашій території заграли, щоб їхніми руками нас придушити…

— А може, барські конфедерати переламають ситуацію? — У погляді Щенсного застиг біль.

— Не бачу я там лідера, сину. Кожен сам собі король — сваряться між собою, хто з них важніший і більше статків має. Мудрих і здібних до ведення війни не допускають тільки через те, що ті замалі маєтності мають… Дав я на них добрі гроші, і тільки одна перемога щойно — під Косьцяном… Пізно, тепер уже й навряд чи щось буде… Рум’янцев розвернеться від турків — і на конфедератів. Приправу росіяни до того здиблять, будь певен: то великі майстри брехливого антуражу. — Батько замовк, витер спітніле чоло й продовжив: — Мушу з тобою то все обговорювати з двох причин: по-перше, маємо вижити не тільки ми й наші статки, а й Польща. Нехай вони собі думають, що ми є як не на їхньому боці, то нейтральні. Бо, по-друге, як роззирнуться, кого їм на короля висувати, то будуть шукати отаких, як ми себе показали — «ні риба, ні м’ясо». Отоді-то й буде найкраща можливість і законно відстояти країну.

— А чого не можна просто змістити того короля, який не підходить країні?

— О-о-о, сину, куди ти зайшов! Воно б можна було десь отак віків десять тому, але не тепер: світ, бачиш, як тісно став пов’язаний. Жодна з країн світу нас би не підтримала.

— Чому? Як правитель нікудишній і всі то бачать, то чого вони б не підтримали? — не розумів Щенсний.

— Бо як підтримають, то таке згодом може статися й з ними… Ти знаєш хоч одну людину у світі, яка всім догодила?

— Ісус Христос, — не задумуючись, видав син.

— То чого його тоді розіп’яли? Не думав над тим? Отак і в кожній країні є повно невдоволених, яким тільки подай сигнал. Монарх — це святе. Настільки святе, що святе письмо зі своїми заповідями стає в його тінь. Тож ти маєш усі шанси стати королем. А там долучаться Мнішеки зі своєю родиною через одруження з Жозефіною. Вони ще добре пам’ятають, як росіяни обійшлися з їхньою родичкою Мариною Мнішек: видали заміж за свого царевича, того потім убили, а Марину в тюрмі згноїли. А син її — чотирирічний Іванко — що, що він їм був винен? Убили дитину, щоб на престол загаджений їхній не претендувала… І то є ті, що б’ють себе в груди й християнами називаються, правильними — православними… Нехай Бог убереже від їхньої правильності, що таке дозволяє з малими дітьми витворяти…

— Ти знаєш, тату, — невпевнено почав Щенсний, — є одна річ, яку я не можу зрозуміти… І вона мені дуже муляє… Я не можу її ні в кого більше спитати, тільки в тебе. — Запитально глянув на батька — Франц Салезій кивнув, і Щенсний продовжив: — От чого наші барські конфедерати так зачепилися рогом за оте зрівняння в правах католиків і православних, що його пропхала Росія? Хоча всі ми не палаємо любов’ю до росіян, та мені здається, що то є правильно: перед Богом усі ж рівні. Ти ж сам розказував про масонів, що вони як мудрі люди є терпимі до всіх релігій.

— Сину мій любий… — Старий Потоцький розгладив вуса — то була вірна ознака дуже важливої мови. — Настав нарешті час тобі дізнатися правду — важку, неприємну, та дуже цікаву правду, яка знімає одежу доброчесності з Росії й оцього на перший погляд справедливого закону про зрівняння в правах вірян усіх конфесій… — Старий шумно зітхнув і продовжив: — Так, ми, поляки, переповнені гонором, який піднімає нас над тими, хто інакший — за національністю, релігією… Хоча, думаю, то все можна було б перевиховати — достатньо перейти зі служби латиною на службу по-польськи, і багато хто прозрів би, думаючи над Божим справедливим словом про любов до ближнього й рівність… Так, напевно, навіть за років п’ятдесят-сімдесят терпимість би з’явилася… Хоча… — Франц Салезій подумав, — після Коліївщини, яку й спровокувала наша діяльна пиха й зверхність, уже й, напевно, через двісті… І то, як не буде повторення — ні з нашого боку, ні з українського — дав би Бог… Так от, ти знаєш, що наш пан Маурицій Вольф, твій любий наставник, до того, як приїхав до нас, був викладачем піїтики релігійного колегіуму, чув про таке? — Щенсний кивнув, і батько продовжив: — Ми з ним тут багато чого перетирали, і він мені оповів одну річ… Дику, страшну річ… Шкода, що її всі не хотіли чути: одні не вірили, що то правда, іншим було байдуже — ото тепер і маємо наслідки… Вольф був дуже дружним з ієромонахом Феофаном Леонтовичем — служителем Віленського Святодуховного монастиря: щовечора ходили один до одного і на чай, і на дружні бесіди… Десь так років із вісім тому Катерина ІІ послала ієромонахові запит: «Яка політична користь Росії від захисту православних у Польщі?» Імператриця хотіла знати думку людини, яка знає Річ Посполиту зсередини, і отой Іуда — по-іншому його назвати ну ніяк не можу — дав їй відповідь аж на шістнадцяти аркушах! І ти вслухайся й оціни, який там підлий розрахунок: він вважав, що, по-перше, усі ті кошти, що нестиме православний люд до своєї церкви, ітимуть у російську казну, а от уже їх можна використовувати у вельми, вельми цікавому напрямі — для підкупу польських магнатів, щоб ті підтримували російські політичні інтереси в сеймі чи через створення конфедерацій. А ще, — старший Потоцький підняв вказівний палець, — увага! — на отримання шпигунської інформації щодо змовницьких планів проти Росії — от найперше, навіщо їм підтримка православних храмів і єпархій! Тож істинна мета — то тотальний російський контроль над Річчю Посполитою, щоб, не дай Боже, не вийшла з-під її впливу… По-друге, — продовжив Франц Салезій, — був точний розрахунок, що православні українці — а їх тут майже півмільйона — за російської підтримки стануть на захист своїх прав і знесилять польську владу, а ти ж знаєш, Щенсний, як сильні держави люблять слабких сусідів, особливо Росія. І нещасні українці, запалені релігійним вогнем, без задніх думок успішно стають потужною проросійською силою. Третім пунктом на користь підтримки православних Леонтович назвав те, що з’явиться можливість забрати в Польщі родючі землі на шістсот кілометрів вглиб від російсько-польського кордону, та й не тільки землі, що більше віддають, ніж москальські болотні й заліснені, а ще й з великою кількістю люду. Православного, православного, — зауваж, Щенсний, — люду…