— То ота гра на релігії, виходить, ніщо інше, як бажання роздушити нас як державу й захопити наші землі? — Щенсний схвильовано заходив кімнатою.

— Так, сину, ти все правильно зрозумів. А ще ієромонах вважав, що захист православних змусить поляків визнати землі, прибрані Росією до рук у 1686 році. Ти уявляєш: забрали в нас наше, а тепер тиснуть, бо ми ніяк не хочемо визнати ті землі російськими…

І батько, і син довго мовчали, один — згадуючи безмежну російську підлість, а другий — осмислюючи її.

— Але ж, тату, — порушив мовчанку син, — вони ж і інші конфесії зрівняли в правах, не тільки православних…

— О-о-о, сину, не купляйся на те: тут розрахунок Росії знову подвійний: підтримують нібито польських протестантів, а насправді мають співчуття й підтримку протестанських європейських держав.

— Як то все складно, тату… А чого ж то ми всередині країни — між собою — не змогли до того дійти, обговорити й прозріти?

— Бачиш, важко прозріти там, де очі засліплює блиск золота чи бажання власної вигоди. Спочатку ми, Потоцькі, і наша партія дуже зіткнулися з Чарторийським і його «Фамілію»… Та вже ближче до цих подій і він зрозумів, куди Річ Посполита котиться, і почав мудрі речі проштовхувати в сеймі, та вже пізнувато стало: той російський підкуп дуже файно зробив свою справу. Ти знаєш, що в мене з Чарторийським колись був спільний кавалерський інтерес, і він нас сильно посварив та розвів надовго… Тепер признаюся тобі: кілька літ тому ми зустрічалися, обговорили ті паскудні перспективи Польщі й домовилися діяти спільно, навіть… — Потоцький сховав усмішку у вуса, — думали про те, щоб стати сватами: хотіли одружити тебе з його донькою… Та потім стишилися: зрозуміли, що про людське око — насамперед російське — треба й далі бути ворогами, бо точно б нас постаралися розсварити. Росія боїться єдності — вона розділяє, а тоді успішно володарює… Тож, сину, ти мусиш усе те знати, бо ти майбутня надія Польщі.

— І які в нас плани й дії, тату, щоб повернути міць Польщі? — задумано спитав Щенсний.

— План у нас колишній: не висовуватися. Мусимо бути добрі і до конфедератів, щоб потім нікотра курва не дорікнула тим, де ми були, і до росіян — нехай думають, що ми на їхньому боці. Ідемо до членства в масонській ложі, потім одруження з Жозефіною — то ще додасть тобі політичної ваги й майнової незалежності — точно вже нас підкупити їм грошей забракне, навіть зі всієї їхньої гадючої імперії, а там за рік уже й за коронування твоє можна буде думати…

Щенсний утупив погляд у підлогу й задумливо хитнув головою.


Отець-настоятель Сушненського й Нестаницького греко-католицьких храмів пан Длужнєвський виглядав розгубленим і знервованим: випадок зі спаленням людини в Сушні звів нанівець усю його проповідницьку роботу. Вони сиділи вдвох із Якубом Коморовським і роздумували, як то хоча б більше не допустити таких випадків звірства.

— Та віра в надприродне існувала в багатьох народів, — Якуб намагався хоч трохи піднести підупалий дух панотця. — Кажуть, що ацтеки щодня приносили в жертву сонцю живе людське серце, бо вірили, що інакше сонце не зійде.

— Та воно все так, пане Якубе, але вони не були християни. Зараз же вони такого не роблять… А тут розказую, проповідую любов до ближнього — і на тобі… Уже майже сімсот літ християни, а в душі як були язичники, так і залишилися… Кажуть, що біля Кам’янки-Струмилової, у лісах, ще й досі є язичницькі капища й баби кам’яні біля села Бабичі, і місцеві туди потай ходять молитися…

— Бачите, як воно є: там, де немає пояснення, вилазять домисли, і ви тут, перепрошую пана отця, безсилі. Що, маєте чим пояснити смерті їхніх дітей? — зробив паузу Якуб, і отець Длужнєвський пригнічено мовчав. — Не маєте, от вони собі його знайшли самі…

— І що ви мені, пане Якубе, порадите? Не можу ж я ціле село відлучити від церкви за колективне вбивство, але не можу й промовчати. От і що мені робити?

— Ну а що роблять у таких випадках, щоб спинити дитячі смерті? Щось же є у вашому священицькому багажі? — спитав Коморовський.

— Та є: проводять хресні ходи, молитви за здоров’я…

— От і ви проведіть хресний хід і службу за здоров’я, а опісля, за кілька днів, як допоможе, — панахиду за безневинно убієнним Іванком…

— Добре, пане Якубе, а як не допоможе ні той хресний хід, ні служба — що тоді?

— А от тоді, панотче, і панахиди не проводьте… То вже така ситуація, що мусите підлаштовуватися, щоб церква й ви як її служитель не втратили своє лице… і свій вплив на люд, — додав Якуб. — І то робіть уже, довго не затягуйте, бо як допоможе, то ви будете правити паствою, а як допоможе без вас, то скажуть, що то через спалення упиря. А тоді вже буде горіти частіше — здибляться ще нові нечисті на двох ногах… А мої дівчата ой як важко то все перенесли… Гертруда аж занедужала…

Длужнєвський поспішив до церкви — на проведення молебну за здоров’я хворих діток.


Юнку вже чотири дні лихоманило, і мати розривалася між меншенькими хлопчиками й нею; пані Марися справно змінювала мокрий рушник на гарячому лобі Гертруди. Несподівана висока температура не мала жодного пояснення: дівчині нічого не боліло, лише якась слабкість не давала навіть піднятися з ліжка. Свідомість її нагадувала клаптикову ковдру: у якомусь мареві виникав усміхнений Щенсний, його змінював палаючий Іванко, потім виринало турботливе лице пані Марисі, а далі чорні хрести сільського кладовища поступово розросталися на тлі оранжевого заходу, стаючи суцільною чорнотою… Світлим клаптиком кілька разів виринала Кордулька — усе щось просила й за щось переживала. Слабка свідомість Гертруди ніяк не могла вхопити нитку, щоб усе, що бачить, зв’язати в одне ціле. Їй хотілося лише спати.

— Не треба було їй тоді дозволяти виходити з хати, — витирала сльози переживання мати.

— Не переживай, Анно, у тому є один добрий знак для нас, — утішав Якуб дружину. — Бачиш: нема поносу, як у тих, що померли… Значить, то щось інше, не заразне; може, просто ослабла від того, що побачила. То є важко, та не смертельно… Ходи, помолимося за її одужання…


Згорьованій матері Іванка навіть не дали спокійно забрати попіл сина: похмурі чоловіки мовчки відіпхнули її, зібрали залишки страшного вогнища лопатами в невеликий лантух і понесли викидати в лісове болото: там упирям і місце. Та й смерті, схоже на те, спинилися: ще було кілька важких дітлахів, та решта — чи через крики батьків, чи самі настрашилися — перестали будь-що й будь-де жерти, і вже не чути було за нових хворих.

— Видиш, допоміг той вогонь, — обговорювали по вулицях останні новини.

— То не вогонь допоміг, а панотець зі службою, — говорили інші, що вже відчували гризоти сумління перед родиною Іванка.

— Та то і то докупи допомогло, — авторитетно заявляли треті.

Зате грушки, яблука й сливки вже точно знали: прийшов час їхнього збирання й посвячення — свято яблучного Спаса. 19 серпня — час освячення фруктів, і лише тоді батьки дозволяли собі вкусити свяченого плода, а до того зась: ті твої дітки, що пішли на небо янголиками, не дістануть від Матінки Божої яблучка: твоя мама вже з’їла завчасно, за тебе…


Гертруда розплющила сині очі, що займали половину схудлого лиця, і їхній погляд був осмислений.

— Богу дякувати, ніби все гаразд… Пані Анно, пане Якубе… — загукала втішена служниця й побігла за батьками.

— Який нині день? — Гертруда спробувала підвестися.

— Субота, сьогодні вже сьомий день, як ти злягла… Донечко, як ти нас схвилювала. — Мати гладила шовковисте скуйовджене волосся й виціловувала худеньке личко.

«Субота… Щенсний, мій коханий щасливець… Треба вставати». Зусиллям волі Гертруда піднялася з ліжка; усе навколо пливло і якось погойдувалося, сил зовсім не було.

— Нічого, зараз Марися бульйону курячого тобі зготує, і все буде гаразд, — заспокоїла мати засмучену власним безсиллям дівчину.


Щенсний прочинив двері в кімнату Сіраковського.

— Моє вітання, маршалку! Закінчена робота, бо нині є субота… Як настрій, товаришу? — поцікавився зі щирою усмішкою.

— Хай та субота йде собі… до кота, — відбуркнувся Кароль. — Нам, пане, годилося б уже до Белза навідатися. Як не як ти — белзький староста, а не березневий кіт, перепрошую. І взагалі краще бути живим маршалком живого старости, аніж смаженим упирем у компанії пана-упиря… Тож не надійся, що нині я знову в тому клятому сідлі буду підскакувати… Уже й так за собою помітив, що після нього на дівчат по кілька днів навіть не дивлюся.

— Каролю… — Щенсний із янгольським виразом благально дивився на Сіраковського.

— Ні, кажу тобі, Щенсний, ні… І не дивися на мене, як кіт на сало, нічого з того не буде. — Сіраковський був непоступливий.

Щенсний сів і замислено спитав:

— А що мені робити? Я не можу без неї…

— То поїдь не вночі, а за дня, як усі пристойні пани, у кареті, на м’яких подушках, з її татом і мамою файно порозмовляй — так, як і пасує твоєму високому статусу. Або запроси їх до себе в Кристинопіль. А там, дивись, і фортеця впаде…

— Так вона вже впала, Каролю. І я прийняв її капітуляцію, — стишено повідомив Щенсний.

Кароль ошелешено мовчав, витріщивши очі — перетравлював нечувану інформацію.

— То ти вже спробував того меду, що спереду… Та ще й в панни шляхетського роду… — Кароль осудливо похитав головою. — Що ж то може бути, Боже мій… То мені вже точно доведеться позаздрити тому упиреві, бо такою швидкою смертю твоя мама мені не дасть померти…

— То що, може, поїдемо все-таки? — плекав надію Щенсний.

— Ні. Хоч ти й у Бога щасливий, бо тебе так назвали, та я лише Кароль… І я хочу жити, Щенсний, отож ні… — Сіраковський був категоричний. — Та й навряд чи їй теж тепер вистачить духу вийти до тебе. Краще не муч коней, пане…

Під натиском Кароля бажання Щенсного побачитися з Гертрудою похитнулося: як і всіх м’яких людей, Щенсного досить легко було переконати й посіяти в його душі сумніви.

— То, може, дійсно краще поїдьмо в Белз… На тиждень, а там без зайвих вух ту всю ситуацію якось розберемо. Що скажеш, Каролю?

— Не моє просо, не мої горобці — не буду відганяти… Як ти вже у святому місці побував, то моєї поради точно не потребуєш… Тепер, Щенсний, то є питання твоєї честі. І честі твоєї фамілії. — Питання чоловічої порядності Сіраковський засвоїв добре і навіть не намагався в тому шукати якихось компромісів.


Серпень добіг кінця; сіра мжичка розпочала вересень. Співочі птахи вже відлетіли, і незвична тиша змушувала слухати якісь свої, раніше нечутні думки, які промовляли власним голосом десь ізсередини. Ті думки вовченятами обкусували й рвали душу Гертруди, наповнюючи її болем і переживаннями: уже понад три тижні вона не бачилася зі своїм коханим Щенсним. Раніше солодкі до млості спогади про зустрічі з ним тепер втягували отруту одного-єдиного запитання: «Чому ж він не приїжджає?» — і додавали ще більшого болю. «Напевно, образився за ту суботу, коли я не змогла вийти… Слабка я була, Щенсний… Відчуй те моє каяття й пробач… Не покидай мене, моя зірко…» — просила в щоденній молитві. Великі сині очі дістали зболений меланхолійний вираз, і раніше жвава й енергійна Гертруда вже не була колишньою. Цілісінькими безкінечними днями вона сиділа біля відчиненого вікна й вишивала, час від часу з надією вдивляючись у бік лісу. Хвороба далася взнаки: дівчина змарніла, їй паморочилося в голові, часом не вистачало повітря. Молодші сестрички якось віддалилися від Гертруди й дуже зрідка заходили до неї. Самотність, підгодована пекучими думками, накривала її своїм чорним покривалом. Кожен день марних сподівань на приїзд Потоцького виснажував і ламав дівчину; ночами вона тихо плакала… Нікому, жодній душі у світі вона не могла довірити той свій біль…

Юнка вирішила вийти надвір. Тихенько, тримаючись стіни, вона просувалася до виходу.

— Якубе, маю для тебе новину, — з прочинених дверей батьківської кімнати почувся голос матері, — у мене затримка місячних… У нас буде дитинка, коханий… — Було чутно, що батько обійняв матір і щось тихенько їй шепотів.

Гертруда пішла далі, мляво перетравлюючи новину. «Це вже нас буде шестеро… Цікаво, хто буде?.. Краще б сестричка… А що таке затримка… А коли ж у мене було те свято?..» І тут з’явилася відповідь: понад два місяці тому. «Боже, а що, як я теж вагітна? Ні, ні, я не можу бути вагітною. Господнього благословення я не отримала в шлюбі, то звідки… яка дитина… Ні, ні…» — гнала від себе страшний здогад Гертруда. Два дні дівчина не знаходила собі місця… Вишивка не допомагала ні забутися, ні розслабитися. Дівча прислýхалося до свого тіла й вловило тихі зміни: хоча Гертруда й схудла, та груди віддавали болем і наче збільшилися, а живіт став тугим і твердим. На кухні вона з’їла півдіжки квашених огірків, хоча до того терпіти їх не могла… Марися кинула на неї здивований погляд, а потім стріпнула головою. «А що, як то правда і в мене буде дитинка?» — думка билася в голові з наполегливістю пташини в малій клітці — Гертруда відчула, що тихо божеволіє. Вона намагалася згадати якісь подібні життєві історії й не могла… Стосунки до шлюбу — непорушне табу і в шляхти, і в селян: діти — надто важка й делікатна справа, щоб ростити їх самому. Пекучий стид і людський осуд падав на голови тих, хто не втримав цноти й скоїв важкий гріх дошлюбних стосунків. У пам’яті Гертруди виринув слабкий і далекий спогад: коли вона ще була маленькою, у селі якась дівчина народила поза шлюбом — їй не те що не дозволяли входити до храму, а навіть на вулицю не пускали — від найменшого до найстаршого закидали і камінням, і болотом, і образливими словами… А коли в неї від переживань зникло молоко й маля несамовито кричало і вдень, і вночі, батьки вигнали її з дому. Нещасна втопилася разом із дитинкою: не було в неї шансів отримати якусь людську підтримку, бо надто всі боялися за поганий приклад для своїх доньок; тут виховання наступних поколінь важливіше, навіть ціною людського життя… Гертруда думала, думала… Слабке світло надії засвітило в душі юної Коморовської: вона вже знала, хто їй зможе допомогти… Трохи заспокоєна, дівчина навіть заснула.