— Мамусю, можна ми пересядемо в другу карету? — благально дивилася Людвіка. — Ми б там у карти з пані Аделею грали…

Потоцька сухо кивнула головою: їй краще одній, однозначно. Щоб не бачити цих двох, запрограмованих і схильних до гріхопадіння, — живого нагадування про її нелегку жіночу долю… Дівчатка пересіли, і Анні Ельжбеті почало краще думатися. «Весілля Терези в лютому — час готуватися. Тканин накуплю в Кракові найдорожчих, щоб пані Мнішек бачила, що не з голопупенками буде свахою… На весіллі й оголосимо про заручини й весілля Щенсного з Жозефіною. Виставу нову підготуємо, щоб знову всім власний гонор на потрібне місце впав і щоб уже від своїх колін голови на Потоцьких задирали… З отцем Ігнатієм після Кракова зустрінуся… Щось давненько він про справи єзуїтів нічого не розказував, а кишеню-то регулярно підставляє… Так… Не треба було стільки чаю зранку пити…»

Потоцька постукала віялом в стінку до кучера, і той спинився. Пані зійшла з карети, роззирнулася навколо — гайдуки правильно зрозуміли категоричний знак віяла: спішилися й обернулися спиною. Анна Ельжбета підняла пишні спідниці й пішла в кущі. Тільки-но присіла й почала свою справу, як помітила щось чорне за кілька метрів спереду; підняла голову — з кущів на неї витріщався пристойно одягнений пан у чорному капелюсі.

— Прошу пана, та ви є хам! — гнівно вигукнула Анна Ельжбета, але чорний пан замість зніяковіти розплився в нахабнючій посмішці, ще й гарною посрібленою паличкою відгорнув від себе кущі й гиготів, дивлячись на жінку із задертою спідницею. — Сюди, сюди! — заволала Потоцька. Затріщали кущі ззаду під напором гайдуків — бідолахи не могли зрозуміти, для чого ж їх покликала пані. Хіба що… Та дупа як дупа… Бачили й ліпші… Краще очі відвести…

— Взяти, взяти хама! — верещала жінка, не змінивши положення від люті.

— Кого, ясновельможна пані? — несміливо поцікавився гайдук.

— Його! Пана в капелюсі! Він там, там! — тицяла рукою поперед себе.

Чоловіки кинулися в ліс — нікого не було: щезник знав свою справу… Анна Ельжбета кипіла від безсилля. Лише десь так години за дві помалу заспокоїлася. Ліс, здавалося, тягнувся безкінечно, височенні дуби й сосни перемежалися ділянками зболеного й покрученого криволісся на підступних болотах. Потоцька вперла погляд у вікно карети, бездумно спостерігаючи зміну краєвидів. Раптом якийсь вершник порівнявся з каретою, і у вікно заглянув уже знайомий Анні Ельжбеті пан. Він шанобливо припідняв капелюха, вітаючись із нею, і Потоцькій пробіг мороз по шкірі. Очі… У пана очі були, як у кози: зіниці стояли вертикально…

— Ги-ги-ги, — видав пан і неспішно віддалився від карети.

Потоцька рвучко виглянула з віконця — її здогад був правильним… У стременах стояли не чоботи, ні — копита…

— А-а-а-а! — видала вереск страшної сили Анна Ельжбета. Коні схарапудились і понесли щосили по лісових ямах, кучер не міг їх стримати… За кілька хвилин від карети відвалилися колеса — вона обвисла й безпорадно підскакувала по дорозі. Нарешті коні стишилися. Анна Ельжбета була добре потовчена, але жива. Зі стогоном вона відкрила дверцята карети, гайдуки поспішили до неї. Ніхто не зрозумів, що сталося — усе списали на ґедзів, які вкусили коня в те… ну, те, найбільш болюче місце… Та подорож однозначно закінчилася, так і не розпочавшись.


— Які ж ви в мене гарні, — замилувався Якуб своїми святково вбраними жінками: у шовкових із французьким мереживом сукнях і стильних капелюшках вони раптово стали вишуканими красунями. Анна поцілувала хлопчиків, — вони залишилися вдома під опікою Марисі, — і карета рушила в бік Кристинополя.

— Я щось так хвилююся, Якубе. — Анна давно не була в гостях. — Чесно кажучи, навіть і не знаю, про що говорити з такими великими панами.

— Як не знаєш, то всміхайся, кивай головою й мовчи, це завжди добре впливає на людей, — порадив Якуб. — Вони навіть мають тебе за мудрішого, аніж насправді.

— А чого? — встряла в розмову Кордуля.

Якуб хитро всміхнувся.

— Бо ж кожен упевнений, що говорить щось розумне, а ти, киваючи, показуєш, що погоджуєшся з його думками й теж вважаєш за розумного… Тож людині це приємно, а ти, відповідно, стаєш приємним співрозмовником.

— А як двоє таких мовчунів збереться, то що буде? — не вгавала Кордуля.

— Це точно не для нашого нинішнього випадку, Кордулько, — засміявся батько.

— Чому?

— Бо ми маємо тебе…

Гертруда замріяно дивилася у вікно. Усі раніше розтоптані мрії воскресли й знову гріли душу лагідним теплом. Вони тепер, щоправда, не були настільки швидкими й енергійними, а плавно вальсували, оглядаючись у різні боки, а це тепер значило багато… Раніше у всіх видіннях дівчина не помічала нікого й нічого, окрім Щенсного, та останнім часом, у період важких душевних переживань, вона зрозуміла, що щастя залежить не тільки від бажання двох, хай навіть закоханих людей. Надто багато дійових осіб і подій є на сцені життя, щоб вистава за твоєю участю закінчилася так, як хочеш того ти. Поява життя всередині Гертруди цілковито змінювала і її поведінку, і все майбуття. Вона не належала більше тільки собі. Її вагітність зачіпала всіх, хто був поряд. І тих, хто в Кристинополі…


Напевно, поява одного з вершників апокаліпсису мала б менший ефект для дворового кристинопільського люду, аніж нічне повернення Анни Ельжбети. Прислуга дивилася на неї так, як на мерця, який піднявся з домовини під час власної панахиди. Попід руки пані завели до покоїв, і вся в синцях і подряпинах Потоцька тихо стогнала посеред пишних подушок і перин. Навіть якби вони тепер і були намащені собачим лайном, їй було б усе одно: уся свідомість пані була зайнята чорним паном у капелюсі, і він не збирався виходити їй із голови, а бридко гиготів, наближуючи свої козячі очі. Позбутися його був лише один спосіб, і Потоцька слабким голосом покликала Агнешку. Ціла склянка міцної самогонки забрала щезника в страшний вихор: він борюкався, кричав, зникав і повертався. Згодом чорна темінь непробудного сну вигнала лихого з голови.


Станіслав Щенсний, як і всі, був неприємно заскочений несподіваним поверненням домашніх із невдалого краківського вояжу, та вирішив, що то не сильно зашкодить його гостинним планам, хіба що однозначно накладе вуаль скутості на всю зустріч. Кілька разів він навідувався до матері, та Анна Ельжбета спала, видаючи непередавану какофонію. Аж у суботу, ближче до обіду, пані Потоцька, стогнучи й крекчучи, випхала своє побите тіло з-поміж пагорбів постелі; узяла до рук кухлик із водою, — якась дика спрага змусила осушити весь, — підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася стара жінка з припухлим обличчям, і не просто припухлим: зліва вся щока, починаючи від надбрів’я, мала соковитий темно-сливовий відтінок. Тонкі губи жінки затремтіли, очі наповнилися слізьми — за все життя вона не мала такої печатки на обличчі, яку частенько ставили сільські чоловіки за зайву балакучість своїм жінкам. Ще й саме зліва, бо ж б’ють правицею… Відчай укупі з люттю охопив жінку, і вона з усією силою лупнула кухликом по дзеркалу — воно відгукнулося хрустом, і десятки тріщин пішли променями, утворивши павутину з окремих шматочків, і з кожного дивилася страшна побита — ні, не пані, — баба… Анна Ельжбета скривилася й затряслася в плачі, а з нею й десятки баб… Лише у верхньому кутку гиготів чийсь неприємний образ… Потоцька вдивилася й упізнала його — зі всієї сили лупнула кухликом по дзеркалу, і била, била, допоки прислуга не прибігла на незрозумілий шум. Перелякані слуги, визбируючи дзеркальні крихти, переполошено переглядалися: недобрий то є знак, ой недобрий…


Карета з Коморовськими в’їхала в помпезні перші ворота галицького Версалю. Перед другими гайдуки спинили екіпаж.

— А чого не можна було під’їхати аж до будинку? — стиха спитала Анна.

— Так показують усім, що ти в господі короля земель руських… І щоб кожен не забував своє місце. — Якубові це теж не подобалося.

— Та так: «Кєди влєзєш помєж врони, мусіш крукаць, яко они»… Я вже хочу додому. — Анні не припав до душі початок гостювання. Зате менші дівчатка зачудовано дивилися на красиві алейки й скульптури, розкішні кущі троянд, а Гертруда… Якби могла, кинула б усіх і бігла, ні, летіла б до палацу, в обійми коханого й найдорожчого Щенсного. Він уже поспішав назустріч, гарно одягнутий, молодий і дуже вродливий; блиск очей виказував радісне хвилювання.

— Мої вітання, любі гості! Як доїхали? — Вклонився й затримав погляд на красуні Гертруді. Її аж охопила зрадлива слабкість, і почалося тремтіння в ногах, та впевнена усмішка не виказала справжніх почуттів.

У гостьовій кімнаті чомусь було дуже темно: штори були майже запнуті. Коморовські ледве розгледіли жіночі обриси в глибині кімнати.

— Доброго дня, ясновельможна пані, — поштиво вклонився Якуб, а за ним — дружина й діти.

Темна пляма заворушилася й неспішно видала:

— Моє шанування, панство! Мій син дуже наполіг на тому, щоб ви були гостями нашого дому. Я вдячна вам за те, що прихистили його в грозу. — Анна Ельжбета не могла багато говорити, бо боліло потовчене обличчя, а, окрім того, воно було під товстим шаром пудри, яка ризикувала осипатися шматком штукатурки.

— Прошу до столу, любі гості, — поспішив на допомогу матері Щенсний. — Як там урожай, пане Якубе?

— Цього року, можна сказати, навіть добрий, просо вродило гарне, пшеницю вчасно зібрали й обмолотили… Тож, Богу дякувати, дохід є… І люд не дуже постраждав від чуми — житимемо, — оптимістично завершив Коморовський.

— І скільки у вас сіл, прошу пана? — поцікавилася Анна Ельжбета.

— Маємо п’ять — якраз кожній свашці по ковбасці, — з усмішкою глянув на дівчаток Коморовський.

— А на кожну нашу свашку й он цього свата виходить по вісімдесят сіл, — гордовито повідомила пані Потоцька.

Коморовський не знав, що можна після цього сказати, і зосередився на розпилюванні ножем і виделкою шматка запеченого м’яса.

— А скільки вашим чарівним дівчаткам? — продовжила пані.

— Шістнадцять, дванадцять і десять. А ще двох спадкоємців залишили вдома… Тож трохи відпочинемо, — розважливо відповів Якуб.

— Та сьогодні відпочинете, а згодом мусите й пару шукати своїй старшенькій… Як тебе? — звернулася до Гертруди Потоцька.

— Гертруда-Христина, прошу пані…

— Маєш уже нареченого, може?

— Ні, шановна пані…

— А наш Щенсний наречену має, — відрізала можливі посягання на сина Потоцька.

Гертруда через свою наївність подумала, що зараз ітиметься про неї, і щиро всміхнулася до Щенсного і його матінки.

— Це Жозефіна Мнішек… У лютому оголосимо про заручини, а до літа й весілля зіграємо…

Гертруда притиснула руки до столу, бо вони зрадливо затремтіли, і кинула швидкий погляд на Щенсного — він зніяковіло ковтнув вино з бокала й мило всміхнувся своїй мамі.

— О, цукерки… Такі, як нам пан Щенсний привозив, — стиха перемовилася Кордуля з Юзефою, і Щенсний підскочив, як ошпарений: — Кому вина, пані й панове… Чудове угорське вино, токайське… А ви знаєте, що вони його виготовляють зі спеціально підмерзлого винограду, і той спосіб винайшли випадково?… — Юнак був красномовний, і всі зацікавлено слухали, лише Гертруда була переповнена тривожними почуттями, що накрили очі вологою пеленою. Анна Ельжбета з нахиленою набік головою й примруженими очима про щось роздумувала, підозріло дивлячись на дівчину.

— Мушу залишити ваше приємне товариство, — відклала серветку вбік Потоцька. У мене, на жаль, мігрень — бачите, навіть штори не розсуваємо: світло її підсилює… Тож залишаю вас на свого любого сина.

— Одужуйте, пані Анно Ельжбето, — підвівся Якуб і поклоном попрощався з господинею.

Щенсний поспішив провести маму. Анна Коморовська штовхнула ліктем чоловіка.

— Хочу додому… — прошепотіла.

— Ще трохи потерпи, — стиха попросив Якуб.

Гертруда сиділа натягнутою струною, лише Кордуля з Юзефою переводили погляди по рідних і не розуміли, що не так…

Після обіду на допомогу Щенсному підоспів вірний маршалок і товариш Сіраковський, і сімейство Коморовських вирушило на екскурсію кристинопільським Версалем. Щенсний попросив у батьків дозволу пройтися з Гертрудою між каналами й фонтанами. «Нема сенсу. Навіщо?» — читалося в докірливому погляді Анни на Якуба, але чоловік дав згоду, а всі решта рушили на огляд псарні й конюшні. Молоді неквапливо відходили на територію усамітнення.

— Гертрудо, квітко моя, сонце, зіронько… Як я сумував за тобою, — стиха промовляв Щенсний.

— А за Жозефіною, пане Щенсний, вам серденько не тиснуло? — щось пекуче і ядуче від обіду ятрило дівчині душу й затьмарювало всі колишні почуття.