Ще важливо мати везіння, бо, як влучно підмітили поляки, «кого доля не злюбить, той і в носі пальця зломить». Франц Салезій мав свою пані Удачу, і вона підказала йому зняти модний французький одяг і назавжди одягнути традиційний польський кунтуш і заправлені в чоботи штани. Річ у тім, що перед смертю бездітний вуйко Франца Салезія Станіслав Потоцький, белзький воєвода, почав подумувати, кому б то залишити свої солідні маєтки: «Лишив би Францішеку, якби мав вигляд поляка — ходив би в польському костюмі…» Знайомий монах переповів дядькові роздуми Францові. Ставки того «фешену» були надто високі, адже на спадок претендувало так багато рідні… Одягнувшись правильно, Франц Салезій став повним спадкоємцем сентиментального дядька й відтоді завжди мав «правильний» гардероб. Тож і сьогодні теплий шерстяний кунтуш покривав зсутулене тіло воєводи; сиве волосся розвівав той теплий березневий вітерець, що здатен вийняти з глибин підсвідомості прадавні печерні інстинкти — ті, що з приходом весни замолоду викликають якісь незбагненні радощі й сподівання на краще, змушують пильно роззиратися в пошуку втіхи для душі чи тіла, а в старшому віці просто вливають тепло й радість приємним спомином чи насолодою від весняного пробудження. Та і тіло, і душа прагматичного старого були поза радісним весняним ефіром: його вимучували артритні болі: навесні вони особливо сильно сковували рухи й забирали всі сили, але свідомість піднімала з ліжка й гнала старече тіло вирішувати справи величезної території, а віжки управління нею він тримав іще міцно…

За кілька кроків позаду Потоцького супроводжував, показно тримаючи руку на ефесі шаблі, полковник Домбровський із десятком гайдуків. Усі слуги, яких процесія зустрічала на своєму шляху, негайно ставали на коліна, знімали шапки й покірно втуплювали очі в землю: такий ритуал був заведений у маєтку й саме так церемоніальний етикет приписував вшановувати короля. Але король аж у Варшаві, а тут він, Франц Салезій Потоцький, є королем земель руських, для своїх підданих — їхній власник (або по-польськи «дідич»), влада, суддя й Бог.

Франц Салезій сьогодні зібрався на традиційний щомісячний об’їзд своїх ближніх територій: правило «довіряй, але перевіряй» було і є актуальним завжди, і навіть невеликі часові збої через якісь, хай і поважні причини могли стати фатальним спусковим механізмом для ницих людських слабкостей багатьох управителів тартаків[6], гуралень[7], пасік, цегельних заводів, млинів, воскобоєнь, суконних фабрик… «Щойно послабиш контроль — і з твоїми людьми відбуваються дивні метаморфози: сумління замовкає, руки подовжуються, кишені й животи розбухають», — буркотів Потоцький у відповідь на намагання дружини залишити хворого чоловіка в ліжку.

Річ Посполита вже два роки потерпала від боротьби за владу в країні барських конфедератів, яких уперто, не жаліючи ні грошей, ні солдатів, «заганяли в стійло» російські війська. На тлі тих подій і внаслідок надмірних утисків від польської шляхти чаша терпіння простого українського люду переповнилася — виник національно-визвольний гайдамацький рух, відомий як Коліївщина. Туреччина підтримала конфедератів, розпочавши російсько-турецьку війну: усі воювали з усіма… Заварився величезний казан військових і політичних проблем, який поставив економіку й люд Польщі навколішки. Особливо страждало населення сходу Речі Посполитої: Галичини, Волині, Поділля, Правобережної Наддніпрянщини. Це були території на стику кордонів Речі Посполитої, Російської імперії й Туреччини, а всі ж знають, що великі — чи особисті людські, чи світові — трагедії розпочинаються на межі будинків, городів, полів, лісів, країн… Маєтності Франца Салезія Потоцького, сконцентровані на цих теренах, пізнали сповна силу жорен воєнних змагань: були пограбовані, спалені, вийшли з-під контролю… Та й поки що проблемно було говорити про їх повернення під керівництво магната: воєнні дії розвивалися непередбачувано, гроші ж не просто люблять тишу, а й множаться лише в стабільній тиші, але зараз ані стабільністю, ані тишею й не пахло… Тож дідич мусив твердою рукою керувати тими ближніми територіями, з яких іще можна було витягнути грошви.

Дверцята карети шанобливо притримував особистий секретар, молодий червонощокий веселун Кароль Сіраковський, котрий, незважаючи на природну балакучість і молодість, мав унікальну здібність одразу налаштовуватися на таку хвилю спілкування зі співрозмовником, що ніколи не дратував людей: говорив у міру, не ліз у душу з особистими запитаннями, а головне — умів не тільки вчасно замовкнути, а й благородно мовчати з приємною усмішкою. І це Потоцького влаштовувало найбільше: на старість люди вже почали його дратувати нерозумінням очевидних речей, зайвими емоціями, дурними розмовами, тож найвищою насолодою стало самотнє перебування в кімнаті з видом на Буг.

— Ну що, Каролю, дорога довга. Подушок у кареті достатньо, мозолів на дупі не заробимо?

— Ні, ваша милосте, не заробимо, а як буде твердо, то по дорозі молодими бабами підмостимо, — жваво відізвався Сіраковський. Дверцята закрилися — заграли сурми, сповіщаючи від’їзд дідича.


Невідомо, чому саме конюший Вільчек виконував обов’язок дворового мучителя: чи через те, що дуже зрідка міг цвьохнути коня (він їх узагалі-то любив), чи то стереотипи хазяйського мислення ув’язали нагайку конюшого з людським тілом, та після кожної такої екзекуції він ішов до себе в кімнатку й просив Божого прощення перед старенькою іконою. І, напевно, Бог пробачав йому, вникаючи в слова прощенної молитви про те, що він, Ян, не винуватий… Це господарі дали такий наказ, не Ян… «А що я міг зробити?..»

Гуманізм Бога тієї епохи не передбачав ніяких мук сумління щодо свободи вибору. Та й що воно таке? Священники всіх конфесій, маючи сильні розбіжності в багатьох аспектах віри й порядку служби, у питанні покори земній владі були на диво одностайні й непослух власникові прирівнювали до непослуху Творцеві. А так воно насправді чи ні, парафіяни не відали, бо Біблія була книгою, недоступною для масового користування. Чеха Яна Гуса спалили на вогнищі в 1415 році тільки за розмови щодо трактування положень Святого Письма й за те, що пропагував можливість дати людям самим читати Біблію (ще чого!). А в сусідній Росії не дозволяли видавати цю книгу аж до середини ХІХ століття: мовляв, люди ще не так витлумачать; звідси й вигідне, дуже вигідне для тримання стада в покорі поєднання слів «цар-батюшка». Так цар чи батюшка? Чи батюшка теж цар, а цар — майже Бог?.. А за пропаганду, тим більше пропаганду покори треба платити, і все панство планети платило, і гарно, з розмахом, зі змагальним елементом… Служителі ж Господа добре усвідомили: чию костомашку гризеш, того й слухаєш. Шляхтичі Польщі не були винятком: теж робили щедрі пожертви на храми — фундуші[8], тож індульгенція за всі-всі гріхи їм була забезпечена…

Зазвичай конюший після таких розмов на самоті не мав жодного тягаря на душі, і міг із легкістю дивитися в очі своїм жертвам, та й ті, здавалося, не були в образі на нього. Але сьогодні Вільчек ну ніяк не міг зосередитися на молитві й просто-таки відчував стіну між собою й іконою: усі слова наче верталися до нього й зависали невидимим тягарем у повітрі, не доходячи до Божих вух; а перед очима стояло напівоголене тіло бажаної для нього дівчини. Конюший видав спересердя незрозумілий стогін і вирішив навідати Дарку.

Кухарка Зося поклала дівчину у своїй кімнаті. Дарка лежала на животі, а її спина нагадувала грубо нарізану домашню локшину з великою кількістю помідорів.

— Тс-с-с-с, Яне, не варто, не йди…

— Пані Зосю, ви її самогонкою змастіть або сечею, а потім…

— Знаю, знаю. Травою подорожника відходимо… А от душу її хто залатає?.. — Зося прикро зітхнула.

Вільчек підійшов до Дарки.

— Ти того… не гнівайся на мене, добре? Подобаєшся ти мені, і…

Дарка не дослухала, голосно схлипнула й зайшлася в дрібному плачі, аж локшина на спині заворушилася.

— Кра-а-а-ще б… я… теж померла від чуми, як і всі мої… До них хо-о-очу… Іди, іди звідси-и-и…

Пригнічений конюший зрозумів: шансів на прощення мало; з тим і пішов і до темної ночі завзято вимивав кінські зади, намагаючись забути за роботою прикрий нинішній день. Але, як усім відомо, найгірше забувається саме те, що найбільше хочеться забути…


Франц Салезій любив дорогу: зміна декорацій і плавне похитування карети відволікали його від постійного ниття суглобного болю, і Потоцький по-філософськи виминав у голові новини й події, сплітаючи їх у єдине полотно.

— Хотіли жаби короля, а дістали лелеку, — задумливо промовив шляхтич.

Кароль Сіраковський зі стриманою усмішкою запитально глянув на пана, та той далі заглибився у думки. За своє життя старий Потоцький був свідком злету й падіння кількох королів, і кожному хотів бути вірним, аби лишень король думав за всіх і на благо всіх… Двічі — у 1697–1704 і в 1709–1733 роках — на троні перебував Август ІІ Сильний, який прагнув утворити унітарну саксонсько-польсько-литовську державу. За його правління, до речі, після війни Священної ліги проти Османської імперії до Польщі й відійшли Поділля та частина Правобережної України. Спочатку Август ІІ прихильно ставився до козаків, навіть використав їх під час облоги Риги, а потім сталося, як у приказці: «Як підмур’я кладуть, їсти й пити дають, а як крокви ладять, то чортами платять» — наполіг на виселенні козацьких полків на Лівобережжя. Звільнені території населили поляки… Проте, хоч і називався Сильним, не витримав король натиску своєї домашньої шляхти — «разом і батька легше бити» — і під час шведської окупації під примусом віддав корону Станіславові Лещинському… Петро І розбив шведів — знову Август ІІ зміцнив свої позиції й повернувся на престол. Та сильним себе відчув не тільки він: у країні визріла й загартувалася як політична сила шляхта, і кожен пан бачив себе якщо не королем на троні, то королевичем у сеймі.

Відомий «німий сейм» у 1717 році поставив перед королем вимоги, які той прийняв без жодного заперечення, «нанімо» і які обмежили абсолютну владу монарха: королеві було заборонено тривалий час перебувати в столиці Саксонії Дрездені, а саксонським урядовцям — втручатися у внутрішні справи Польщі; також саксонське військо мало покинути терени Польщі. Здавалося б, ось вона — віват, вікторія! — перемога національної самосвідомості і єдності, що приведе польські землі в економічний і політичний ренесанс. Та кожен магнат мав свій майновий інтерес і пиху, які не дозволяли сейму в унісон голосувати за рух уперед. Лише на рік повернувся на трон Станіслав Лещинський, і за нього Франц Салезій Потоцький навіть боровся під час облоги російськими військами в лютому-липні 1734 року Данцига (Ґданська). Знову відбулася зміна влади — з німецьким смаком і на російських багнетах: Август ІІІ Фрідріх (1696–1763) — курфюрст Саксонський і король Польщі — посів престол завдяки збройній підтримці Прусії й Росії (в останньої, як завжди, були свої інтереси на своїх же, звісно, етнічних землях…).

У Польщі Август ІІІ бував зрідка й навіть мови польської не знав! Цікаво, а чи хотів узагалі-то її знати?.. Сидів у своїй Саксонії й керував, як секс-бомб, чи саксонський кролик, чи просто як люблячий татко, родиною з чотирнадцяти дітей; так і увійшов в історію Польщі — як король, що мав найбільше дітей. Дурне діло не хитре, кохатися — не думу державну думати… Зате в Речі Посполитій були магнати, яких такий король цілком влаштовував: Чарторийські й «Фамілія» — партія їхніх близьких родичів — намагалися проводити вигідні для себе реформи за ваговитої підтримки хитрого й сильного східного сусіда — Російської імперії… Та Франц Салезій завжди відчував біль не тільки від нахрапистого й безцеремонного російського втручання, а й від того, що кожен шляхтич, навіть якщо його стосувалася приказка «шляхтич із Помиєва, пана Віхтя син», від п’ят до останнього волоска на чубку був сповнений амбітної пихи, власних ідей, планів, а все чиєсь, може, і мудріше, через раз посилали до дупи. Такого розлогого тлумачення потребує слово, якому важко одразу знайти однослівний аналог в українській мові — це «гонор». Адже кожен гоноровий шляхтич — «сам собі і швець, і жнець, і на дуду грець», і ні під чию дудку танцювати не буде, ні… Реальна влада в руках магнатів оформилася в змагання між двома таборами — прихильниками реформ і тими, хто вважав «ліберум вето» — право спинити прийняття якогось закону чи постанови лише одним і — о, яка садистська насолода! — своїм власним голосом священним і непорушним… Хіба що дуже, дуже добре заплатять. І платили, і погляди змінювались, і перехід з одного політичного табору в інший уже нікого не дивував. Тож право вето в сеймі XVIII століття стало страшним гальмом Польщі: за всю історію Речі Посполитої було зірвано дві третини сеймів, і третину з них — голосом одного депутата: «Нє позвалям! Мам право вето!» І все — «юж, Параню, по коханню» — якщо нема закону, економіка й політика топчуться на місці… Але то мала біда: кожен магнат на місці був сам собі і король, і сейм, і суддя, тому-то й казали, що тогочасна «Польща була раєм для шляхти, чистилищем для міщан і пеклом для хлопа»… А з пекла, як відомо, і чорти інколи на волю вириваються, і ситуація стає критичною, та про це згодом…