— Може, після вступу в оту організацію Потоцькі злетять так високо, що їм буде начхати на їхню образу? — припустила Анна.

— Боже, дружинонько моя люба, куди ти завернула… Хто такі Мнішеки, а хто такі ми! Та на нас у десять разів легше начхати, аніж на Мнішеків, чи до зльоту, чи після нього. В упряж до баского коня шукають такого самісінького, і ти знаєш то… Щось тут не те… Не знаю, що саме, але однозначно не те… — замислено закінчив батько.

— Ну то що, будемо приймати ту пропозицію й щось відписувати чи ні? Гінець чекає, — нагадала Анна.

— Та будемо, звісно, що будемо. Як то кажуть, згрубша все ясно: є пропозиція від дуже доброго нареченого — треба приймати; раз кличе нашу доньку заміж, по-дурному буде комизитися, нехай… А оті незрозумілі деталі спитаємо згодом, так і бути…


— Боже, як я рада вас бачити, отче Ігнатію! Щось ви геть забули про свою вірну приятельку. — Анна Ельжбета була суцільна приязність.

Гладенько виголений отець ордену єзуїтів галантно вклонився жінці.

— Справи, пані Анно, геть замучили. У тому вирі різанини й змін усім нам важливо і вціліти, і здобути відомості, що де робиться й готується… Ви ж знаєте: вороги церкви й нашого папи, живого намісника Бога на землі, не сплять, ой не сплять: хочуть від нас і паству відрізати й собі забрати, і думки крамольні посіяти.

— Пане Ігнатію, то як чимось треба допомогти, ви кажіть. Життя — така річ: сьогодні я вам допомагаю, а завтра, можливо, теж потребуватиму вашої допомоги. — Потоцька віддано дивилася на чоловіка, одягнутого в цивільний одяг (єзуїтам це було дозволено, як і ще дуже багато чого аж до порушень заповідей Божих, аж до вбивства — усе в ім’я захисту слави Божої).

Ігнатій продовжив:

— Та переживає наш римський престол через те, що Росія веде свій наступ на нашу паству, ставлячи тим під сумнів вищість католицизму, а згодом і забере люд у своє лоно… А то, ви знаєте, зменшить і кількість істинних вірян, і доходи церкви… Та як ви готові, пані Анно, нам допомогти, це вже добре, — усміхнувся отець Ігнатій, — бо в нас є до вас невелике прохання. — Анна Ельжбета засовалася в кріслі, а отець Ігнатій вкрадливо продовжив: — Я знаю, що ваш чоловік, пан Потоцький, має відомості з усіх усюд. А ще до нього у двері регулярно стукають посланці Росії й російського війська з тією самою пропозицією — відкрито перейти на їхній бік. Ми б просили вас, шановна пані Анно, вникати в їхню мову й переказувати її нам — мусимо знати про підступні плани московитів.

Пані Потоцька замислено похитала головою.

— То ви просите мене шпигувати за власним чоловіком?..

— Боже збав, пані Анно, ні. Ми знаємо позицію вашого чоловіка — вона є відданою Ватикану. Але, як усім відомо, лихий не спить, і він переманює — мусимо достеменно знати російські плани, — з ввічливою усмішкою очікував на відповідь отець Ігнатій.

Потоцька помовчала трохи, — для годиться, щоб не думав, що задешево купив, — і поважно хитнула головою.

— Гаразд, отче, я зроблю це для вас… До речі, ще я хотіла б у дечому вам довіритися… Це радше мої сумніви… — Анна Ельжбета м’яла мову, як затверділе тісто, і отець Ігнатій уважно викліпував очима. — Мені чи то ввижаються, чи то я їх бачу… якісь істоти… зовсім не Божого вигляду, — нарешті сформулювала думку пані.

— Ви бачите породження пекла — так я зрозумів? — Отець Ігнатій зовсім не був здивований тим, що почув. Анна Ельжбета кивнула, і величезний камінь у її душі наче полегшав. — Не потрібно їх боятися, пані Потоцька, вони тільки й чекають, щоб ви злякалися настільки, що вже можна буде вами керувати. Колись і вони були Божими істотами, тільки непослух і гонор вигнали їх із раю. І сильно вони гордяться тим непослухом і дикими витівками, а насправді теж підпорядковуються своєму головному. Так що і їх можна змусити робити те, що хочете ви, а не вони.

— Як саме? — Жінка була ошелешена новою точкою зору на чортів і новими горизонтами людського співжиття з ними.

— Не знаю, пані Анно, — ухилився від правдивої відповіді отець Ігнатій, — та в одному є впевнений: не слід їх боятися. Щира молитва вам допоможе. Отці ордену прочитають за вашу стійкість певні молитви, тож, думаю, вам незабаром стане краще, то однозначно. А поки що не бійтеся нікого й нічого, і, — перехрестив Анну Ельжбету, — Бог із вами, він вас любить і захистить.


За кілька днів до маєтку Потоцьких приїхав російський посол Волконський. Велика срібляста перука покривала і голову, і істинні думки дипломата. Якийсь наліт фальші був в усьому його вигляді: і в отій перуці, і в наклеєній приємній усмішці, яка завжди була однакова. Лише дуже гордовитий погляд виказував чи то родову, чи національну пиху, а чи то й то вкупі, бо голова чоловіка ніколи не опускалася вниз, а лише оберталася в компанії з шиєю, як один негнучкий кронштейн, уліво чи вправо. Потоцький прийняв його у своєму кабінеті.

— Хорошо вы тут живете, пан Потоцкий, с размахом — видно, что умно умеете управлять крепостными, — почав м’яко вистелювати основу розмови Волконський. — Да и что там и говорить: умные люди занимаются хозяйством, на себя работают, а неумные губят нажитое — влазят в ненужные дрязги. Что скажете, пан Потоцкий?

— Та кого що більше мучить, пане Волконський, там себе шукає й знаходить. Хто в господарстві, хто — «в дрязгах», а хто в монастир іде… — не спішив купуватися на дешеві лестощі Франц Салезій.

— Вы знаете, а я полностью на вашей стороне — за семью думать надо, за денежку, — зробив паузу й виразно подивився на магната. — Наша матушка-императрица понимает все трудности, с котрыми столкнулись такие крепкие хозяева, как вы. Мы слышали, что у вас большие проблемы после этого украинского восстания. В Умани, да? — хитрун добре знав де, але хотів нарешті довідатися думку дідича.

— Є таке. — Потоцький був небагатослівний.

— Да, пан Потоцкий, это очень, очень большие убытки… — співчутливо дивився на Франца Салезія хитрий лис. — А возвратить имение под свой контроль уже смогли? — вужом заповз з іншого боку дипломат і таки зумів намацати ахіллесову п’яту Потоцького.

— Поки що, пане Волконський, то є… — Франц добирав пом’якшувальні слова, — трохи важко. Багато там люду зі світу пішло, дуже багато… Навіть не знаю, з якого боку почати відновлення… Ну, то таке. А в Росії як справи? — спробував перевести розмову в інше русло.

— Россия, в добрый час будь сказано, уверенно стоит на ногах: и Турцию потихоньку на место поставила — землями новыми прирастем снова, да и у себя крепкий порядок держим… Только за вас, своих соседей, переживаем шибко. Помочь бы вам могли, пан Потоцкий, — вкрадливо почав підходити до основної мети візиту дипломат. — Наша императрица, помня о вашей привязанности к ней и доброй службе, готова возместить вам все убытки, связанные с уманскими владениями. Поверьте, мы достойно оцениваем верных нам людей, которые умеют вести себя сдержано в критических ситуациях, — дипломат вичікувально дивився на господаря.

Потоцький сховав у вусах посмішку.

— Ваша пропозиція спокуслива, пане Волконський. Я подумаю над нею. А що натомість?

— Да и ничего почти, — любенько продовжував Волконський, — небольшие просьбы, одна-две, по поддержке в нужный момент некоторых выгодных для России действий или законов… Может, еще кого в компанию к себе пригласите, и уже у нас тут будет кой-какая опора. Как говорится, «мы — вам, вы — нам». Ну так как, пан Потоцкий, что скажете?

— Я думаю, що це може бути вигідно для нас обох, пане Волконський, — не поспішав говорити ні «так», ні «ні» битий життям магнат. — Поживемо — побачимо.

— А чего ждать-то, пан Потоцкий? Предложение выгодное, не сомневайтесь, — улесливий вуж трансформувався в наполегливого бика.

— Вигідно-то воно, вигідно… Та все одно я вже в такому віці, що мушу все десять разів зважити й переважити, — стояв на своєму магнат. Тут він зрозумів, що нескоро відкараскається від прилиплого дипломата, і пішов ва-банк: — Я підрахую всі збитки, пов’язані з Уманню, і якщо ви мені дійсно їх компенсуєте, то чому б і ні?

— Ну вот и славно, пан Потоцкий… Приятно иметь с вами дело. Так когда, говорите, к вам подъехать? — бик знову прокинувся в дипломатові.

— Я дам вам знати, пане Волконський. Треба ж там на місці побувати, збитки прикинути. Ви ж хочете мені повністю все компенсувати, як я зрозумів? — Волконський кивнув, і Потоцький продовжив: — А тільки люду там до двадцяти тисяч вирізали, а їхнє майно… То все потребує обрахунку, а не так — подивилися на стелю в Кристинополі й вирішили…

— Ну да, ну да, господин Потоцкий, вы, конечно, правы. Будем ждать. И, надеюсь, сотрудничать. — Співрозмовники потиснули один одному руки.

— Запрошую вас на обід, пане Волконський, — вклонився Потоцький, і Анна Ельжбета — таємний агент єзуїтів — поспішила від дверей…


Розбухла Каролінка вже не дихала, а ловила повітря, мов риба на льоду, та його маленькі порційки лише трохи потрапляли в стиснуті легені. Дитя відчувало страшну задуху й слабко вибрикувало в маленькому просторі: теж боролося за своє життя; отих майже сім місяців свого стиснутого існування воно, бідненьке, теж ледве витримало — треба, треба вже проситися назовні… Страшний біль розводив таз мініатюрної жіночки.

— Тужся, тужся, — наказувала куховарка пані Зося, яка прибігла на благання Карлічека. Та не вистачало Каролінці повітря для виконання того наказу.

Сльози болю текли по розпухлому обличчю, і вона все сапала, сапала… Зося спробувала легенько притиснути живіт породіллі під грудьми й плавними рухами наче витискувала дитину. Згодом показалася голівка, і далі плід уже легенько виштовхнувся. Куховарка-повитуха вимила маля, загорнула в чисте простирадло, перехрестила його, уважно глянула… з жахом перехрестилася сама. Каролінка лежала, стікаючи кров’ю.

— Хто, хто там у мене… — поцікавилася з останніх сил.

— Дівчинка, дівчинка в тебе, Каролінко, — відповіла Зося, не наважуючись більше нічим зіпсувати святу мить новини материнства.

— Дівчинка… Бідолашна моя… — зі слабкою усмішкою прошепотіла Каролінка, і за мить її голова впала набік. Душа Каролінки відлетіла в кращий світ — туди, де немає знущань великих людей над маленькими… Туди, де поважають тебе просто за те, що ти людина. Хоч і маленька, та людина… До кімнати зайшла Анна Ельжбета; бридливим поглядом ковзнула по нерухомому закривавленому тілу ліліпутки, показно перехрестилась і підійшла глянути на немовля, що спало збоку. Маленьке червоне обличчя нагадувало зморщене печене яблуко.

— Хто то є? — холодно спитала пані.

— Дівчинка, ясновельможна пані, — зітхнула Зося.

Пані поморщилася: не любила дівчаток. Раптом дитя розплющило очі й осмисленим дорослим поглядом глянула прямо у вічі Потоцькій. Мороз пішов по шкірі Анни Ельжбети під тим осудливим поглядом, а ще… Потоцька інстинктивно затулила рот рукою, щоб не закричати: зіниці в малої стояли вертикально…

— Породження гріха… виплодок пекла… — гадюкою прошипіла Анна Ельжбета й кинулася до дверей — геть, подалі від цього… Та за мить пересилила себе, згадала настанови отця Ігнатія. — Візьмеш оце, — звернулася до Зосі й ткнула пальцем у згорточок із немовлям, — і віднесеш у монастир, до монахів. Мені її в палаці не треба. Що хочуть, хай те й роблять з… оцим.

Тихо вмивався слізьми в куточку Карлічек. Страшна безвихідь накрила його, і безглуздо було щось думати, робити, просити, сподіватися — одне слово, безвихідь…


Чим холоднішим і коротшим ставав день, тим щільніше закривалися двері людських душ. Усі спішили у звичне хатнє тепло, щоб там, удома, знуджено зайнятися якимись нібито важливими справами, хоча насправді всі просто перетягували дорогою життя свій час у майже піврічній надії на нове тепло й сонце. Наприкінці жовтня Анна Коморовська прийшла в кімнату до Гертруди.

— Хочу поговорити з тобою, доню… У тебе все гаразд? Як ти почуваєшся?

Гертруда кинула швидкий погляд на матір, відірвавшись від вишивки.

— Та ніби добре… А що таке, мамо?

Анна сіла навпроти доньки.

— Мушу дещо в тебе спитати… Ти мені пробач, якщо те запитання тебе образить… Та коли в тебе востаннє були місячні?

Гертруда зашарілася й, не піднімаючи голови, тихо сказала:

— Давно… Три місяці тому…

Мати довго щось думала, і нарешті вистрілом прозвучало нове запитання:

— У тебе було щось із паном Щенсним?

Гертруда мовчала, не підводячи голови, потім глянула на матір очима, повними сліз.

— Так… — прошепотіла…

Мати з відчаю обхопила голову руками.

— Боже мій… Як, як ти могла?.. Ти не знаєш, який то сором для всієї нашої родини, твоїх сестер і братів?! Навіщо ж ти то зробила, навіщо?.. — чекала відповіді на безглузде запитання. Гарячі сльози повільно текли по обличчю дівчини.