— Я… не знаю… Я кохаю його… Дуже, дуже кохаю.

— Палке кохання й санна дорога довго не тривають, дитино, — тихо приповідувала Анна. — А тепер буде й дитинка…

— Мамо, вибач мені… Я не знала, що від того бувають діти, — виправдовувалася Гертруда.

— Так, так, моя дівчинко. — Мати встала й обняла доньку, обціловувала гарненьке личко, і сльози, і біль обох змішувалися. Та Гертруді стало легше, набагато легше, бо материнська підтримка й прощення у важку годину для всіх дітей значать дуже багато.

— То й моя вина в тому є: потрібно було раніше з тобою про таке поговорити, та не сподівалася я, що ти так швидко закохаєшся… Ще й потай… Та ми витримаємо то… Добре, що хоч запропонував заміжжя… Хоча де він є?.. Не озивається поки що… Уже скоро й місяць буде від того листа. Хоч би з ним нічого не сталося… А то всяке буває. Не приведи, Господи, якоїсь біди, — шепотіла Анна над головою доньки. — Ми нікому, нікому з хатніх того не розкажемо, щоб тобі не було боляче. Нехай це буде наша з тобою таємниця.

— А тато… Ти татові не скажеш?

— Поки що ні, доню. Хоча він і чоловік, і має бути сильним — ні… Це буде заважкий удар для нього. З часом, у відповідний момент — вичекаймо.

— Дякую тобі, мамо. Мені полегшало на душі від твого слова. — Гертруда тримала материнські руки у своїх. — А можна, я в тебе теж тепер дещо спитаю? Як, як ти здогадалася?

— Доню моя люба, я вже вшосте вагітна… Та й погляд мій добре деякі речі бачить… Не хотіла я в те вірити, але ще й пані Марися підштовхнула своїми спостереженнями… Ось так воно. Тож скоро будемо одна одній допомагати: я буду няньчити і сина, і свого внука, а ти — братика й сина.

— Чи доньку й сестричку, — нарешті всміхнулася Гертруда.


Весь кінець вересня й початок жовтня Щенсний готувався до шлюбу: треба було подбати про пристойний подарунок для майбутньої дружини. Юнак знав перекази про те, що дарували багаті люди своїм дружинам після першої шлюбної ночі: король Сигізмунд ІІ Август віддав своїй дружині на ранок після ночі кохання чотири золоті ланцюжки, підвіски із золота, сапфірів, алмазів, перлів, рубінів і смарагдів, а ще чотири відрізи дорогих тканин на плаття. Чи дійсно такий вдячний був, чи давав компенсацію дружині за щось, чи намагався людське замінити золотим, а чи звичаю королівського дотримувався — невідомо, та дав багацько… Мати Станіславові теж не раз хвалилася, що батько обійшовся з нею не гірше за короля Сигізмунда… Щенсний зустрівся в Белзі з багатим вірменським купцем, і той приніс юнакові розкішну колекцію вишуканих прикрас і дорогоцінного каміння.

— От гляньте, шановний пане, на гранат — він гарантує палке кохання. Їх везуть із самісінької Індії… А ось тут рідкісний нефрит, він трапляється лише в Китаї, і його називають каменем імператорів… — Купець дуже хотів догодити багатому панові. Та Потоцький зупинив свій погляд на камінцях дивовижних синювато-голубих відтінків — вони нагадували йому блиск і колір очей Гертруди.

— Ось цей мені дуже до вподоби, — узяв до рук цейлонський волошково-синій сапфір.

— О-о-о, це вибір, гідний королів, — прицмокнув купець. — Він дійсно так і називається — «королівський сапфір». Дарує своєму власникові вірність і скромність, допомагає молитовному зосередженню. Це символ небесного купола, який висить над закоханими, він є талісманом молодят, приносить щастя в коханні й береже від злих язиків, притягує милість долі…

— Значить, це дійсно саме те, що мені потрібно, — зробив свій вибір юнак. — Ото виготовте мені з ним дівочу весільну каблучку.

— Добре, мій пане, добре. — Купець був задоволений вигідним замовленням.

— І ще одне: я б не хотів ніякого розголосу, — застеріг купця Щенсний, і той із розумінням захитав головою.

За два тижні вишукана обручка була готова, і Щенсний послав таємного гінця в Сушно.


— Дружинонько люба, іди-но сюди, маємо приємну новину, — гукав збуджений Якуб, тримаючи лист від Щенсного. Анна з Йозефом на руках поспішила до чоловіка. — Ну що, нарешті пан Потоцький подав голос — ходи, будемо читати, що тут є… Гертрудо, а ходи-но до нас… Та-а-ак… «Доброго дня, шановна родино пана Коморовського!» — Якуб підвів голову, підморгнув до доньки й продовжив читати: — «Маю приємність повідомити вам, що хочу заручитися з вашою донькою, панною Гертрудою. Та через певні обставини не хотів би розголосу про ту подію. Я написав до голови духовного суду католицької церкви в м. Хелм отця Мельхіора Кохановського прохання про звільнення від оголошення про заручини. Воно є з моїм гінцем. Якщо ви будете ласкаві пристати на ту пропозицію, то прошу підписатися під зверненням, і мій гінець якомога швидше доправить прохання за призначенням. Наступним кроком стануть наші заручини. Запевняю вас у великій повазі й обіцяю дотримати даного слова. З повагою пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький». — Якуб здивовано дивився то на жінок, то на листа: — Це… оце — що то таке?.. Та він що, якусь хвойду бере, чи що?.. Може, він ще й уночі вінчатися схоче? Та то є така образа, після якої варто в писок дати й на шаблях дуель зробити… Ні, так не буде… не буде того знущання з моєї доньки й мене… Де той засраний гінець, нех котиться до дідька в пекло… — рушив розлючений Коморовський до дверей.

— Якубе, ні, стій! — гукнула жінка. — Стій, прошу тебе, щось мушу тобі сказати… Дуже, дуже важливе.

Коморовський сповільнився, глянув на дружину.

— Ну, кажи…

Анна сіла на стілець, глянула на перелякану Гертруду.

— На, доню, Йозефа, віднеси його в ліжко. — Дочекалася виходу дітей. — Якубе… Обіцяй мені, що ти не піднімеш руку ні на мене, ні на Гертруду.

— На тебе? Колись що, таке було? Звичайно, ні. — Чим далі, тим більше Якуб не розумів, що то діється сьогодні.

Анна важко зітхнула й сказала:

— Я розумію, що то стане для тебе страшною новиною… Та я вже її пережила й змирилася. Мусимо рятувати ситуацію й на все згоджуватися, хоч як це не принизливо… Гертруда вагітна…

Чоловік закляк із виразом страшного нерозуміння на обличчі, водив очима по кімнаті, наче побачив щось страшне й незвичне.

— Та я йому… та я йому яйця відріжу! — вибухнув умить зі страшною силою. — То він мою дитину, бик двадцятирічний, споганив!

— Якубе, стишся! Діти почують! — підвищила голос дружина.

— Діти?! Та то вже не діти, раз самі роблять діти! Гертрудо! Де, де вона?! — рвонув до дверей.

Анна спритно випередила його й у дверях перегородила шлях чоловікові.

— Ні, Якубе, ні. Ти обіцяв, стримайся. Не все так погано, почекай… — Анна втихомирювала збудженого чоловіка, як тільки могла.

Якуб спинився, і за мить уся ота лють укупі з нечуваним приниженням трансформувалися в сильний вибух плачу.

Дружина заспокоювала його, тримаючи в обіймах. Згодом здатність мислити повернулася до чоловіка, він глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, сів і обхопив голову руками.

— То що будемо робити, Анно? Скільки живу, а за випадки такого страшного сорому ще жодного разу не чув…

— Будемо робити те, що маємо: підписуємо звернення до хелмського духовного судді й ідемо до заручин і весілля. Без вибриків гонору йдемо, Якубе. Тихо й спокійно. Бачиш, не цурається ні Гертруди, ні своєї дитини — то вже добре. Зрозуміло, що батькам його то не сподобається. Але якби син у нас був, а в них — вагітна донька, то я б на них хотіла подивитися… Тоді їм усе сподобалося б…


Франц Салезій сидів, обхопивши голову руками, глибоке розчарування стояло в очах. «Усе… пропав я…» — подумав Станіслав Щенсний, і щось колюче стрельнуло в живіт і стягнуло його тривожним болем. Хлопець нерішуче зупинився перед батьком, старий глянув на нього й мовчки простягнув аркуш паперу.

З внутрішнім тремтінням Щенсний пробіг очима по написаному, і йому полегшало.

— Що це означає, тату, отой акт детронізації короля?

— Дурні вони, от що то означає… Посягнули на те, щоб монарха з трону звалити… Та хто вас після того підтримувати з європейських держав буде? Що, ті монархи, які теж завдяки вашому прикладу полетіти можуть? Це перший крок до того, щоб нас розтерзали й з’їли. І навіть не вдавилися… Світ не знає іншого правління, окрім монаршого. Раз ми скидаємо короля — значить, у нас безвладдя. А безвладдя — це… безкраїння, бездержав’я, це безпольщів’я, якщо можна так сказати. І вже ми як ласий шмат сала для сусідніх котів.

— Але ми, тату, не будемо з тобою Росії вклонятися?

Старий повільно й задумано видав:

— Я то вже точно їй не вклонюся. Дасть Бог, мої очі закриються швидше, аніж то настане. А от ти… Не знаю. Землі наші на прикордонні… Усе може бути. З вовками жити — по-вовчому вити. Схочеш, щоб твоє твоїм залишалося — доведеться поклонитися. А схочеш бути гоноровим патріотом, то будеш таким. Але голим. То вже як тобі більше сподобається.

— А ти, як би ти вчинив, тату?

— А я, сину, усе життя оте багатство громадив, бо знав, що діти маю, а перед ними — обов’язок. І відступити від нього — то перекреслити все те, що робив ціле життя, ніби не жив і нічого не робив. Ото й мовчу — ні вашим, ні нашим — не кличу вовків із лісу… Бо й далі за вас, дітей своїх, думаю.

— А Польща — де вона?

— Польщі добре, як її громадянам добре. Так, як і кожній країні. Ти багатий, то й сильний. А сильний ти — сильна твоя країна. Тільки різниця велика в тому, хто як своє здобуває: хто — чесною працею, хто — здирництвом, хто — підкупом. Двом останнім усюди буде добре, і Польщі їм зовсім не треба. Вони як ті павуки — завжди здиблять куток, де б здобич уполювати. Ні мови їм не треба, ні звичаю свого, аби лиш у животі сито було й тілу нічого не дошкуляло… А я б хотів і далі по-польськи не тільки думати, а й говорити й кунтуш наш одягати…

— То, може, краще продамо ті землі, що ближче до Росії?

— Та було б непогано, тільки нема вже дурних їх купляти. Добре, що будеш пошлюблений із Мнішеками: там маєтності подалі від кордонів, — традиційно закінчив Франц Салезій темою синівського одруження. Тільки щораз оте нагадування все більшим каменем лягало на серце й волю Щенсного, і думка про те, який скандал на нього чекає, часом спричиняла повний параліч свідомості й волі.

— Та, до речі… чи не до речі, швидше… забув сказати, — зупинився біля дверей Щенсний. — Щось та східна сторона наша податки не заплатила… Там, де Витків, Полове — ні свинячого, ні рогівщини[27]. Та й пасічне ще за ними, — вичікувально дивився на батька.

Франц Салезій у задумі похитав головою.

— Заплатять. Пошлю туди Домбровського з гайдуками — нікуди не дінуться, заплатять.

— Може, краще нам із Сіраковським поїхати?

— Хочеш — їдь, — байдуже кинув старий Потоцький.

«Спрацювало, спрацювало…» — Щенсний був задоволений.


Наполовину голий сосново-дубовий ліс зустрів кристинопільських гостей мерзлякуватою тишею. Карета зі скрипом перекочувалася на вибоїнах, вимитих затяжними осінніми дощами. Жовто-коричневий килим опалого листя був далеким нагадуванням про ті щасливі й безтурботні дні літа — літа кохання Щенсного. Коли Станіслав дивився у вікно, йому починало видаватися все те напівправдивою, дуже далекою, аж до забуття, казкою. Продовження казки ризикувало плавно перейти в драму з більшою кількістю учасників, і Щенсного те дурне передчуття сильно гнітило. Кароль раз у раз кидав погляди на свого пана й товариша, та не наважувався порушити його думки.

— Щенсний, ти мене бачиш? Я тут, із тобою, — нарешті наважився матеріалізуватися перед товаришем. Потоцький стріпнув головою й сконцентрував розсіяний доти погляд.

— Так, Каролю. І я дуже радий, що ти тут зі мною. Одному важко все те витримати.

— То я так розумію, що нині буду на заручинах? Поїм, поп’ю, погуляю, поговорю, а ще й, може, потанцюю — повна попа, все на «по»…

— Ти то добре підмітив: повна по… — сумно погодився Щенсний.

— Ну а наміри в тебе щодо одруження які? Упевнений у тому, що збираєшся зробити?

— Та тверді в мене наміри, Каролю…

— То чого ти, пане-товаришу, такий смутний? Наміри в тебе тверді, як у молодого хлопа яйця, та й сам ти молодий хлоп, а нині ще й просто молодий… Тішся життям, друже! — вселяв упевненість у Щенсного Сіраковський.

— Ти знаєш, Каролю, мені б дуже не хотілося образити своїх батьків. Але, здається, інакше ніяк не вийде.

— Отут я тебе вже нічим не втішу, бо в тому й мене нехай би хтось утішив… Та так: шила в мішку не втаїш — коли-небудь усе це й вилізе. І рай ні для тебе, ні для мене точно в той день не буде світити, — посерйознішав Кароль.

— Я от усе думаю: а чи є якийсь інший вихід із цієї ситуації? І так, і сяк думаю й не бачу ніякого, окрім того, що вибрав. Не дали б мені з нею одружитися, і все тут. Ніби все для мене: і землі, і люди, і гроші — а я, я сам не належу собі… Просте рішення, яке зробить мене щасливим, придавлене купою того добра.