— А що ж ти хотів: усе має свою ціну. І ти не Бог, щоб робити, що заманеться.

— А хто я, Каролю? Та ж ніби створений за образом і подобою Бога. Чи в мене бог — багатство, а я — за його подобою?

— А ти сам як себе бачиш?

— Що ти маєш на увазі, Каролю?

— Я про те, що з милим, кажуть, і в хатці з лободи рай. От ти готовий бути з нею в хатці з лободи й зовсім без багатства?

Щенсний задумався.

— Щоб знати, потрібно спробувати. А я не знаю. Я ніколи не був, як оті дві голі жінки, пам’ятаєш, в одязі з плетеної трави. І не впевнений, що зміг би.

— Ну от ти й відповів, друже. Тож усе мусить бути так, а не інак, — завершив Кароль.

Сіро-брудне Сушно зустріло їх настороженою тишею. Зі змішаними почуттями переступав поріг дому Гертруди майбутній зять Коморовських: не було тієї радості, яка б підносила до небес, а навпаки — наче дві гирі висіли на ногах, а одна ще й обтяжувала серце. У великій кімнаті на нього вже чекали: зовсім холодно й сухо привітався Якуб, стримано всміхнулася Анна, лише Гертруда в красивому світлому платті світилася від радості й щастя. Вивчав молодого панича і отець Длужнєвський — він був посвячений у таємницю майбутнього одруження; трохи поодаль сидів незнайомий пан середнього віку.

— Знайомтеся: це Тадеуш Маньковський, адвокат і наш далекий родич, він допоміг нам в укладанні шлюбної угоди, — вніс ясність Якуб, і, зітхнувши, продовжив: — Маємо трохи зіпсутий тією таємничістю взагалі-то дуже святковий момент, що передує одруженню нашої найстаршої доньки, але вже як є… Ну, прошу вас до слова, пане Потоцький.

Станіслав Щенсний став на коліно перед Гертрудою.

— Панно мого серця, люба Гертрудо! Прошу вас отут, у присутності ваших батьків і свідків, стати моєю дружиною. На знак моїх намірів прийміть оцей перстень. — Юнак вийняв каблучку з неймовірно красивим синім каменем і, поцілувавши їй руку, поклав на долоню дівчини. Лиця присутніх посвітлішали.

— Я згодна, — щиро й просто відповіла Гертруда, і обоє молодих стали поруч. Анна на мить забула оті чорні моменти й відкрито замилувалася гарною парою. — Мамо і тату, благословіть нас. — Сині очі Гертруди сяяли щастям.

Анна з іконою перехрестила майбутніх молодят, те саме зробив Якуб.

— Шкода, що нема благословення від твоїх батьків, — здушено від хвилювання мовив Коморовський, звертаючись до майбутнього зятя, — та маємо надію, що приймуть вони з часом нашу дитину як свою… і що ти, Щенсний, знаєш, що робиш…

Потоцький кивнув, ховаючи погляд. Відчуття незручності сиділо всередині нього, і Станіслав розумів, що причина у вагітності Гертруди. Якби не дитя… Якби знаття наперед, що все отак може обернутися… Щенсний уже не був упевнений, чи хотів би він, щоб усе повторилося так, як вийшло. Оті душевні муки протягом останніх двох місяців концентрованою кислотою капали на, здавалося б, міцні узи прив’язаності до Гертруди, і, нарешті, уже майже переплавили їх. Сьогоднішні заручини трималися навіть не на отих колишніх почуттях, а на добре втовкмачених із дитинства поняттях про порядність і обов’язок честі.

— Прошу панство до підписання угоди, — подав голос Тадеуш Маньковський. — Отже, читаю: «Пан Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький, народжений 20 лютого 1750 року, син Франца Салезія й Анни Ельжбети Потоцьких, заручений із Гертрудою-Христиною Коморовською, народженою 18 серпня 1754 року, донькою…»

Сіраковський із жалем дивився на Гертруду: «Могла б ти бути моєю… Шкода… Як тобі, напевно, боляче на душі від тієї ситуації… А гарна яка… яка ж усе-таки гарна…»

— «…Батьки панни Гертруди Коморовської віддають за донькою посаг у розмірі сто тисяч злотих», — продовжував далі адвокат.

«Нічого собі посаг — половина річного прибутку Потоцьких», — подумав Кароль.

— «…Сторони погоджують дату шлюбу — 28 грудня 1770 року. Він проходитиме без обов’язкового оголошення про заручини, на яке отримане звільнення від голови духовного суду Хелмської консисторії. Місцем вінчання стане греко-католицька церква села Нестаничі, обряд проводитиме отець Длужнєвський», — закінчив читання шлюбної угоди Тадеуш Маньковський, і всі скріпили її своїми підписами.

— Прошу панство до столу. — Анна Коморовська була щаслива: цей документ був дуже, дуже важливим, і в разі навіть якогось сумного трафунку з нареченим наполовину зменшував вагу осуду її доньки. Хоча яка різниця, чи пляма мала, чи чимала: усе одно бруд…

Добрий стіл і гарні наливки розслабили людей, та недовгим був той час гостювання: день короткий, дорога довга — час, час повертатися.

— Пані Анно, чи можу я попрощатися з Гертрудою наодинці? — тихо попросив Щенсний. Мати перевела погляд на батька — той махнув рукою.

— Та чого вже там… Раніше б дозволу питав… Ідіть… Пане Каролю, ну ж бо, наливайте ще по одній.

— О-о-о, пане Якубе… А чи не буде з нами, як у тій історії. — Сіраковський був у гуморі. — П’яний іде через ліс. Його хитнуло, і він врізається в дерево: «Вибачте, будь ласка». Іде далі — через хвилину врізається в нове дерево: «В-вибач-чте, я не хотів». І так іще кілька разів. Нарешті сідає на землю й каже: «Мені краще почекати, поки цей натовп перейде…»

— Так, давайте ще по одній — до Кристинополя натовп дуже великий. — Настрій Якуба поступово теж покращувався.


— Гертрудо, зіронько моя, ти щаслива? — ніжно пригорнув до себе майбутню дружину юнак.

— Хіба я можу бути нещасливою поруч зі Щенсним? — щиро всміхалася Гертруда. — Нам обов’язково буде добре — усім трьом… А що б було, якби дізналися твої батьки? — тривожно глянула на юнака.

— Не будемо сьогодні думати про це, — ніжно стиснув в обіймах наречену, — ми можемо вже поцілуватися…

З кожним дотиком і поцілунком Потоцький розумів: так, вона для нього: той темперамент і той ритм підходив обом — їхні тіла в обіймах співали в унісон, створюючи чарівну гаму відчуттів, а очі промовляли про взаємне пристрасне бажання. Та ні, ні — тепер вони вже будуть розважливіші й спокійніші у своїх стосунках. Уже недовго чекати — лише місяць.

— Ти знаєш, Щенсний, ми з тобою як закохані в тій великодній виставі, у якій ти грав. Як вона там?..

— «Демофонт», моя зіронько…

— Там такі гарні слова ще були… Згадай їх для мене, — м’яко попросила дівчина.

— Зараз, дай згадаю… Ось: «Хай квітка кохання таємно цвіте, ми станемо сильні — Божа воля на те… Лиш витримка часом — і зло пропаде. Прекрасна Гертрудо, ти — сонце моє!»

— І ти, коханий, моє сонце й місяць. А ще наші зорі скоро стануть одна біля одної… А згодом янголи запалять свічечку на небі й для нашої дитинки, — поклала руку Щенсного на свій тугий живіт Гертруда.

— Скільки то вже є? — схвильований Щенсний відчував через плаття нове життя.

— Та вже чотири місяці; ще не видно, та на день весілля вже буде й помітно…

— Не переживай, квітко моя! Вагітна наречена — це добре, дуже добре…

— Чим же добре? — зніяковіла Гертруда.

— Тим, що дівчина може мати діти, — розважливо научав Щенсний.

Гертруда пирхнула:

— А що, колись хтось їх не мав?

— Так, сонце моє. Мій батько в першому шлюбі не мав дітей: єдиний хлопчик помер маленьким, а вперше став батьком, коли мав далеко за сорок… А великий рід Радзівіллів, польсько-литовських князів, згас через те, що не було дітей. І кому те їхнє багатство стало потрібне? Нікому, звісно… Ти трошки потерпиш оту невизначеність, добре? А далі в нас буде все гаразд, як у «Демофонті», обіцяю…

В обіймах великого Щенсного тендітній Гертруді було тепло й затишно — вона вірила йому, безмежно вірила… Як і великому й мудрому Метастазіо, що написав таку життєву п’єсу. У них зі Щенсним буде все так, як описано в книзі. Книги не брешуть ніколи, ні… Та не знала бідолашна Гертруда, що не всі читають книги. І далеко не всі за ними живуть. Одні використовують їх для пошуку ідеалів, а інші — для розпалювання пічки…


— Ну що там, сину, зібрав податки? — зустрів Щенсного батько.

— Так, тату, звісно. Уже нема потреби посилати Домбровського з гайдуками.

— От і добре. А в нас приємна новина з’явилася, поки ти їздив, — помахав батько конвертом.

Хоч у Щенсного останнім часом від слів «новина» й «лист» одразу спазмувало в животі, та все ж він зміг доволі радісно видушити із себе запитання:

— І що на нас чекає?

— Нарешті визначилися з датою офіційних заручин нашої Пелагеї Терези й Міхала Єжи Вандаліна Мнішека. Зійшлися на тому, що то буде якраз після Різдва, 28 грудня. А там десь за місяць — на початку лютого — відгуляємо й весілля. А далі на черзі ти з Жозефіною.

У Щенсного похололо всередині: «Ні… Тільки не 28 грудня… Тоді ж моє, моє вінчання… Боже, що ж робити…»

— Ти чого посмутнів, Щенсний? Ще трохи попостиш — більше хіті до тієї справи матимеш. Он, я вже майже півроку постую, і нічого — тримаюся. На довше тебе вистачить потім. А ні, то випишемо тобі якусь хвойду зі Львова — як?.. — Старий Потоцький навчав сина чоловічої витримки.

— Та витримаю без хвойди…

— От і добре, — поплескав сина по плечу.


Після того, як поховали Каролінку в одному із закутків великого саду, Карлічек втратив сон. Він не вірив більше ні в людську, а ні в Божу доброту. Бог проявив садизм, випустивши його й Каролінку у світ ліліпутами, а ті, хто були створені за правильною, Божою подобою, продовжили Його справу: мучили маленьких і слабких від народження. Серце Карлічека поступово ставало камінним, а може, просто людським. З часом він усе більше хотів віддати те, що отримав, і до цього його підштовхували спогади того чорного дня, коли він втратив одночасно двох близьких людей. Він більше не боявся нікого й нічого, і в зболеній душі було місце лише для одного — чорного бажання помсти, такої, яка б зробила боляче тим, хто навіть не пам’ятав, як розтоптав його на дорозі життя. Карлічек не знав ще як, але знав напевно: він помститься. Чоловік навчився непомітно прошмигувати в покої Анни Ельжбети й там — чи під ліжком, чи за шторою — довго-довго потай сидів, просто спостерігаючи й збираючи інформацію. Карлічек відчував: скоро, скоро момент помсти настане…


З грудневими холодами всі поспішили ближче до теплих господ. Повернувся після далеких роз’їздів і полковник Олександр Домбровський з військом. Зима — то тільки для Суворова час воювати, а всі правильні військові воюють, коли трохи тепліше. Он, навіть ґудзики не витримують холодів: виготовлені з олова, за температури, близької до мінус тридцяти, вони тріскалися й розсипалися на металевий пил. А який із тебе вояка, коли вся одежа розхристана? Цілі армії здавалися без єдиного пострілу після сильного морозу — він ставав найвидатнішим полководцем. Тож перечекати холод потрібно, відіспатися, від’їстися, коло гарячих бабів потертися, ляси поточити, а потепліє — можна й повоювати…

З прибуттям Домбровського на зимівлю все нутро руденької Дарки аж завило від дурного передчуття: за короткий день вона не встигала все довести до пуття на псарні, а сірих холодних вечорів ой як боялася. Казав колись їй дідусь: «Бійся не вовка, а того звіра, що на двох ногах». Не розуміла тоді, про що мова. А зараз знала навіть ім’я того звіра й боялася, дуже боялася… Та була одна людина… Хоча ні. Як то кажуть, «є люди, а є й людиська». Так от, Агнешка належала до людисьок, і людисько Агнешка, що ніяк не могла надіти подружній хомут на Яна Вільчека, — він досі випасав очима Дарку, — дуже раділа поверненню Домбровського. Він був потрібен для перетягування її затягнутої дошлюбної історії в новий статус — без префікса «до»… Конюший Вільчек належав їй лише після повного затуманення свідомості доброю дозою самогону, а без нього уникав Агнешку навіть поглядом. Кілька разів Агнешка заставала його за таємним спогляданням руденької красуні, і в той момент їй хотілося перетворитися на дику вовчицю й розтерзати спокусливу конкурентку.

— О, пане Домбровський, яка приємність вас знову бачити, — підійшла Агнешка до військового.

«А мені тебе — ні», — подумав Домбровський і сухо кивнув головою. «От сучий син. Гонору ще більше, аніж у нашого пана», — відчула неприязнь Агнешка, та продовжила втілення свого плану:

— І не тільки мені, пане Олександре, приємно. Одна дівчина призналася мені, що закохана у вас, тільки не сподівається на взаємність…

Чоловіче его Домбровського добре помазали медом. Полковник зацікавлено глянув на Агнешку.

— І котрій я маю догодити за добрий смак?..

Дарка, здавалося, була повністю задоволена своєю собачою службою серед гончих і бладгаундів: вичісувала, мила, годувала, вигулювала й світилася від повного щастя. Коли ввечері приходила на кухню, то майже ні з ким не розмовляла; відігрівалася пічним теплом, вечеряла й одразу йшла спати. Їй було краще між собак: вони не лицемірили, не кусали зненацька й уміли бути вдячними. Великий темно-коричневий пес на прізвисько Ясь став її улюбленцем: його й вичісувала довше за всіх, навіть інколи розказувала йому якісь новини двору. Мудрі очі собаки уважно вбирали всі людські емоції, і за трохи, здавалося, він навіть почне говорити. Ясь поважно виходжував по всій псарні за Даркою, терпляче вичікуючи, коли господиня знову приділить йому увагу. Двоє Потоцьких ніби й забули про існування псарні — обом було зовсім не до полювання, тож численне собаче товариство визнавало руденьку красуню головним собачим божеством.