У той злощасний грудневий день Вільчек повів кількох коней міняти зношені підкови до кузні. Домбровський зрозумів: ось він, потрібний момент, новий трапиться нескоро, тож уперед — діяти.

— Позачиняй-но псів, — звідкись ззаду почула окрик Дарка, — зараз пан Потоцький прийде на оглядини.

Домбровський із гайдуком стояли біля входу в псарню. Дівчину охопило паскудне передчуття, яке заспокоїлося наївною думкою: «Ні, не має він тих намірів… З гайдуком прийшов, не сам… Не може обманювати…», — тож вона кинулася зачиняти собак у клітках. Вірний Ясь гарчав і вперто не хотів слухатися, Дарка ледве запхала його в кліть. Обернулася — гайдука вже й близько не було, а за хтивим поглядом полковника все зрозуміла…

— Ні, пане Домбровський, ні, — металася навсібіч дівчина. У паніці побігла вглиб псарні, а за нею, хижо посміхаючись, неспішно йшов у наступ великий, кремезний хлоп. Дарка спинилася біля стіни. Безвихідь… Сльози відчаю потекли по дівочому обличчю, підсилюючи звірине відчуття хіті в Домбровського. Дівча кинулося вбік, маючи на меті проскочити повз, та військовий спритно зловив її. Сильні руки кинули юнку на підлогу, за хвилю ніж розрізав усю одежу Дарки, і те, що так довго мучило спогадами нутро самця, знову постало перед ним в усій спокусливій красі.

— Ні, пане-панусику, ні! — дико верещала дівчина, та вже жоден людський крик не міг спинити звіра в Домбровському. Дикий собачий гавкіт додавав йому смаку: ще не кохався серед стількох очей, хай навіть собачих. Дарка з останніх сил намагалася випручатися, та за хвилю щось велике й страшно болюче ввійшло в неї, і спітніле хиже лице чоловіка раз у раз нависало над нею, а міцні руки тримали за плечі, не даючи вирватися. — Ти ж хотіла… й хочеш мене… Мені все сказали… Тобі буде добре, почекай іще трохи… усім було добре… і тобі буде… — у такт болючих для юнки рухів говорив Домбровський.

— Ні-і-і, — заходилася в дрібному плачі дівчина й усе намагалася віддерти ґвалтівника від себе. Дарма…

Гола й принижена Дарка лежала на брудній підстилці псарні. Навіть пронизливий грудневий холод, що підступно закочувався через відкриті двері, не міг підняти її. Те все людське й сокровенне, що сховалося в найглибші закутки її душі після тієї злощасної хльости, сьогодні було вирване з неї остаточно, залишивши порожню оболонку, і втоптане в оцю смердючу солому. І бажання жити теж лежало десь там… Світло повного місяця освітило псарню. Улюбленець Ясь, співчуваючи господині, голосно й моторошно вив. З тихим стогоном Дарка підняла зболене тіло й рушила до виходу. Одежа клаптями теліпалася на ній, ледве прикриваючи лише спину. Потайними стежками Дарка поплелася до Бугу, а вслід їй неслося протяжне виття цілої псарні. Тоненький гострий річковий льодок порізав її ступні, та Дарка вже не чула ні холоду, ні болю: вона вже померла там, під Домбровським… Усе глибше й глибше входила дівчина в крижану воду, і нарешті річка підхопила її й зімкнула свої чорні води над руденькою головою…

На третій день розмов і пошуків усі одностайно вирішили: втекла, а що ж іще молодій дівці було робити між псів?

— Ну, може, їй десь ліпше буде, — з тихою надією й сумом приговорювала кухарка Зося, і лише Агнешка світилася зсередини переможним блиском: кому-кому, а їй тепер точно буде краще — шлях до тіла Вільчека відкритий давно, а тепер і серцю нічого не заважатиме. Та Вільчек не знаходив собі місця: усе ходив, розпитував — ніхто нічого не бачив і не чув. З горя конюший покликав до себе Домбровського: треба ж душу полікувати.

— Та що ти там за якесь дівчисько переживаєш? — утішав полковник Яна, наливаючи чарку за чаркою.

— А що то в тебе ґудзиків двох нема? — знічев’я зауважив Вільчек.

— Та… десь їхали через ліс пару днів тому, шмагнуло віттям — навіть не помітив, коли й відпали. Нічого, скоро нові привезуть, пришию. Ну давай, щоб душу зігріло, — і чоловіки продовжили дудлити смердючу рідину, яка дарувала розслаблення.


Довгі зимові вечори не лякали більше Анну Ельжбету нечистими: відтоді, як отець Ігнатій вселив у неї нову думку про те, що ними можна управляти, помисли Анни Ельжбети цілком були зайняті двома речами: як конкретно те зробити і що б саме вони, оті запряжені чортяки, могли б для неї втнути. Фантазія жінки розгулювалася далеко, та кінцевий пункт завжди був на королівському троні. Ті думки повністю розслабляли Потоцьку, вселяли в неї впевненість у своїй могутності. «Тільки б якось зловити того чорта й змусити робити те, що я хочу», — верталися думки в початкову точку вічного кола, і те тимчасове незнання теми приборкання рогатих затьмарювало гарні враження від фантазій щодо їх широкого використання.

В один із грудневих сірих днів отець Ігнатій знову завітав у покої Анни Ельжбети.

— Як ваше самопочуття, ясновельможна пані? — Щирість у голосі єзуїта відкривала багато дверей, і Анна Ельжбета теж зраділа поштивому відвідувачеві.

— Уже набагато краще, ваша святосте: ваші розмови й молитви допомогли мені.

— Вельми радий таке чути, пані Анно. А ще мушу визнати: те, що ви розповіли про візит посла Волконського, дуже схвилювало наше керівництво у Ватикані. Вам велика подяка від папського престолу, — отець Ігнатій помастив єлеєм душу Анни Ельжбети: сам Ватикан, що підпирає двері Господньої обителі, знає про неї… Як гарний психолог єзуїт спостеріг, що перебуває на правильному шляху, і продовжив: — Ви змусили папу задуматися про той наступ, який веде на нашу паству російська церква, і це є дуже, дуже сумна для нас річ… Вам передали оцей оберіг на знак подяки. — Ігнатій дав Потоцькій коштовний образок-медальйон на золотому ланцюжку. — Сам папа прочитав над ним молитву.

— Боже мій, яка це радість і честь для мене. — Пані була сильно розчулена, роздивлялася делікатну ювелірну річ і проймалася її святістю. — Можливо, я ще чимось можу бути корисна для нашої церкви? — на хвилі радості поцікавилася в отця Ігнатія.

Єзуїт розраховував саме на таку реакцію.

— Так, у нас є ще одне прохання… Та не знаю, наскільки воно вас обтяжить…

— Ваші прохання, ваша святосте, мені приємні для виконання. Я на все готова заради торжества Божої справедливості, — довірливо дивилася прямо у вічі отцю Ігнатію пані Потоцька, і фанатичний блиск, який вловило натреноване око єзуїта, дозволив йому йти далі:

— Ми знаємо, що у вас скоро будуть дуже радісні сімейні події…

— Так, так, ми видаємо заміж Пелагею Терезу, — закивала пані Потоцька.

Отець Ігнатій продовжив:

— Швидше за все, до вас приїдуть і високі російські гості. Було б непогано усунути їх із політичної сцени Польщі… Назовсім… Розумієте, про що я? Нехай це для нас і тимчасово, поки пришлють нових зі своєї імперії… Та це допомогло б нам виграти час і вирішити деякі делікатні питання.

— Але… Як ви собі бачите мою участь у тому? — не могла допетрати Анна Ельжбета.

— Ми б просили вас долити їм у горілку чи вино ось ці, можна сказати, ліки. — Єзуїт поставив на стіл невеличку темно-синю пляшечку.

— Отче… При всій повазі до вас і до святої церкви… Ви як собі це уявляєте: у мене в домі, на весіллі доньки, труп, а то й кілька? І не просто труп, а російський? Та тут через кілька днів війна буде з моєю армією. І не факт, що моє залишиться при мені! — Анна збуджено засовалася в кріслі.

Отець Ігнатій згідливо кивав головою, слухаючи аргументи Анни Ельжбети, а опісля додав:

— Ви дуже мудра жінка, пані Потоцька. Ви, звісно, праві, та я й не казав, що то треба робити у вашому домі. Ні, боронь Боже, ні. Коли вони від’їжджатимуть, ви ж будете їм якусь провізію давати із собою вкупі з пляшечкою-другою вина чи горілки. Вони ж без того жити ні дня не можуть, бо ті думки підлі тільки в суміші з горілкою в них народжуються; ото туди й доллєте. Підозра на вас не впаде, не переживайте: отрута подіє після склянки алкоголю — то є російська початкова доза. Як хто долучиться чи потім трохи скуштує, тому нічого не буде… Та й до дармового вина вони навряд чи багато люду покличуть…

Потоцька зосереджено вислухала, кивнула головою.

— Будь по-вашому, отче, я допоможу в тому церкві.

— От і добре, пані Анно. Ми знали, що ви надійна слуга Бога й церкви, — встав для прощання отець Ігнатій.

Господиня повела єзуїта до виходу, а з-за важкої парчевої штори виліз Карлічек. У столику своєї пані знайшов маленьку порожню пляшечку, акуратно перелив у неї вміст єзуїтської, залив випорожнену водою й потихеньку почвалав до себе.


Коморовські готувалися до весілля: прибула кравчиня зі Львова цілими короткими днями шила весільну сукню й святковий одяг для родини; ближче до Різдва запахло вудженою свининою й ковбасами. Розмах тих приготувань міг би бути більшим, набагато більшим, якби не оте таємниче «але»… Та настрій домашніх, здавалося, уже нічого не могло змінити: ситуація не найкраща, звісно, та ніхто, навіть Потоцькі, не посміють поставити під сумнів те, що освятить церква, і буде, як у приказці: «Собаки гавкають, а місяць світить». Тож хай вкусять себе за дупу зі злості… Більше нічого не зроблять… Та коли примчав гінець із посланням від Щенсного, то Якуб уже не міг приховати свого роздратування:

— Хай йому грець, тому майбутньому зятеві: ні риба, ні м’ясо… Як так можна нами крутити, як дідько пеклом?! — Від хвилювання аж схопився за серце. — Анно, Гертрудо, ідіть-но сюди. — Дочекався їх і з сопінням повідомив: — Тільки так: не переживайте, а то обидві вагітні… Щоб я тут іще повитуху не кликав… Є невеличкі зміни, може, і на краще: Щенсний не зможе 28 грудня вийти з дому, бо будуть заручини його сестри. Тихо, тихо, тс-с, — підбіг до зблідлої Анни. — Весілля буде, буде на два дні швидше — на другий день Різдва, 26 грудня. Усе буде добре… Та цить обидві! — прикрикнув на обох жінок, які почали тихий плач. — Уже як поставимо печатку Божого благословення, то я й сам його в дупу відкóпаю за такі ваші випробування. Гонор не людина, витримає оте пошарпання. Нічого, колись, дасть Бог, я йому оте все пригадаю, засранцю круликівському[28]…

Та Гертруда не чула втішань батька, скляними очима дивилася кудись у далечінь: потрясіння за потрясінням завдавали сильних ударів її самолюбству. Зрада має багато облич — не під силу їх усі розпізнати й дорослому, а біль від неї не має терміну давності; вона як вишкрябаний напис на буку, що з часом заростає свіжою корою й стає ще об’ємнішим, виділяючись на рівненькому стовбурі каліцтвом. А на старість усі душі вкриті суцільними товстими зашкарублими написами колишніх зрад, не допускаючи вже всередину нічого — ані поганого, ані нового чистого — острах болю перед новою зрадою щільно закриває їхні двері…


Палац у Кристинополі сяяв передріздвяним блиском і чистотою; на кухні патрали товстих індиків і гусей, які цілісінький місяць висіли в підв’язаних мішках і були насильно годовані лише горіхами й білою локшиною; дворовий оркестр розучував нові кантати й ораторії. На холоді слабості Анни Ельжбети потрохи відступали, і вона непередбачуваним ураганом могла впасти на голови слуг, тож усі працювали, неначе чули посвист нагайки над вухом, — швидко, злякано й без зупинок. Дві доньки найменше цікавили пані — лише до стану суконь на заручини, тож дівчатка без упину розучували з учителями добрі манери й танці. Франц Салезій ґрунтовно засів за листування на всі фронти, і гінці щоразу мчали підмерзлими дорогами навсібіч. Щенсний замкнувся в собі: усвідомлення того, яка важлива таємниця висить на ньому, зробило Станіслава стриманим і виваженим в усьому. Юнак почав уникати будь-чийого товариства й залюбки усамітнювався або в бібліотеці, або у своїй кімнаті. Студіювання й осмислення книг перемежалося в нього з тривалим застиглим вдивлянням у стелю. Не мав він ні від кого ні підтримки, ні розради, і все, що допомагало здобути спокій розхитуваній сумнівами душі, — напівзабуті цитати з великоднього «Демофонта». «Не хочу втікати — жона ти моя; геть люди, геть Бог. Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім…» — шепотіли вуста як молитву. Воля Щенсного пасивно погойдувалася й неслася рікою життя до наступної часової позначки. Не хотів він, як і батько, втрачати своє багатство; тільки старий — тому, що тяжко й довго його стягував, а молодий — бо звик до розкошів і не бачив себе поза ними. Та й де є ті, хто на терезах долі між багатством і моральним ідеалом вибрав обдерту сяйливу чесноту? Згоріли на вогнищах, розпалених за наказом багатих, померли безіменними героями. Навіть ті, хто проповідує Божі ідеали, не можуть без коштовних прикрас і золотих шат, вкриваючи непотрібним нальотом фальші чисте Боже слово. Ніхто не готовий поступитися своїм великим матеріальним заради великого морального. Любов до грошей як те міцне павутиння, що не випускає прекрасні ідеали, з якими ніби й ти згоден, летіти над світом і вдосконалювати його… Гроші — особиста свобода, особистий комфорт, повага інших, тож не можна їх віддавати, ні…