Шістнадцятирічна Пелагея Тереза Потоцька була яскравою ілюстрацією до того майже стовідсотково правдивого випадку, коли у двох вродливих чи майже вродливих батьків народжуються невродливі діти. Попри те, що Анна Ельжбета не була в юності красунею, та хоча б чиста шкіра рятувала ситуацію. У доньки, що сьогодні заручалася, трохи витрішкуваті чорні очі в комплекті з обсипаним юнацькими вуграми червонястим обличчям і маленьким стиснутим, як у мами, ротом справляли, м’яко кажучи, не найкраще враження на присутніх. Та майбутній красень-чоловік, схожий шкірою на молочне пацятко[29], — двадцятивосьмирічний Міхал Єжи Вандалін Мнішек, дідич Вишнівця з Тернопільщини, — не звертав на такі дурниці уваги.

— Шановне панство, — піднесено розпочав Франц Салезій, — маю за честь представити вам свого майбутнього зятя з поважної й великої родини Мнішеків — пана Міхала Єжи Вандаліна, власника Вишнівця й ключа в сорок сіл, — театральний жест у бік майбутнього зятя й не менш артистичні поклони симпатичного молодика були підтримані аплодисментами. Батько нареченої продовжив: — Після того на нас чекатиме ще й наступна приємність — родичання з іншою гілкою Мнішеків уже через шлюб нашого сина Щенсного, і про це ми збираємось оголосити в лютому, під час весілля оцих двох голуб’ят. За своєю любою донькою я даю… — старий Потоцький зробив вичікувальну паузу, — …шістдесят сіл і посаг у півмільйона злотих.

У невеликому натовпі почулися захоплені вигуки — саме на такий ефект і очікували Потоцькі; Анна Ельжбета переможним поглядом обвела присутніх, дещо затримавшись на коханому синові: «Якийсь він не такий… Чи не захворів, бува…» Щенсний дійсно був не такий: грошовий хробак сумнівами підточував його душу. Які ж то великі статки стануть у результаті шлюбу Мнішека з його сестрою! «І куди я ото вліз… чи то вляпався… Де одне село, а де шістдесят…» — починав розуміти Станіслав.

Після застілля чоловіки майбутніх родин зібралися в кабінеті батька. Старий був задоволений.

— Маємо з вами всі шанси створити навіть своє крулівство на обширній території. Львів, Станіславів — там усюди є рід Потоцьких, а тепер ще й шмат Тарнопілля, далі — Вінничина аж до Київщини… Якщо постараємося, звісно… Землі наші тепер майже впритул… А то, що розриває їх… — старий лукаво посміхнувся у вуса, — то я навчу вас, як робити…

Та всі й так знали живу легенду про те, як Франц Салезій повівся з дрібним власником села на Черкащині. Той уперто не хотів продавати своє невелике село, що не тільки клинцем сиділо посеред володінь Потоцьких, а й болячкою-сверблячкою в очах і мізках магната. Тоді розумник Францішек покликав шляхтича в гості. Хто ж відмовиться від дармового гостювання в такого багача? Майже добу панок розважався, їв і пив у товаристві гостинного Потоцького. Особливо пив… Так собі попив, що після тих файних гулів-загулів ну ніяк не міг потрапити додому: і дорога ніби й туди, і ліс той, а села нема та й нема! Чисте зоране поле замість селянських дворів. Що вже бідака накружляв по знайомих місцях… Ледве з глузду не з’їхав… І плакав, і на коліна падав — усе благав небеса прояснити ситуацію… А цілісіньке село за наказом багатого магната-сусіда за добу було розібране до останньої дошки; люди з худобою, курами, псами й котами були перевезені в села Потоцького — за ніч територія колишнього села спритно перетворилася на виоране поле… У судах шляхтич, уже голота, ну зовсім нічого не міг довести, та й не хотіли судді знати його теж голу правду… ще б одягнув її в срібло-злото, а так… Судова ж правда завжди була на боці тих, у кого гроші… Нічогісінько бідака не довів — спився й збожеволів. Ну й так тобі, п’яндиго: нема чого в ігри непослуху з багатими гратися — золото тому і є золотом, що завжди на вершині. А не маєш його — задери морду та гіпнотично дивися й виконуй, що тобі з вершини наказують; гляди, і до тебе щось звідти покотиться. А то нє, захотів бути рівним богам… Знай своє місце, дурню. Та й іншим брикливим наука буде…

— Славне місто Вишневець є славне не тільки нашим зятем і бойовими звитягами, а й дечим іншим, — підморгнув до пана Міхала Мнішека старий Потоцький, і усміхнений молодик закивав головою.

— Так, пане Франце Салезію, ви, як завше, маєте рацію, — зробив вправний мовний реверанс у бік майбутнього тестя Мнішек і продовжив, звернувши погляд на молодого Потоцького: — Саме в моєму містечку майже тридцять літ тому й була заснована наша перша масонська ліга… Я сприятиму вашому, пане Щенсний, вступу туди… Там зібралися дуже мудрі люди, які прагнуть мирного й успішного руху вперед своїх статків та добробуту того люду, що мають під собою. Повірте, вам сподобається те, як легко можна вирішувати життєві питання, скинувши релігійну й національну зашореність.

— А це не нашкодить нашій Польщі? — уточнив Щенсний.

Мнішек із розумінням усміхнувся.

— Просте й водночас гарне запитання… Ви знаєте, зазвичай озлобленими є голодні й бідні люди, та рідко хто з них шукає причину нестатків у собі. Завжди винуватим є хтось, і зазвичай той, хто має іншу мову чи релігію — так і виникають оті непотрібні конфлікти. А рівним, ситим, задоволеним і зайнятим нема що ділити й на що заздрити. Та й будь собі тим, ким хочеш бути: поляком, українцем, євреєм чи вірменином. Коли матеріальне дає добрий фундамент, то піддашшя у твоїй голові вже мало кого хвилює. Звісно, ми любимо Польщу, її мову, звичаї й будемо підносити все те серед своїх… Та я далекий від примусу чи нав’язування того іншим, — закінчив Міхал.

Щенсний задумливо похитав головою: згоден, так… Ті прості на перший погляд речі знову-таки мали під собою основну умову виконаня — великий статок. Саме гроші повинні були привести країну до миру й благополуччя. Та й у масони його б ніхто не покликав, якби він не був із багатого роду Потоцьких… Багаті змінюють світ — не бідні, ні… Тільки за гроші можна купити правду, бажання, мрії інших людей, зробити їх щасливими й здоровими. Гроші заводять у цей світ і виводять із нього: не похрестять, не поховають тебе задурно… Гроші — це перепустка до Господа. Це у тваринному світі все може бути без грошей, а Бог, даючи людині ніби єдиний і найкоштовніший свій дарунок, — душу, — вклав у комплект до неї ще й гроші. Усе має свою ціну у світі людей: чи то мудра думка, чи твоя доброта — усе працює до певної грошової межі, і спокій твій підпертий грошима, і вчинки — свої й інших — теж оцінюють ними. Зробив хтось тобі добре — плати, хтось убив когось — теж платить, щоб горе близьких утопилося в інших, куплених утіхах… За те й сам Бог постраждав: продали його за тридцять срібних монет. А може, просто зайвий раз нагадав тим людству, що воно без грошей нікуди? Чи в такий спосіб застеріг своє творіння від того, що найперше призначення грошей — оплата зради?..

Короткий світловий день плавно перетікав у довгий темний вечір, заганяючи Щенсного в таку ж чорну й затяжну депресію. Його Гертруда мрійливо дивилася кудись убік із маленького медальйона, який тепер підсвідомо асоціювався з її маленьким посагом. Це дуже гнітило юнака. Сьогодні він помітив на собі зацікавлені погляди таких гарних красунь-панянок… Виявляється, у світі є й інші гарні дівчата, і як він цього не помічав… Загадковим котячим поглядом дивилася на нього з портрета на столику вибрана батьками вже колишня наречена Жозефіна Амалія Мнішек… Та вона теж гарна, і до неї його лук теж спокійно вистрілив би, і не раз… Та й до тих панянок він охоче б теж на мішені пішов… Влип… Чи ні?.. Смішно, як смішно… Він, одружений чоловік, мусить і далі вдавати із себе слухняного хлопчика. Та бунтувати у своїй золотій клітці Щенсний не хотів. Перемелеться — борошно буде. А поки мовчи, паничу, будеш їсти книш…


— Така надворі завірюха, немовби чорти весілля справляли, — зайшов у дім припорошений снігом Якуб.

Сніг сипався з темних небес і завалював Сушно аж по комини. Вітер зі свистом перевівав і наносив високі кучугури; не лише село було відрізане від усього світу, а навіть уже й сусід від сусіда. Через переметені дороги ніхто не ризикував кудись їхати. Глибокий сум оселився в очах і душі юної пані Потоцької: «Не приїде — не зможе…» Не пригорне до себе, не спитає, як почувається, не підтримає словом… Лише синій сапфір каблучки відгукувався на світлі легеньким промінцем надії. Гертруда відчула перші порухи маляти: уже шостий місяць добігав кінця. Вона мовчки стояла, вдивляючись у снігову круговерть. Як багато з нею сталося цього року вперше… З берега дитинства її катапультувало на берег зрілості. Коротка юність не вбрала її крила в пір’я для самостійного польоту. Зрілість обтяжила їх важкою ношею. Життя не спитало, чи готова вона до цього. Юна душа ще не виплекала свій сталевий стержень, який би допоміг не зламатися під час життєвих завірюх…

По будинку бігали, галасуючи, менші сестрички з братами. «Які вони щасливі… Якби знаття, що отак буде, сто разів би подумала, перш ніж… Але хтозна, може, втратила б коханого Щенсного?.. А нехай, нехай буде й так. Маля народиться — і буде він зі мною… Усе буде добре, маленький…» — погладжувала живіт задумана Гертруда. Ззаду тихенько підійшла мати, обійняла доньку за плечі, допитливо заглянула у вічі.

— Як ти, моя люба?

Гертруда мовчки кивнула у відповідь і схилила голову матері на плече. Є ситуації, коли слова потрібні. Сьогодні була така, коли вони зайві. Теплота обіймів давала потрібну підтримку. Анна вже сьомий місяць доношувала дитинку. Вік мав свої переваги, та жіноча робота вже давалася їй важко.

— Ну що, дівчата мої, за чим сумуємо? — обійняв обох Якуб. — За весною, за сонцем, за щастям і… — Далі й так було зрозуміло, хто наступний у переліку… Якуб зітхнув, крекнув: — Та буде, буде весна, буде й сонце, будуть і лелеки — і ті, що з крилами, і той, що на двох ногах… Не переживайте, усе в нас буде добре.

Насправді рана в душі Якуба теж кровила, та мусив він не тільки сам бути сильним, а й підтримувати своїх дівчат. Хто б його підтримав і розрадив… НакÓпав би того засранця-зятя. Навіть не то що накÓпав — викопав би подалі, щоб очі не бачили й вуха не чули. Мямля кристинопільська… Свинота безчесна й нестримана на передок, хай йому грець… Та без нього не прийме громада ні Гертруди, ні нащадка, ані менших Коморовських — усі, усі цуратимуться. А жити треба серед людей і з людьми — тож тримай, Якубе, свої нові правила чи то свою нестриманість при собі — не тобі столітні устави й порядки змінювати… Схили голову й тихо будь. Гонор свій у кулак або на п’єц і терпи. Життя якесь свинювате таке: завше нагадує, хто вищий, а хто нижчий, хоч як би тобі й не подобалося потрапляти в другу категорію. Боже, дай терпіння…


Січень добігав кінця. Ворони з шумом почали сідати на сніг, провіщаючи потепління. За кілька днів снігові кучугури потекли холодними річками в низини, до боліт. Дзюркотіння талих вод притопило покривало трясовини, і цікаві морди нечистих вивчали місцевість: чи можна вже виходити на полювання, а чи ще почекати? Можна, можна на хвильку й вискочити в гості до пані Анни Ельжбети, а то втратила там, напевно, нюх на чортяк…

Анна Ельжбета була страшенно зайнята: 5 лютого, через тиждень, весілля Пелагеї Терези з Міхалом Мнішеком. Запрошення одразу після заручин розлетілися з гінцями в усі кінці Речі Посполитої. Чим ближчим був день весілля, тим активніші приготування йшли по дому, кухні і, звісно, у театрі. Пані мусила проконтролювати геть усе; істеричні крики Анни Ельжбети з неймовірною швидкістю змінювали локації. Добре, що було не літо, а то нещасні слуги випарувалися б від неймовірного перегріву, зате Потоцьку все одно не влаштовувала їхня спритність. Розлючена повільністю дворового люду пані Потоцька впала на своє улюблене крісло-гойдалку навпроти каміна — треба хоч трохи віддихатися від тих лайдаків. Рівний жар віддавав приємне тепло, і очікуване заспокоєння плавно перейшло в напівсон. Анна Ельжбета розкладала в розімлілій голові ще невиконані справи. Гойдалка розхитувалася в ритм думок, хоча Анна зовсім не відштовхувалася, як зазвичай. Вона цього не помічала, бо надто зосередилася на справах. Та рух крісла ставав дедалі енергійнішим, збільшуючи амплітуду. Згодом розм’якла від тепла жінка ледве встигла схопитися за підлокітники, інакше б точно опинилася писком у жарі каміну. «Що за дурні жарти?» — з гнівом подумала Анна Ельжбета й роззирнулася. Жах скував її тіло й розум: маленьке голісіньке дівчатко з червонястою шкірою всміхалося беззубим ротиком і дивилося на неї дорослим поглядом знайомих очей. Анну наче спаралізувало, а маля продовжувало триматися за крісло-гойдалку й морщило ротика, наче щось говорило, за хвилю видало зміїне шипіння й різко вирячило очі.

— А-а-а!!! — зіскочила з крісла Потоцька й помчала до дверей; зашпорталася й упала, боляче вдарившись. Ніхто зі слуг не ризикував прийти на той крик: усі вже начулися їх під зав’язку, і кожен новий панський галас викликав нормальне людське бажання бігти не на нього, а від нього. Маля присіло над безпорадною Анною Ельжбетою й помочилося прямісінько їй на голову. Від гніву й безпорадності пані вибухнула плачем. У безсилій люті била руками по підлозі, проклинаючи подумки той день, коли Марія Мнішек підбила її, доброчесну й святу людину, на такий гріх… У кімнату прочинилися двері й боязко заглянула Агнешка.