Щенсний тільки їв і читав. Його мало цікавили інші люди. Щось наче перемкнулося в його голові. Рідний дім став для Станіслава наче тюрмою, з якої йому не дозволяли виходити. Поводився він теж як ув’язнений. Покірно ходив по палацу й двору з опущеною донизу головою та безвольно обвислими плечима, чемно й красиво поводився за столом, нікому не перечив, нічим не цікавився. Та в ув’язнених усі-усі сподівання пов’язані з майбутнім виходом на волю, а Станіслав Щенсний… Він, може, і хотів чогось, тільки вже й сам не усвідомлював, чого йому можна захотіти. Цілими днями він міг сидіти нерухомо на лавці біля дворового басейну й вдивлятися в одну цятку. Та й погляд його став байдужий і відсторонений. Книги про кохання він відкладав убік одразу ж, історичні перечитав уже всі… Усі колишні світлі мрії грубо перекреслили й заборонили батьки; і вони, батьки, уже жили там, у голові — і навіть не смів Щенсний мріяти, ні, а то ж дізнаються… чи побачать. Друзів у хлопця не залишилося. Його дух був зламаний і ув’язнений світом власних і чужих заборон. Між подіями лютого й квітнем була величезна прірва. Щенсний лютого ще хоча б намагався обійти перепони. Квітневий Щенсний був остаточно безвольний і безликий.

Маурицій Вольф першим спостеріг зміни в юнакові, що ризикували остаточно штовхнути того в обійми постійної й затяжної депресії. Після розмови з вихователем батьки вирішили відправити Станіслава в подорож Європою. А щоб більше не наробив дурниць, товариство було суто чоловіче й порядне: священик-наставник Вольф, зять Потоцьких — чоловік доньки Маріанни Карл Алоїз Брюль — і камердинер Бістецький. Та подорож мала й важливу мету: у Відні потрібно було знайти папського нунція[32] й попросити в нього дозвіл на розлучення. Попередньо Щенсний мав проявити все своє переконання й розповісти нунцієві, що він одружився внаслідок підлого й цинічного обману і розпусної Гертруди, і її жадібних батьків Коморовських. Молодик покірно кивав головою на всі оті приписи батьків. Віднедавна він був готовий робити геть усе, що вони скажуть…


Коморовські повернулися в Сушно. Юзефа й Кордуля мали кожна по підшефному братикові: Францішек і Юзеф потребували догляду й руху — малеча освоювала світ, набивала синці й ґулі. Кордуля інколи заходила в кімнату до Гертруди, щоб подивитися, чи нема там часом сестрички. Може, сховалася десь отам, за шафою… А може, приїхала й просто довго спить… Не може ж отак пропасти їхня гарнюня старша сестра, не буває ж так. Та гарні сукні припадали пилом, а павуки над ліжком заснували свою обитель. Не було ні слуху, ні духу від сестри… Тіло Анни було розбите післяродовими неприємними змінами: хлопчик народився через два місяці після зникнення старшої донечки. А душа… Душа Анни кричала й плакала, як жебрачка на попелищі колишньої хати… Розум відмовлявся вірити, що з її Христиночкою щось не так. Тільки думка йшла до трагічних випадків — Анна починала молитися, і темна шторка в голові засувалася перед отими дурними передчуттями. Не могла вона, як колись, відвести душу розмовами з отцем Длужнєвським: того через скаргу Потоцьких тимчасово позбавили права настоятельства й відправили у Львівську духовну академію на реколекції[33]. Хоча ніяк, ну ніяк не міг уторопати бідака, де є хоч якесь правове порушення в шлюбі Потоцького з Коморовською. Та просто магнат Потоцький стояв іще ближче до Господа, ніж духовенство академії. Місце магната одразу після святого папи було куплене й закріплене за ним; навіть ідеальне знання чи Біблії, чи законів парафіяльних обрядів не могло поставити поперед нього жодного церковного чиновника. Гроші знали краще і Біблію, і парафіяльні закони. Гроші змінювали мораль на користь своїх власників. Блиск схованих у них земних утіх і радостей затьмарював Боже слово й робив мораль гутаперчевою пані, яку за потреби можна було зав’язати хоч у вузол…

У травні крізь нетривкий сон під ранок Анна почула обережний, та наполегливий стук у двері. Накинувши теплу хустку на плечі, поспішила відчинити: «Донечка… Гертруда повернулася… Боже, яка радість…» Та за дверима нікого, зовсім нікого не було. Цілий день Анна ходила сама не своя. Марися, вислухавши ту ранкову пригоду, зблідла й перехрестилася.

— Не ображайтеся, пані Анно, та мушу вам сказати правду: то є знак до того, що хтось помре… Або вже… — не договорила служниця. — Кажуть, що то чи смерть приходить і дає знак, а чи душа прощається з рідними. Не знаю, де правда, де ні, але в нас у селі то є перевірена часом прикмета. І ще жодного разу не помилялася…

Анна закрила лице руками. «Ні, ні, не може того бути… Не вмирають молоді, вродливі й при надії, ні… Не може моя дитина померти, ні…» Якуб із родичем Тадеушем уперто об’їжджали всі села дорогою від Нового Села до Кристинополя й Сушна. Розмовляли з людьми, шукали свідків, розпитували про зниклу дівчину. Та не мали навіть її портрета — що то є, щойно шістнадцять літ сповнилося, не встигли покликати художника, не до того якось було… Лише одна прикмета могла бути використана під час упізнання — коштовна золота каблучка з рідкісної краси синім камінцем… «Та якщо в неї такий перстень був, то навряд чи вона ще жива», — пережовував новину сільський люд.


Квадратний бладгаунд Ясь уперто йшов за неприємним запахом того, хто спричинився до зникнення його улюбленої господині. Вільчек приблизно знав, де можна шукати Домбровського, і рушив у тому напрямку. Уже, знать, близько: пес винюхував час від часу сорочку полковника, яка залишилася після його галярмової[34] втечі, і впевнено йшов, наче по сліду. Ось і хатки — родовий хутір Домбровських. Ясь спинився, рознюхався. З бичачою напористістю пішов убік, до крайньої хати. За хвилю почувся роздратований крик, який змінився на болісний чоловічий лемент: пес люто вишарпував кусень м’яса зі стегна Домбровського; той упав, намагаючись віддерти собаку, та Ясь уже вчепився й видирав нову порцію м’якоті з руки.

— Забери, забери собаку! — верещав полковник, виючи від болю. Вільчек неквапно відтягнув пса вбік. Той, розпалений кров’ю, годен був за найменшим знаком продовжити трапезу. — Ой-йой-йой, — плакав від болю покусаний чоловік, та навіть біль не заглушив здивування Домбровського: — Ян Вільчек? Ти як… Ти що тут робиш?

— До тебе приїхав. — Привітності в голосі колишнього конюшого не було зовсім. Полковник то вловив і спитався просто: — Та… навіщо?..

Вільчек щось дістав із кишені й простягнув на долоні перед очі Домбровського.

— Ось, ґудзики тобі привіз… Ті, що ти на Різдво загубив…

Погляд Вільчека не віщував нічого доброго. Домбровський хотів зірватися на ноги й побігти, але… Чоловік упав, тримаючи велику рану, і застогнав:

— Вона сама, сама того хотіла… Мені Агнешка все розказала… Хто знав, що вона десь подінеться… — намагався відповзти подалі від Вільчека. Не вийшло… Ясь був насторожі — загрозливо загарчав, і Домбровський зрозумів: сьогодні втекти не вийде. Сльози роздратування й відчаю потекли по щоках бувалого вояки. Та Ян уперто вирішив довести свою справу до кінця. Діловито й мовчки, не звертаючи уваги на благання, зв’язав Домбровського по руках і ногах, поклав його поперек коня. Навіщось узяв велике дерев’яне корито, з дому забрав великий цебрик із молоком. Ні Яся, ні Вільчека ніщо не могло зіштовхнути зі шляху праведної помсти. Через кілька кілометрів дороги полонений, що втратив багато крові, уже не благав про допомогу, а лише видавав час від часу жалібний стогін:

— Пити-и-и…

Невблаганні викрадачі не мали до нього пощади. Зайшли у низину — велике болото простягалося аж до Західного Бугу. Тіло Домбровського опинилося в широкому кориті — мотузки зв’язали їх в одне ціле.

— Що ти робиш, Іроде?! За що… — хрипів вимучений чоловік. Та Ян мовчки й зосереджено робив свою справу.

— Ти пити хотів — давай, — вставив у рот полоненого лійку й почав примусово заливати велику кількість молока з цікавим нудним смаком… Мед. Молоко з медом рікою лилося всередину — хлоп аж захлинався, та все пив, пив… Липкою патокою облило його зверху. — Не буду тебе більше мучити — живи собі. Просто живи… Як зможеш. — прокректав Ян, підсуваючи корито до краю болота. — Так, як мала жити вона. Після того, що ти з нею вчинив, — попхав корито в смердючу болотну воду Вільчек.

— Добий, добий мене… Не залишай тут… — просився ґвалтівник. Уся його показна орлина міць перед страхом смерті трансформувалася в нікчемну ницу душу, яка так і не усвідомила, як то боляче зґвалтованій жінці бути приниженою й розчавленою… Вільчек востаннє кинув погляд на колишнього товариша — колись великий, поставний і гоноровий хлоп опинився там, куди торував собі шлях усе життя. Так, як жив у бруді, у бруді мав зустріти свою смерть… З болота життєвого в болото справжнє. Похмурий колишній конюший пришпорив коня, і єдиний його справжній друг Ясь теж рушив за ним…


Бендюзький мірошник Міхалко довго не хотів розставатися з коштовним перснем, знайденим на утоплениці. Так гарно той вигравав загадковим блиском усіх граней на світлі — душа бідаки наче вмивалася від щоденного бруду, і приходило таке благодатне тепло, яке він відчував лише раз на рік, цілуючи святу Плащаницю… Та жити за щось потрібно: хто ж дуже під час передновку[35] щось до млина везе — так, майже ніц… Діти підростають, — одежину тре’ справити.

Усю довгу дорогу до Виткова Міхалко діставав час від часу каблучку й дивився через неї на сонце — краса-а-а… Зітхав і знову запихав у кишеню. Маленький Витків зустрів його юрмами дітлахів: польською, єврейською й українською мовами вони всі дружно розумілися у своїх іграх, допоки не виростали. І тут не треба було перемішуватися. Поганці були, є й будуть серед кожного етносу, і біль від людської образи не має національності. Але у вічному прагненні захиститися від болю самому й захистити своїх дітей утеча у свій національний банячок є ніщо інше, як святе прагнення викреслити зі свого чи дитячого життя ще хоча б один, та можливий чинник болю… Єврейські хатки громадилися навколо майдану. Євреї мали тут корчми, невеличкі й більшенькі, і маленькі крамнички — комерцію вони звично любили більше, ніж землю, з якої їх завжди й усюди намагалися зіпхнути й погнати.

Міхалко боязко зайшов у напівтемряву корчми. Привітний старий у кіпі[36] подивився на нього уважно.

— Нові обличчя в нашому краї… Мої вітання. Щось будемо думати за добрим столом чи так — новини послухати?

Мірошник озирнувся навсібіч.

— Та я теє… Поговорити з вами би хтів… — з деяким жалем витягнув коштовну цяцьку.

Корчмар уважно глянув на каблучку, підніс її на світло. З недовірою ще раз пройшовся поглядом по латаній одежі Міхалка.

— Як тебе звати? — не спішив купувати перстень чоловік.

— Міхалко я, з Бендюгів мірошник, — щербата фізія боязко усміхненого голодранця викликала в корчмаря недобрі припущення.

— М-м-м… Ти знаєш, Міхале, не ризикну я в тебе ту штуковину купляти… Ти, напевно, когось дуже знатного обікрав… А потім мені за те може й тюрма світити — ні, вибач, не буду я в тебе того купувати, ні… — упівголоса відмовився єврей.

Мірошник став у задумі серед корчми.

— А як я тобі Богом поклянуся, що нікого не вбивав, тоді купиш?

— При всій повазі і до твого, і до мого Бога — теж ні… То є настільки видна й рідкісна річ, що його власниця мусить бути дуже багатою. Такі речі роблять на замовлення. Тож усе одно прийдуть і візьмуть мене за барки. І тоді вже мені потрібно буде відмиватися, а нашо воно мені, сам подумай… То те саме, якби я чудотворну ікону намагався продати: усім потрібна, та ніхто не спішить купляти… Запитань до мене буде забагато. Та й не купить у тебе його ніхто — навіть і не намагайся купця шукати.

Згорблений від почутого мірошник почовгав надвір. «Такий шлях пройшов, такі надії мав… Ні з чим до сім’ї приїду…» Без особливих сподівань вирішив зайти ще в одну крамницю — може, таки вдасться…

— О-хо-хо, яка краса, який блиск… — примовляв власник крамнички. — Так уже й бути, візьму я в тебе його. Та маєш бути тихо: не треба нікому знати, де й за скільки ти продав перстень. А дам я тобі за нього, — покопирсався в шкіряному мішечку на поясі, — ось, на корову тобі вистачить. Ну що, згода?

— По руках, згода! — в очах утішеного Міхалка знову заблищав інтерес до життя. Уважний погляд єврея-покупця довго проводжав його: «Ху-у, пішов. Так і не второпав, який скарб за безцінь віддав…»


Травневе сонце з ласкавого раптово перетворилося на африканське пустельне. Уже кілька днів плавав Домбровський у кориті серед болота. Він усе мав надію, що Вільчек повернеться: ну як же так, пили-гульбанили разом, а тут за якусь навіжену дівку таке втнути… Оте молоко з медом страшенно скрутило живіт. Зв’язаному чоловікові не було більше як терпіти… Потужний фонтан срачки заповнив увесь простір штанів. Смердючий оброблений хлоп лежав у власних калових масах. Нещадно припікало сонце, викликавши до життя на стику з болотом мільйони комах. І всі вони мали великий інтерес до вмісту корита. Рої ґедзів повільно вишукували вільне місце й впивалися в іще живу плоть; зелені м’ясні мухи відклали свої яйця в загнилі рани, і через день Домбровський із жахом відчув рухи невеличких хробаків у собі. Звичайні мухи мали потяг до штанів, хробаки росли швидко, не маючи обмежень у їжі. Та життя не спішило покидати ще не так давно сильне й здорове тіло. Муки Домбровського досягли апогею.