— Ой, — мимоволі скрикнула Меґі, вкрай здивована тим, що побачила перед собою того самого Рейна, який колись так часто фігурував у листах Джастини. Схаменувшись, вона згадала про світські манери. — Прошу, сідайте, пане Гартгайм.

Він теж здивовано витріщався на неї.

— Ви анітрохи не схожі на Джастину! — заявив він напрямки.

— Так, не схожа, — відказала Меґі й сіла напроти нього тет-а-тет.

— Я залишу вас наодинці з паном Гартгаймом, Меґі, бо він каже, що хоче поговорити з тобою сам-на-сам. Коли будете готові до чаювання — подзвоніть, — скомандувала Фі й пішла собі.

— Ви, звісно, німецький приятель Джастини, — розгублено мовила Меґі.

Він витягнув пачку цигарок.

— Дозвольте?

— Аякже, будь ласка.

— Хочете цигарку, місіс О’Ніл?

— Ні, дякую. Я не палю. — Вона поправила плаття. — Здалеку ж ви приїхали, пане Гартгайм. Маєте в Австралії бізнес?

Райнер усміхнувся. «Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я, фактично, є господарем Дрогеди?» — подумав він. Але не збирався казати їй цього, бо волів, щоби всі мешканці Дрогеди вважали, що їхній добробут є в руках джентльменів, найнятих їм як посередників.

— Будь ласка, місіс О’Ніл, звіть мене просто Райнер, — сказав він, вимовивши своє ім’я так само, як і Джастина, з іронією подумавши, що ця жінка не відразу звикне вимовляти його цілком спонтанно, бо вона не з тих, хто швидко проймається довірою до незнайомців. — Ні, я не маю жодного офіційного бізнесу в Австралії, але маю вагому підставу для приїзду. Я хотів побачитися з вами.

— Побачитися зі мною? — здивовано спитала Меґі. І, немов бажаючи приховати раптове зніяковіння, відразу ж змінила тему. — Мої брати часто про вас говорять. Ви були з ними надзвичайно приязними у Римі під час висвячення Дейна. — Ім’я Дейна вона вимовила без смутку, так, немов часто згадувала його вголос. — Сподіваюся, ви зможете залишитися у нас на кілька днів.

— Зможу, місіс О’Ніл, — з готовністю погодився гість.

Для Меґі ця розмова складалася несподівано ніяково: цей незнайомець заявив, що здолав дванадцять тисяч миль лише для того, щоб із нею побачитися і, вочевидь, не поспішав повідомляти про мотиви свого приїзду. їй подумалося, що він їй врешті-решт сподобається, але Райнер здавався їй трохи лячним. Мабуть, чоловіки такого типу ще ніколи не з’являлися на її обрії, і саме тому він і вивів її з рівноваги. І тоді вона стала сприймати Джастину інакше, по-новому: її донька спроможна бути на одній нозі з чоловіками на кшталт Райнера Мерлінґа Гартгайма! Нарешті вона подумала про Джастину як про рівну собі представницю жіночої статі.

«Попри її вік та сивину, вона й досі надзвичайно красива», — думав Райнер, поки Меґі сиділа, мовчки й ввічливо споглядаючи його. Він і досі дивувався з того, що вона настільки несхожа на Джастину, наскільки Дейн був схожий на кардинала. Як же ж їй, напевне, самотньо! Однак він не відчував до неї жалю, як до Джастини: ця жінка таки дійшла внутрішньої згоди з самою собою.

— Як там Джастина? — спитала вона.

Він здвигнув плечима.

— Боюся, я не в курсі. Я не бачив її відтоді, як загинув Дейн.

Меґі анітрохи не здивувалася.

— Та я й сама не бачила її з того часу, як поховали Дейна, — сказала вона і зітхнула. — Я сподівалася, що вона приїде додому, але мені потроху здається, що вона ніколи цього не зробить.

Він співчутливо поцокав язиком, але вона, здавалося, не почула його, бо говорила далі, але інакшим голосом, більше звертаючись до себе, аніж до співрозмовника.

— У наші дні Дрогеда — наче притулок для перестарілих, — мовила вона. — Нам потрібна молода кров, а Джастина — єдина молода кров, що залишилася.

Співчуття покинуло його; він швидко подався вперед, блиснувши очима.

— Ви говорите про неї так, наче вона — рухоме майно Дрогеди, — різко відказав Райнер. — Я доводжу вас до відома, місіс О’Ніл, — Джастина не є рухомим майном.

— Яке ви маєте право судити, ким є чи не є Джастина? — сердито спитала вона. — Зрештою, ви ж самі щойно сказали, що не бачили її відтоді, як загинув Дейн, а це було два роки тому!

— Так, ви маєте рацію. Все це — відомості дворічної давнини. — Він пом’якшив тон, іще раз нагадавши собі, як, напевне, важко цій жінці тепер. — Ви мужньо несете свій хрест, місіс О’Ніл.

— Ви так гадаєте? — спитала вона, зобразивши усмішку і не зводячи з нього очей.

Раптом Райнер усвідомив, що саме в ній побачив кардинал і за що так її любив. У Джастині цього не було, але й він не був кардиналом Ральфом; його цікавили інші речі, й на життя він дивився інакше.

— Так, ви й справді мужньо несете свій хрест, — повторив він.

Вона відразу ж упіймала натяк і поморщилася від болю.

— А звідки ви знаєте про Дейна та Ральфа? — невпевнено поцікавилася Меґі.

— Сам здогадався. Не хвилюйтеся, місіс О’Ніл, не здогадався більше ніхто. Особисто ж я здогадався лише тому, що познайомився з кардиналом задовго до того, як зустрів Дейна. У Римі всі вважали, що кардинал — ваш брат, дядько Дейна, але Джастина розбила в мені цю ілюзію під час першої ж нашої зустрічі.

— Джастина? Тільки не Джастина! — скрикнула Меґі.

Райнер нахилився і взяв її за руку, якою вона несамовито ляснула себе по коліну.

— Ні, ні, ні, місіс О’Ніл! Джастина про це й гадки не має, і клянуся — ніколи не матиме. Вона обмовилася цілком випадково і мимовільно, повірте мені.

— А ви впевнені?

— Так, присягаюся.

— Тоді чому ж, заради всього святого, вона не приїздить додому? Чому не бажає бачитися зі мною? Чому не наважується поглянути мені у вічі?

Не лише слова, а й біль у її голосі пояснили йому, що саме мучило матір Джастини щодо причин, із яких донька вже два роки не з’являлася вдома. Важливість його власної місії враз зблякла у його очах; тепер він мав нову: розвіяти страхи Меґі.

— Це моя провина, — твердо мовив він.

— Ваша? — отетеріло спитала Меґі.

— Джастина збиралася поїхати до Греції разом із Дейном, і вона абсолютно переконана, що якби так вчинила, то він би й досі був живий.

— Дурниця! — відказала Меґі.

— Цілком із вами згоден. Але то ми знаємо, що це дурниця, а Джастина не знає. І саме від вас залежить, зрозуміє вона це чи ні.

— Від мене? Ви дечого не розумієте, пане Гартгайм. Жодного разу в житті Джастина не дослухалася до моїх слів, а тепер я повністю втратила і той невеличкий вплив, який на неї мала. Навіть бачити мене не бажає. — Вона говорила тоном людини, що не зазнала поразки, але почувається жалюгідною та приниженою. — Я потрапила в ту саму пастку, що й моя мати, — спокійно вела вона далі. — Дрогеда — це моє життя… Будинок, книги… Тут я потрібна, тут я і досі відчуваю певну потребу і сенс жити. Тут мешкають люди, які на мене покладаються. А мої діти — ніколи не мене не покладалися. Ніколи.

— Це неправда, місіс О’Ніл. Якби це було правдою, то Джастина могла би запросто повернутися додому, не відчуваючи ані малодушності, ані докорів сумління. Ви недооцінюєте тієї своєрідної любові, яку вона до вас відчуває. І коли я кажу, що винуватий у тому, що переживає Джастина, то маю на увазі те, що вона залишилася в Лондоні через мене, щоби бути зі мною. Але страждає вона через вас, а не через мене.

Меґі заціпеніла.

— Вона не має права страждати через мене! Нехай страждає через себе, якщо їй так хочеться, але не через мене. Через мене — ніколи!

— То ви вірите мені, коли я кажу, що вона й гадки не має про Дейна й кардинала?

Її поведінка змінилася, немов він нагадав їй про інші важливі речі, які вона упускала з виду.

— Так, — відповіла Меґі. — Я вірю вам.

— Я приїхав до вас тому, що Джастина потребує вашої допомоги, але не в змозі звернутися до вас по неї, — заявив Райнер. — Ви мусите переконати дочку знову зв’язати докупи обірвані нитки її життя — ні, не життя на Дрогеді, а її власного життя, яке до Дрогеди не має жодного стосунку. — Він відкинувся на спинку крісла, схрестив ноги і підкурив іще одну цигарку. Джастина вдягла на себе щось на кшталт волосяниці, але з хибних міркувань. І ніхто, окрім вас, не відкриє їй на це очі. Однак застерігаю вас, коли ви надумаєте це зробити, вона вже ніколи не приїде додому, а якщо вона житиме так, як живе тепер, Джастина може назавжди повернутися додому. Для таких, як Джастина, лише сцени недостатньо, і близький той день, коли вона це усвідомить. І тоді вона зробить вибір на користь не театральних персонажів, а живих людей — або своєї родини на Дрогеді, або мене. — Він усміхнувся їй із глибоким розумінням у погляді. — Але одних лише людей Джастині теж недостатньо, місіс О’Ніл. Якщо Джастина зробить вибір на мою користь, то тоді зможе зберегти для себе й сцену, а от Дрогеда не зможе забезпечити їй такої розкоші. — Райнер суворо поглянув на неї, наче на непримиримого конкурента. — Я приїхав просити вас переконати її, щоб вона обрала мене. Це може здатися вам жорстокістю, але мені вона потрібна набагато більше, ніж вам.

Меґі знову гордовито заціпеніла.

— Дрогеда — не такий вже й поганий варіант, — заперечила вона. — Ви говорите так, немов для неї вона означатиме кінець життя, але це ж зовсім не так, і ви це прекрасно знаєте. І сцена в неї тут буде. Тут справжня й щира людська спільнота. Якби вона вийшла заміж за Боя Кінґа, як роками сподівалися його дід та я, то за час її відсутності про її дітей потурбувалися б не гірше, аніж тоді, коли вона була б одружена з вами. Це її домівка! Тутешнє життя вона добре знає і розуміє. Якби вона зробила вибір на його користь, то прекрасно усвідомлювала б цей такий вибір. Чи можете ви сказати те саме про життя, яке збираєтеся запропонувати їй ви?

— Ні, — мляво погодився Райнер. — Але стихія Джастини — це сюрпризи й несподівані повороти. На Дрогеді вона скисне.

— Тобто ви хочете сказати, що вона не буде тут щасливою.

— Та ні, не зовсім так. Я не маю сумніву, що коли б вона вирішила повернутися сюди і вийти заміж за отого Боя Кінґа — а хто, до речі, цей Бой Кінґ?

— Нащадок сусідньої маєтності, Бугели, і давній друг дитинства, якому хотілося б стати для Джастини більше, ніж другом. Його дід бажає цього шлюбу з династичних міркувань, а я — через те, що вважаю це саме тим, чого потребує Джастина.

— Зрозуміло. Що ж, якщо вона повернеться сюди і вийде заміж за Боя Кінґа, то вона навчиться бути щасливою. Але щастя — це стан відносний. Не думаю, що Джастина хоч коли-небудь пізнає тут те задоволення, яке вона знайде в мені. Тому що, місіс О’Ніл, Джастина кохає мене, а не Боя Кінґа.

— Тоді вона демонструє свою любов до вас надзвичайно дивним способом, — зауважила Меґі смикаючи мотузку, щоб принесли чаю. — До того ж пане Гартгайм, як я сказала раніше, мені здається, що ви переоцінюєте мій вплив на неї. Джастина ніколи не звертала ані найменшої уваги на те, що я говорила, а тим більше — хотіла від неї.

— Не намагайтеся видатися безпораднішою, аніж ви є насправді, — відповів Райнер. — Ви чудово знаєте, що зможете це зробити, якщо захочете. Я прошу вас поміркувати над тим, що я вам щойно сказав. Ви маєте час, поспішати потреби немає. Я надзвичайно терпляча людина.

Меґі всміхнулася.

— Тоді ви — справжній раритет, — сказала вона.

Райнер більше не чіпав цього питання, і вона теж. Упродовж тижня свого гостювання він поводився як і всякий інший гість, хоча Меґі мала підозру, що німець намагався продемонструвати, що він — хлопець, хоч куди. Братам він дуже подобався, однозначно: щойно зачувши, що він приїхав, вони полишили свої пасовиська, з’їхалися на ферму і не покидали її допоки Райнер не відбув до Німеччини.

Фіоні він теж був до вподоби; може, її зір погіршився і вона не могла вести бухгалтерські книги, але в старече слабоумство вона не впала. Минулої зими місіс Сміт померла уві сні, проживши чимало років, і Фіона, замість нав’язувати Мінні та Кет (вони обидві були старі, але ще моторні) нову економку, спихнула бухгалтерію на Меґі, й сама більш-менш вдало посіла місце місіс Сміт. Саме Фіона першою здогадалася, що Райнер мав стосунок до тої частини життя Дейна, про яку жоден із мешканців Дрогеди нічого не знав, тому вона попросила його розповісти їй про це. Він легко погодився, швидко помітивши, що ніхто з дрогедців не виказував ані найменшої неохоти говорити про Дейна, навпаки — всі вони з величезним задоволенням слухали про нього нові розповіді.

За маскою ввічливості Меґі не могла відсторонитися від сказаного Райнером, не могла не замислюватися про вибір, перед яким він її поставив. Вона вже давно полишила надії на повернення Джастини, а він поставив на цій надії остаточну крапку, хоча й визнав, що, можливо, вона й була щасливою, якби повернулася додому. А ще вона була вдячна Райнеру за те, що він поховав її страх, що Джастина якимось чином дізналася про зв’язок між Дейном та Ральфом.