— Дружини твоїх гостей — досить пістрява компанія, еге ж? — начебто безхитрісно спитала вона. — Переважна більшість із них значно поступалися мені своєю презентабельністю, хоча ти скоса дивишся на мої яскраво-рожеві плаття. Пані Нікчема мала стерпний вигляд, пані Кізяк розчинилася на тлі схожих за кольором шпалер, а пані Стара Калоша була просто страхопудна. Не уявляю, як її чоловік терпить таке опудало? Ну й дурні ж чоловіки, якщо вибирають собі таких дружин!

— Джастино! Коли ти навчишся запам’ятовувати імена?! Добре, що ти від мене відмовилася, бо для політика ти була б іще тою дружиною! Я чув, як ти безпорадно бекала й мекала, коли не могла з першого разу запам’ятати їхніх прізвищ. Багато чоловіків із жахливими дружинами зробили блискучу кар’єру, а стільки ж, якщо не більше, потерпіли на цій стезі фіаско. Врешті-решт це не грає ролі, головне — масштаб особистості чоловіка, який перевіряється конкретними справами. Мало хто з чоловіків одружується з політичних міркувань.

Джастину й досі збивала з пантелику здатність Райнера швидко ставити її на місце; щоби зберегти обличчя, вона глузливо вклонилася йому — і всілася на килим.

— Джастино, облиш і негайно ж піднімися!

Та вона навмисне, мов не чуючи його, підібгала під себе ноги, сперлася спиною об стіну біля каміна і погладила Наташу. Приїхавши до Райнера, Джастина виявила, що той після смерті кардинала Вітторіо забрав собі його кішку; здавалося, він дуже любив її, навіть стару і примхливу.

— Я казала тобі, що назавжди повертаюся на Дрогеду? — раптом спитала Джастина.

Райнер саме витягував із пачки цигарку; його великі руки ані сіпнулися, ані здригнулися, а так само плавно продовжили свою справу.

— Ти ж чудово знаєш, що не казала, — відповів він.

— Тоді кажу тепер.

— Коли ти прийняла таке рішення?

— П’ять днів тому. Я від’їжджаю наприкінці цього тижня, якщо все складеться нормально. Жду не діждуся.

— Зрозуміло.

— Це все, що ти хочеш мені сказати з цього приводу?

— А що ще я маю сказати, окрім як побажати тобі успіху в усьому, що ти робиш? — відповів він із таким непорушним спокоєм, що вона аж скривилася від болю.

— Що ж, дякую, — сказала вона безтурботним тоном. — Ти ж, мабуть, радий, що я тобі більше не набридатиму й не морочитиму голову?

— Ти мені не набридаєш, Джастино, — відказав він.

Вона відпустила Наташу, взяла кочергу і заходилася з дещо перебільшеним завзяттям копирсати нею у дровах, які встигли вигоріти до порожніх оболонок і обвалилися, а зараз спалахнули наостанок купкою іскор; тепло у каміні швидко пішло на спад.

— Мабуть, у нас обох вселився біс руйнації, імпульсивне бажання заштрикати кочергою вогонь. І він лише прискорив кінець. Але красивий кінець, як ти вважаєш, Рейне?

Вочевидь, його не цікавило те, що трапляється зі згасаючим вогнем, коли його поворушити кочергою, бо він спитав:

— Кажеш, наприкінці тижня? Бачу, ти не гаєш часу.

— А який сенс затягувати розв’язку?

— А як же твоя кар’єра?

— Мені моя кар’єра остогидла. Ба більше — після того, як я зіграла леді Макбет, до чого вищого мені залишилося прагнути?

— О, Джастино, стань дорослою врешті-решт! Коли я чую від тебе такі інфантильні бздури, мені хочеться надавати тобі лозинкою по сраці! Чому б не сказати, що в театрі тобі стало нецікаво і що тебе замучила ностальгія?

— Гаразд, гаразд! Нехай буде по-твоєму, чорт забирай! То було моє звичне зухвальство. Яка я була, така й залишилася. Вибачте великодушно за образу! — Вона скочила на ноги. — Де, в біса, мої туфлі? І куди поділося моє пальто?

З’явився Фріц з обома предметами одягу в руках — і відвіз її додому. Рейн вибачився і не став її проводжати, пославшись на невідкладні справи, але коли Джастина поїхала, він знову розпалив вогонь, сів біля каміна, взявши на коліна Наташу, і вигляд у нього був який завгодно, тільки не заклопотаний невідкладними справами.


* * *

— Ну ось, — сказала Меґі своїй матері. — сподіваюся, що ми вчинили правильно.

Фі підсліпувато примружилася на неї й кивнула.

— Так, так. Я в цьому анітрохи не сумніваюся. Біда з Джастиною полягає в тому, що сама вона нездатна наважитися на такий важливий крок, тому ми не маємо вибору. І мусимо зробити цей крок замість неї.

— Мені не подобається роль всемогутнього Господа Бога. Я впевнена, що знаю, що насправді потрібно Джастині, та навіть коли я ткну її у це носом, вона відвернеться й стане ухилятися.

— О, ця вперта гординя родини Клірі! — слабко всміхнулася Фіона. — Вона вискакує в найменш підходящий момент і в найнесподіваніших людях.

— Та годі тобі, це не лише гординя Клірі! Мені завжди здавалося, що й Армстронґівської напористості тут чимало.

Та Фіона похитала головою.

— Ні. Моїми вчинками навряд чи рухала гордість чи впертість. Старість, вона дається нам як перепочинок перед смертю, щоб ми збагнули, чому вчинили у житті так, а не інакше.

— Ага — якщо старече слабоумство не завадить зробити аналіз своїх вчинків, — сухо зауважила Меґі. — Та ти не переймайся, тобі це не загрожує. Та й мені також, наскільки я розумію.

— Можливо, старече слабоумство — як милосердя, котре Бог проявляє до тих, хто не зможе безстрашно стати лицем до лиця зі своїм минулим. До речі, рано тобі ще казати, що тебе оминуло старече слабоумство. Почекай років із двадцять, а потім казатимеш.

— Років із двадцять! — з жахом у голосі відлунила Меґі. — Здається нескінченно довго!

— Ти могла б зробити ці двадцять років не такими самотніми, чи не так? — спитала Фіона, завзято орудуючи в’язальними шпицями.

— Так, могла б. Але воно було того не варте, мамо. Хіба ж ні? — сказала вона без тіні сумніву, постукавши кінчиком древньої в’язальної шпиці по аркушу листа, який прислала Джастина. — Я довго боялася й вагалася. Сиділа собі відтоді, як приїздив Райнер, сподіваючись, що мені нічого не треба буде робити, і що рішення доведеться приймати не мені. Однак, він мав рацію. Його таки довелося приймати саме мені.

— Ну, і я теж трохи приклалася, мусиш визнати, — трохи ображено заперечила Фі. — Коли ти придушила свою гордість достатньо, щоб розказати про це мені.

— Так, ти справді допомогла, — лагідно погодилася Меґі.

Чулося цокання старого годинника; його стрілки з черепаховими основами поблискували на тлі циферблата.

— А скажи мені, мамо, — раптом озвалася Меґі. — Чому ти побивалася за Дейном так, як не побивалася за татком, Френком чи Стю? Ти немов зламалася тоді.

— Зламалася? — задумливо питала Фіона, зупиняючись і відкладаючи убік шпиці; вона й досі могла в’язати не гірше, ніж у ті дні, коли ще добре бачила. — Що ти маєш на увазі — зламалася?

— Ну, наче це вбило тебе.

— Вони всі по-своєму вбили мене, Меґі. Та з першими трьома я була молодшою, мала енергію краще приховати своє горе. Та й підстав більше було. Як у тебе тепер. Але Ральф зрозумів, що я відчувала, коли загинули татко та Стю. Ти була ще надто молода, щоб побачити це. — Вона всміхнулася. — Знаєш, я обожнювала Ральфа. Він був… особливим. Страшенно схожим на Дейна.

— Так, справді був. До мене не доходило, що ти це бачила, мамо, — я кажу про схожість їхніх вдач. Дивно, еге ж. Ти для мене — як китайська грамота. Я знаю про тебе так мало!

— І слава Богу, — пирхнула Фіона і розсміялася, склавши руки на колінах. — Повернімося до теми. Якщо тобі вдасться зреалізувати свій задум стосовно Джастини, тоді я скажу, що ти зі своїх лих винесла більше користі, аніж я зі своїх. Мені не хотілося робити так, як просив мене Ральф: придивлятися за тобою й оберігати тебе. Мені хотілося бути на самоті з моїми спогадами… і ні з чим іншим. А ти вибору не маєш. Бо окрім спогадів, у тебе нічого не лишилося.

— Так, спогади — це втіха, коли вщухає біль. Як ти гадаєш? Двадцять шість років у мене був Дейн, і я навчилася казати собі: те, що трапилося, трапилося на краще: може, таким чином, він уникнув якогось страшного випробування, на яке він не мав сил пережити. Як і Френк, можливо, але по-іншому. Є речі гірші за смерть, і ми обидві добре це знаємо.

— І ти анітрохи не горюєш? — спитала Фіона.

— Ой, спершу дуже горювала, я потім, заради них самих, навчилася не горювати.

Фі знову взялася за в’язання.

— Тож коли нас не стане, не залишиться більше нікого, — тихо мовила вона. — Дрогеда піде в небуття. О, так, у книжках з історії їй присвятять пару рядків, а якийсь палкий молодик приїде до Джилі, щоб розпитати очевидців і написати про Дрогеду книгу. Про останню з могутніх ферм Нового Південного Уельсу. Але ніхто з читачів цієї книги так і не дізнається, як воно було насправді, бо просто не зможуть. Для цього треба самому бути частиною історії.

— Так, — погодилася Меґі, не відкладаючи в’язання. — Для цього треба бути частиною історії Дрогеди.


* * *

Колись, після спустошення, яке прийшло на зміну потрясінню й болю, спричинених смертю Дейна, попрощатися з Рейном за допомогою листа було легко і навіть по-жорстокому приємно, бо вона відповідала ударом на удар: раз ти зробив мені боляче, то нехай стане боляче й тобі. Але тепер Рейн поставив себе так, що про лист на кшталт «Любий Джоне, хоч як мені не сумно кидати тебе…» не могло бути й мови: він запросив Джастину на прощальну вечерю до їхнього улюбленого ресторану, а не до свого будинку на Парк-лейн, що розчарувало її, але не здивувало. Ясна річ, Рейн виголосить прощальне слово під пильним оком Фріца. Він не збирався ризикувати.

Єдиний раз у житті Джастина потурбувалася вдягнутися так, щоби сподобатися йому: наче почуття протесту, яке раніше підштрикувало її вдягнути щось вигадливе й дратівливо-помаранчеве, накивало п’ятами, плюючись від огиди. Оскільки Рейну подобався простий стиль, Джастина вдягнула довге, до п’ят, шовковисте трикотажне плаття темно-червоного кольору з комірцем під шию та довгими рукавами в обтяжку. До нього вона додала вите позолочене намисто з гранатами та перлинами, а на зап’ястя вдягла відповідні за стилем браслети. Яке ж у мене жахливе волосся! Страшне! Йому ніколи не вдавалося дати лад так, щоб подобалося Рейну. Косметики — більше, ніж зазвичай, щоб приховати сліди депресії. Ось так. Якщо він надто не придивлятиметься, то й так зійде.

А він начебто і не придивлявся; принаймні не питав про втому чи можливу хворобу, навіть не цікавився, чи важко було зібрати й запакувати речі. Що на нього зовсім не схоже. І невдовзі у Джастини з’явилося відчуття близького кінця світу — настільки нехарактерно для себе поводився Рейн.

Він не допомагав їй створити під час вечері довірливу товариську атмосферу, аби перетворити цю зустріч на подію, яку потім вони довго б із приємністю згадували у своїх листах. Хоч би їй переконати себе, що він засмучений її від’їздом, то це вже добре. Але не вдалося. Бо Рейн не сумував. Він сидів якийсь байдужий і такий далекий; Джастині навіть здалося, наче вона бачить біля себе одновимірну й пласку паперову фігуру, яку ось-ось підхопить порив вітру і понесе від неї далеко-далеко. Наче він уже з нею попрощався, і ця зустріч була лише зайвою формальністю.

— А ти вже отримала листа від своєї матері? — ввічливо спитав він.

— Ні, але якщо чесно, то я й не чекаю, що вона напише. їй, напевне, важко висловлювати свої думки.

— Хочеш, Фріц відвезе тебе завтра до аеропорту?

— Дякую, я візьму таксі, — нечемно відказала вона. — Не хочу, щоб ти хоча б тимчасово позбувся його послуг.

— Я впродовж усього дня матиму зустрічі, тому, запевняю тебе, ти анітрохи не завдаси мені незручностей.

— Я ж сказала тобі, що візьму таксі!

Райнер здивовано підняв брови.

— Навіщо кричати, Джастино? Як скажеш, так і буде. Я не проти.

Він більше не називав її Herzchen; останнім часом Джастина помітила, що частота вживання цього слова зменшувалася, а сьогодні увечері він взагалі жодного разу не вжив цього ласкавого звертання. О, яка же це була гнітюча вечеря! Хоч би вона скоріше скінчилася! Джастина спіймала себе на тому, що витріщається на його руки, намагаючись пригадати їхній дотик, але марно. Чому в житті все не впорядковано, чому трапляються такі нещастя, яке спіткало Дейна? Можливо, через те, що вона пригадала Дейна, настрій Джастини зіпсувався остаточно, і їй була незмога висидіти ще хоча б секунду — вона сперлася на підлокітники крісла.

— Може, підемо, га? — спитала вона. — У мене так розболілася голова, що, здається, от-от лусне.

На перехресті Хай-роуд, неподалік маленької квартири Джастини, Райнер допоміг їй вибратися з авто, сказав Фріцу, щоб той об’їхав квартал і почекав його, а сам, байдуже взявши її під лікоть, ввічливо повів додому. І вони поволі пішли бруківкою під холоднючою лондонською мжичкою, і довкола розсипалося відлуння їхніх кроків. Сумних самотніх кроків.