Вона затримала на ньому погляд — такий стомлений, такий зморений, наче погляд старої людини.

— Розумію, — відповіла вона. — Розумію. Френк хотів піти, коли я ще була маленькою дівчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його і змусив залишитися з нами.

— Але цього разу татко не збирається повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пішов назавжди, Меґі. Він не повернеться.

— І я його більше не побачу?

— Не знаю, — щиро відповів він. — Мені, звісно, хотілося б сказати, що побачиш, але нікому не дано передбачити майбутнє, навіть священикам, Меґі. — Готуючись до найголовнішого, він знервовано зітхнув. — Ти не мусиш розповідати мамі про сварку, Меґі, чуєш мене? Це її засмутить, а вона і без того почувається зле.

— Це через те, що у неї скоро буде дитинка?

— А що ти про це знаєш?

— Мамі подобається народжувати і ростити дітей; вона робила це багато разів. І у неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?

— Партеногенез, — мовив священик. — Що ж, нехай щастить тобі, Меґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

— Тоді у мене буде Гал, — сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: — А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?

— Колись піду, Меґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, — відповів священик із гіркотою в голосі.

6

Як не крути, а Меґі довелося таки повернутися додому: Фіона не могла впоратися без неї по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирі сам, він негайно розпочав голодування на знак протесту — і його теж довелося повернути до Дрогеди.

У серпні було дуже холодно. Минув рік відтоді, як вони перебралися до Австралії, але теперішня зима була холоднішою за попередню. Без дощів повітря стало таким хрустким і холодним, що обпікало легені. На вершинах Великого Водороздільного хребта, за триста миль на схід, снігові шапки були товщими, аніж впродовж багатьох попередніх років, але з часу минулорічної мусонної повені західніше села Беррен Джанкшн не випало ані краплини дощу. Люди в Джилі заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати, і, схоже, вже почалася.

Коли Меґі побачила свою матір, наче все її єство придавив страшенний тягар — може, через відчуття, що дитинство закінчується, а може, через передчуття того, що то є таке — бути дорослою жінкою. Зовні начебто ніяких змін не сталося — хіба що знову збільшився живіт, але внутрішньо Фіона загальмувалася, немов старий годинник, що уповільнюється й уповільнюється, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавість і моторність, які, як здавалося Меґі, ніколи не полишали її матір, бо вона піднімала і ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у її ходу вкралася якась невпевненість; майбутнє народження дитини не радувало її, зникла навіть та ретельно стримувана втіха, яку вона завжди відчувала, коли дивилася на малого Гала.

А маленький руденький хлопчисько дибав собі туди сюди, досліджуючи будинок і всюди пхаючи свого маленького носика, та Фіона навіть не намагалася приструнити його чи наглядати за ним. Вона важко чвалала своїм нескінченним колом — плита, кухонний стіл та раковина — немов нічого іншого не існувало. Тому Меґі не мала вибору: вона заповнила ту пустку і стала для малюка матір’ю. Це не було для неї пожертвою, бо вона любила це маленьке створіння і знайшла у ньому охочий об’єкт для всієї своєї любові; бо Меґі відчула потребу щедро одарити цією любов’ю яку-небудь людську істоту. А малий плакав без неї, вимовляв її ім’я частіше за всі інші, простягав до неї рученята, щоб вона взяла його почукикати; і Меґі з того тішилася. Попри всю марудну хатню роботу — в’язання, латання, шиття, миття, прасування, догляд за курми та інші обов’язки — таке життя їй подобалося.

Ніхто навіть не згадував про Френка, але кожні півтора місяці Фіона, зачувши наближення поштової підводи, відривала голову від справ і трохи жвавішала. Місіс Сміт приносила те, що доставляла їм пошта, а коли виявлялося, що листа від Френка немає, легкий сплеск болісної цікавості вщухав так само швидко, як і з’являвся.

У домі з’явилися двоє нових життів — Фіона народила двійню, ще двох рудоволосих хлопців Клірі, яких охрестили Джеймсом та Патриком. То були два миловидні створіннячка з веселою доброю вдачею їхнього батька; вони відразу ж стали загальним надбанням, бо Фіона, окрім годування груддю, не виказувала до них ані найменшої цікавості. Невдовзі імена малюків скоротили до Джимс та Петсі; у великому маєтку вони стали найголовнішими фаворитами двох служниць-старих дів та бездітної вдовиці-економки, спраглих до малих дітей та їхнього чудового неповторного запаху. Фіона з магічною легкістю забула про них, бо малюки мали тепер аж трьох турботливих та запопадливих матусь, і з часом вона змирилася з тим, тепер хлопчаки частіше перебуватимуть у великому особняку. Меґі не мала достатньо часу, щоб взяти їх під свою опіку так само турботливо, як і Гала, який через свою вередливість потребував багато уваги. Йому було не до незграбних та невмілих пестощів місіс Сміт, Мінні та Кет. Центром його всесвіту була Меґі; нікого він не хотів окрім Меґі, а про інших і чути не бажав.


* * *

Блуї Вільямс продав своїх коней і підводу, добавив грошей і придбав собі вантажівку. Тепер пошта приходила кожні чотири тижні, а не шість, як раніше, але від Френка так нічого й не було чути. І поступово пам’ять про нього зблякла, як неминуче блякне пам’ять навіть про тих, кого ми дуже любимо; наче в голові у людини неусвідомлено відбувається психологічне загоювання, яке лікує душевні рани навіть попри наше бажання ніколи не забувати. Болісне стирання з пам’яті зовнішності Френка, розмивання його любимих обрисів до розпливчастого, немов у якогось святого образу, спричинилося у свідомості Меґі до того, що цей образ до реального Френка мав не більший стосунок, аніж зображення Христа до того Чоловіка, яким Він насправді був. А у Фіониній душі, немов застиглій навіки, відбулася заміна.

Це сталося так ненав’язливо, що ніхто й не помітив. Фіона й далі лишалася замкненою у своїй мовчазності й емоційній стриманості, тому ця заміна була подією суто внутрішньою, яку за браком часу не помітив ніхто, окрім нового об’єкту її любові, який, утім, зовні не виявляв взаємності. То було приховане, невисловлене взаємне почуття, почуття, яке допомагало їм долати самотність.

Мабуть, так неодмінно мало статися, бо з усіх дітей Фіони Стюарт був найбільше схожий на неї. У чотирнадцять він став для батька та братів так само великою загадкою, як свого часу Френк, але, на відміну від Френка, до Стюарта в них не було ворожості чи роздратування. Він не ремствував і робив, як йому казали, працював не менше за інших і не створював ані найменших хвильок на поверхні затону родинного життя Клірі. Він теж був рудим, але його волосся мало темніший відтінок, ніж у решти хлопців, більше схожий на червоне дерево, а очі його були ясними й чистими, як прозора вода у тихому ставку; вони, немов пронизували простір часу аж до початку творення світу і бачили все, що було, і яким воно було насправді. Він єдиний із синів Педді подавав надії перетворитися у дорослому віці на красеня, хоча в душі Меґі сподівалася, що Гал, коли подорослішає, перевершить Стюарта. Ніхто й ніколи не знав, що було у Стюарта на думці; як і Фіона, він говорив мало. А ще хлопець мав чудернацьку схильність до повної непорушності — як душевної, так і тілесної. Меґі, найближчій до Стюарта за віком, в такі моменти часто здавалося, що брат здатен полинути в таку далину, куди ніхто не спроможеться добратися. Отець Ральф висловився з цього приводу інакше.

— Цей хлопець — якийсь нелюдський! — вигукнув священик того дня, коли привіз малого голодувальника назад до Дрогеди після того, як хлопець залишився в монастирі сам-один без Меґі. — Гадаєте, він сказав мені, що хоче повернутися додому? Сказав, що скучив за Меґі? Ні! Він не їв і чекав, поки наші зашкарублі мозки здогадаються, навіщо він це зробив. Він ані разу й рота не розтулив, щоб поскаржитися, а коли я різко підійшов до нього і загорлав, чи не хоче він поїхати додому, то хлопець всміхнувся мені й кивнув головою!

Та з часом всі дійшли мовчазної згоди, що Стюарт не працюватиме на вигонах із Педді та рештою хлопців, хоча за віком йому прийшла пора. Вирішили, що Стю залишатиметься стерегти будинок, рубати дрова, поратися на городі, доїтиме корів, тобто виконуватиме купу робіт, до яких у жінок не доходили руки, бо вони мали піклуватися про трьох малюків у домі. Було розумно й передбачливо мати вдома чоловіка, хоча й підлітка, бо це було доказом того, що решта чоловіків — десь неподалік. Час від часу біля будинку з’являлися незвані гості: дощатими сходами веранди гупали чиїсь чоботи і незнайомий голос гукав:

— Агов, господине, скоринки хліба не знайдеться для перехожого?

Глушина кишіла ними — бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробітками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на південь із Квінсленду чи на північ із Вікторії. То були невдахи, від яких відвернулася фортуна, чи чоловіки, яким постійна робота була не до вподоби, і вони воліли пройти пішки тисячі миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебільшого то були пристойні чолов’яги, які приходили, з’їдали чимало харчів, ховали до своїх торбинок подаровані чай, цукор та борошно і йшли собі геть до Баркули чи Нарренганги; на їхніх спинах погойдувалися старі пом’яті казанки, а за ними чвалали дорогою худющі собаки. Мандрівні австралійські трударі лише зрідка пересувалися верхи чи на колесах; здебільшого вони ходили пішки.

Інколи біля будинку з’являлися й лихі чоловіки; вони вишукували жінок, чиї чоловіки були у від’їзді, маючи на думці — ні, не зґвалтувати їх, а пограбувати. Тому Фіона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухні, там, де до нього не дісталися б діти, і завжди намагалася стати поруч із ним, поки її кмітливі очі оцінювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офіційно перейшов у відання Стюарта, Фі радо передала йому дробовик.

Не всі прибульці виявлялися мандрівними робітниками, хоча таких і була переважна більшість; наприклад, до них часто заявлявся представник фірми «Воткінс» у старому «форді-Т». Він привозив усе, що можна, — від мазі для коней до пахучого мила, несхожого на ті тверді, як камінь, бруски, що їх виготовляла в пральні Фіона з жиру та каустичної соди; була при ньому й лавандова вода, і одеколон, і пудри та креми для висохлої на сонці шкіри обличчя. Декотрі речі можна було купити лише у цього комівояжера — наприклад, його фірмову мазь, набагато кращу за ту, що продавалися в аптеках чи виготовлялися за рецептом лікаря. Ця мазь могла загоювати все — від рани на боці у собаки до порізу чи садна на шкірі в людини. У кожній кухні, до якої він заходив, скупчувалися жінки, нетерпляче чекаючи, поки він розчахне свою велику валізу з товарами.

Були й інші комівояжери, що приїздили не так часто, як чоловік із фірми «Воткінс», але не менш бажані; вони привозили з собою все, що тільки можна — від цигарок машинної набивки та чудернацьких люльок до рулонів матерії, інколи вони навіть доставляли звабливу спідню білизну та вишукано мережовані підштаники. А жінки з глушини — вони ж були такі спраглі! Бо бували в найближчому місті хіба що раз чи два на рік, не кажучи вже про розкішні крамниці Сіднея з їхніми модними товарами та жіночими прикрасами, здебільшого якимись одороблами.

Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо чим менше дощу, тим більше пилу та мух.

З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна.

А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру — шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні полірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків та чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі.