Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус.

Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов виключно на пиття та приготування їжі.


* * *

Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґі. Поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування — затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь хвилину священик зачаровано спостерігав за вправними рухами Меґі, а потім різко вдарив батогом об край запиленого чобота і похмуро поглянув із веранди на великий, схований за евкаліптами-привидами та лозами гліцинії особняк із численними господарськими будівлями та перцевими деревами, які відокремлювали його від помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своєму розлогому павутинні?

— Отче, ви не дивитися на мене! — гукнула йому Меґі з докором.

— Вибач, Меґі, я трохи задумався. — Він повернувся до неї саме тоді, коли вона закінчила причісувати Джимса; всі троє в очікуванні дивилися на нього, аж поки він взяв двійнят на руки і притиснув до себе по одному з кожного боку. — То що, поїдемо у гості до вашої тітоньки Мері?

Меґі пішла за ним по дорозі, з батогом в одній руці вона вела його руду кобилу; а священик невимушено й легко ніс на руках малюків, хоча від будинку біля яру до великого особняка була майже миля. У кухні він вручив двійнят місіс Сміт, яка із захватом зустріла малюків, а сам разом із Меґі пішов до головного будинку.

Мері Карсон сиділа у своєму кріслі з підголівником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всім вправно наглядав Педді. Коли увійшов отець Ральф, тримаючи за руку Меґі, дівчинка аж зіщулилася під недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, відчувши, як пришвидшився пульс Меґі, співчутливо-підбадьорливо стиснув їй руку. Дівчинка зробила незграбний реверанс тітці й ледь чутно привіталася.

— Сходи-но на кухню, дівчинко, і попий там чаю з місіс Сміт, — кинула їй Мері Карсон.

— Чому ви не любите Меґі? — спитав отець Ральф, важко опускаючись у крісло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного.

— Тому що її любите ви, — пояснила вона.

— Та годі вам! — Вперше Мері Карсон поставила його у скрутне становище. — Це ж нещасна нікому не потрібна дитина.

— Ви бачите в ній аж ніяк не всіма покинуту дитину, і ви добре це знаєте.

Священику знадобився час, щоб оговтатися і трохи розслабитися. Нарешті його красиві очі обміряли її сардонічним поглядом.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я спокушаю малих дітей? Я все ж таки священик!

— У першу чергу, Ральфе де Брикасар, ви мужчина! А завдяки своєму священицькому статусу ви почуваєтеся у безпеці, от і все.

Чимало спантеличений, він розсміявся. Чомусь сьогодні йому погано вдавалося пікіруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирі, увібралася всередину разом із своєю павучою отрутою. А у ньому відбувалися зміни, мабуть, він дорослішав і поступово примирявся з неминучістю свого перебування в безвісти Джилленбоуна. Вогонь у його душі поступово згасав; а може, він палав тепер заради чогось іншого?

— Я не мужчина, — заперечив він. — Я священик… Може, це через спеку, може — через пилюку та мух… Але я не чоловік, Мері, я священик.

— Ой, Ральфе, як ви змінилися! — глузливо вигукнула вона. — Невже переді мною кардинал де Брикасар?

— Це неможливо, — сказав він, і в його очах промайнув сум. — Здається, це мене більше не цікавить.

Вона засміялася, розгойдуючись туди-сюди у своєму кріслі й не зводячи очей зі співрозмовника.

— Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам іще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумніву: ваш Судний день наближається. Не тепер, не через два-три роки, але він неодмінно прийде. Я буду як Диявол, що скаже вам: «Менше слів, більше справ!» Але будьте певні — я змушу вас корчитися від болю і терзатися душевними муками. Ви — найцікавіший і найдивовижніший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Ви кидаєте свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стінки, спіймавши на вашій слабкості. І змушу вас продатися, наче якусь розмальовану повію. Ви сумніваєтеся?

Отець Ральф розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.

— Не сумніваюся, що ви спробуєте це зробити. Але не думаю, що ви знаєте мене так добре, як вам здається.

— Та невже? Що ж, час — і лише час — покаже, отче Ральф. Я вже стара, час — це єдине, що у мене лишилося.

— А що, на вашу думку, лишилося у мене? — спитав він. — Час, Мері. І нічого, окрім часу. Час, пилюка та мухи.


* * *

Якось у небі скупчилися хмари, і Педді почав сподіватися на дощ.

— То лише сухі бурі, — сказала Мері Карсон. — 3 цих хмар дощу нам не побачити. І ми ще довго його не бачитимемо.

Клірі здавалося, наче вони спізнали найгірші погодні катаклізми Австралії, лише тому, що вони не бачили сухої бурі на обпаленій посухою рівнині. Позбавлені заспокійливої гамівної вологи, суха земля та повітря дошкульно терлися одне об одне, стогнучи і потріскуючи, і це дратівливе тертя посилювалося та наростало доти, поки одного дня вибухнуло гігантським вивільненням накопиченої енергії. Хмари немов впали на землю, і все огорнула темрява — Фіона навіть запалила в домі світло; на скотопригінному дворі коні тремтіли і смикалися від найменшого шуму; кури забилися на сідала і перелякано поховали голови під крила; пси з гарчанням кидалися один на одного; приручені дикі свині, що нишпорили на смітнику біля ферми, занурювали рила в пилюку і поблискували звідти полохливими очицями. Неозорі темні хмари проковтнули сонце і от-от мали вивергнути на землю вогонь небесний; сили, що нуртували в небесах, вселяли в усяку живу істоту страх, який пронизував аж до кісток.

Здалеку з шаленою швидкістю прикотився грім, маленькі поблиски на обрії висвічували клуби хмар, що здіймалися у небо, а в темно-синіх глибинах пінилися неприродно білі гребінці. А потім, із ревучим вітром, що здійняв пилюку і боляче кинув її у очі, вуха та роти, грянув катаклізм. Вже не потрібно було уявляти собі біблійний гнів Господній — він стався наяву. Кожен підскакував від страху, коли гримав грім: він ударяв так, немов довкола розпадався на шматки світ — з оглушливим гуркотом та шаленством. Та згодом родина призвичаїлася до грому; потроху всі повиповзали на веранду і вдивлялися в далекі вигони. Велетенські вогненні жили блискавок-виделок заполонили небо, щохвилини вистрелювали десятки блискавок; ланцюги яскравих спалахів пронизували хмари навсібіч, немов граючись у якісь моторошні фантастичні піжмурки. Вдарені блискавками поодинокі дерева на пасовиськах димілися й смерділи, і Клірі нарешті збагнули, чому всі ці самотні вартові тутешніх рівнин загинули.

Повітря поволі наповнилося якимось химерним неземним світінням, воно перестало бути невидимим і тепер немов горіло зсередини, світилося то рожевим, то бузковим, то синювато-жовтим і видавало невловимо-солодкий ефемерний запах, який неможливо було розпізнати. Дерева мерехтіли, над головами Клірі з’явилися гало з язичків вогню, а волосинки на їхніх руках жорстко настовбурчилися. Це тривало цілий день, поволі сходячи нанівець на схід, і повністю звільнило мешканців будинку від грізних і моторошних чар лише на заході сонця; всі були збуджені, роздратовані й ніяк не могли заспокоїтися. Не випало ані краплини дощу. Все це скидалося на смерть із подальшим воскресінням, бо всім вдалося пережити атмосферний катаклізм неушкодженими. Цілий наступний тиждень тільки й розмов було, що про буревій.

— Ще й не таке буде, — нудним голосом попередила Мері Карсон.

І мала рацію. Друга суха зима, попри відсутність снігу, виявилася холоднішою, ніж передбачали. Вночі землю вкривав іній у кілька дюймів завтовшки, і пси тремтіли у своїх будках, зігріваючись тим, що досхочу запихалися кенгурятиною та горами сала з забитої господарської худоби. Була принаймні одна перевага У холодної погоди: можна було попоїсти свинини та яловичини замість обридлої баранини. У будинку в камінах розкладали ревучі багаття, а чоловіки мали за кожної нагоди повертатися додому, бо вночі на пасовиськах вони страшенно замерзали. Зате стригалі, приїхавши на роботу, перебували у майже святковому настрої: їм працювалося швидше, і вони менше пітніли. У великому сараї кожне робоче місце стригаля позначалося колом світлішого кольору, бо на тому місці стригалі стояли ось уже півстоліття, і їхній ядучий піт відбілив дощату долівку.

Від колишньої повені ще лишалася яка-не-яка трава, але вже й вона загрозливо тоншала й лисіла. День за днем небо оповивали темні хмари, але дощ не приходив. На вигонах сумовито завивав вітер, женучи перед собою пасма пилюки немов пасма зливи, мучачи спраглий розум картинами дощу та води, бо дуже схожими на дощ були ці пориви гнаного вітром пилу.

На пальцях у дітей з’явилися обморожені плями, малі намагалися не всміхатися, бо їм боліли тріснуті пересохлі губи, а коли вони знімали шкарпетки, то їхні п’яти та гомілки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вітрі, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повітря, а не захищати від нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних і терпляче чекали, коли матуся виділить трохи гарячої води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болісну муку, супроводжувану торохтінням зубів.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипіти, хлопчик швидко слабшав. Фіона робила йому клейкі припарки з деревного вугілля, розтирали його маленькі груди, але, схоже, ці припарки не допомагали. Спершу вона надміру не турбувалася, але під вечір стан малого погіршився настільки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меґі ж сиділа біля Гала, заламуючи руки, і нескінченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостій повернувся Педді, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посиніли.

Педді відразу ж подався до великого маєтку, щоб зателефонувати лікарю, але той перебував за сорок миль від них у іншого хворого. На сковорідці розігріли сірку і потримали Гала над нею, щоби він викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не міг прокашлятися. Він синів і судомно дихав. Меґі сиділа поруч, тримаючи його, і молилась; серце її розривалося від горя, бо вона бачила, що малюку все важче дається кожний вдих.

З усіх дітей Гал був їй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще ніколи їй не хотілося бути дорослою матір’ю, як Фіона, бо чомусь Меґі вважала, що тоді вона неодмінно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навіть на думку не спадало, що він може померти, навіть тоді, коли Педді та Фіона, не знаючи, що робити, впали біля ліжка навколішки і почали молитися. Опівночі Педді розчепив із рук Меґі непорушне тіло хлопчика і поклав його на подушки.

Меґі різко розплющила очі — вона задрімала, заспокоєна тим, що Гал припинив пручатися.

— Ой, татку, йому вже покращало! — сказала вона.

Педді похитав головою; він умить якось скоцюрбився і постарів, а лампа висвітлювала на його голові та бороді морозні пасма сивини.

— Ні, Меґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.