— Татко хоче сказати, що Гал помер, — мовила Фіона байдуже.

— Ой, татку, ні! Він не може померти!

Але маленьке створіннячко, що лежало у кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґі збагнула це, як тільки глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася і вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.

— Він щойно помер, — мовила Меґі.

Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.

— Так краще, — сказав він. — Тепер він спочине у мирі. — Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:

— Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.

Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся і вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сплячих Джимса та Петсі й повернула до Меґі своє заплакане обличчя.

— Меґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.

Меґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його — а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози — то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону, і жити всупереч йому.

Жага життя в одних людях дуже сильна, в інших — слабша. У Меґі ж вона була міцною та досконалою, як сталевий трос.

В такому стані й застав її отець Ральф, коли приїхав разом із лікарем. Меґі мовчки показала на коридор, але навіть не поворухнулася, щоб піти за ними слідком. І минуло багато часу, перш ніж священик зробив те, що хотів зробити увесь час, відтоді як йому додому зателефонувала Мері Карсон — підійти до Меґі, побути з нею, зігріти бідолашну, всіма забуту дівчинку своїм внутрішнім теплом. Він знав, що навряд чи хтось повною мірою розумів, як багато значив для неї Гал.

Але то сталося не відразу. Спочатку треба було провести соборування — на той випадок, якщо душа ще не покинула тіло; побачитися з Фіоною; побачитися з Педді, заспокоїти їх добрим словом та практичною порадою. Лікар прийшов і пішов, засмучений, але за час своєї практики він давно звик до подібних трагедій, які були неминучими у цьому Богом забутому краї. З того, що йому розповіли, він виснував, що мало чим зміг би допомогти вдалині від шпиталю з досвідченим персоналом. Такі, як він, часто йшли на ризик, сміливо дивилися в обличчя своїм демонам — і вперто продовжували жити й працювати. У посвідченні про смерть він написав — «круп». То був зручний діагноз.

Нарешті отець Ральф виконав свої офіційні обов’язки. Педді пішов до Фіони, а Боб із хлопцями подалися до сараю, щоб змайструвати маленьку домовинку. Стюарт лежав на підлозі у спальні Фіони, і його красивий профіль, такий схожий на материн, осяювало нічне небо за вікном. А Фіона, що лежала на подушці рука в руку з Педді, поглядала на темну фігуру, що купою лежала на холодній підлозі. Була п’ята година ранку, півні сонно завовтузилися, але темрява відступить не скоро.

Забувши зняти з шиї пурпурову накидку, отець Ральф нахилився над кухонним каміном, розпалив у ньому з тліючих головешок сильний вогонь і, прикрутивши на столі лампу, сів на дерев’яний ослін напроти Меґі. Вона швидко дорослішала; вона наче взула чоботи-скороходи і от-от мала наздогнати його. Дивлячись на Меґі, він відчув свою неадекватність сильніше, аніж будь-коли у житті, сповненому гризучого й надокучливого сумніву у власній хоробрості. От тільки чого він боявся? З чим, на його думку, він не зміг би впоратися, якби зустрівся з ним віч-на-віч? З іншими людьми він міг бути сильним, інших людей він не боявся; але в душі його жив страх, страх перед отим безіменним чимось, яке крадькома прослизне в його свідомість, коли він навіть не підозрюватиме про це. А Меґі, яка була на вісімнадцять років молодшою за нього, подорослішала швидше, аніж він.

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меґі — це лише плід його фантазії? І яке це мало значення? Що важливіше: те, якою вона насправді є, чи те, якою він її собі уявляє?

— Ох, Меґі, Меґі, — безпорадно мовив він.

Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинаючої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брикасаром. Невже це й було воно — оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґі так і сиділа, усміхаючись йому.

На світанку Фіона встала приготувати сніданок, Стюарт допомагав їй, а потім прийшли місіс Сміт із Мінні та Кет; жінки стали учотирьох біля плити й стиха заговорили, немов об’єднані спільним горем змовники, але ані Меґі, ані священик не зрозуміли, про що йшлося. Після сніданку Меґі пішла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони відполірували його і вкрили лаком. Фіона мовчки подала Меґі біле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим від старості, дівчинка порізала його на пасма і приміряла їх до жорстких контурів інтер’єру домовинки. Поки отець Ральф робив підкладку з рушників, Меґі зшила шматки атласу на машинці, й вони разом прикріпили оббивку кнопками. Фіона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його і поклала у м’яке гніздечко, яке зберігало її запах, а не запах Меґі — його справжньої матері. Педді зі сльозами на очах закрив кришку домовини — вперше у своєму житті він втратив дитину.

Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу.

Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих баків. Тут, у шикарному мармуровому склепі, покоївся Майкл Карсон зі своїм маленьким сином; на фронтоні стояв ангел у людський зріст — із мечем у руках він охороняв спокій померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензійних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених білим штахетником. На декотрих із них навіть імен не було: наприклад, на могилі одного стригаля без роду й племені, який загинув у випадковій бійці у бараці; лежали там і кілька безіменних сезонних робітників, що знайшли на Дрогеді своє останнє пристанище; покоїлися там невідомо чиї кості, знайдені на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що її маленькі дзвіночки увесь час сумно видзвонювали його ім’я: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін! Була там могила погонича, де на хресті сповіщалося «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем», а поряд іще декілька могил зі схожими нехитрими написами; в декотрих поховання лежали жінки. Але така простота не пасувала Галу, племіннику господині. Тому його поховали у склепі й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.


* * *

Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише у минулому часі. Меґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і применшила його значущість. Хлопці не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педді також горював, але ніхто не знав, чи горювала Фіона. Здавалося, вона дедалі більше відсторонювалася від чоловіка та дітей, від будь-яких почуттів взагалі. Саме через це Педді був вдячний Стю за турботливе ставлення до матері, за ту ніжність, яку він їй виказував. Один лише Педді знав, як Фіона зустріла його, коли він повернувся з Джилі без Френка. В її великих сірих очах не блиснуло ані вогника хоч якогось почуття — ні суворості, ні звинувачення, ні ненависті, ні печалі. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекає кулі відбракований пес, відаючи наперед свою долю і не маючи змоги уникнути її.

— Я знала, що він не повернеться, — мовила вона.

— Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фіоно, — заперечив Педді.

Фіона похитала головою і, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирішив будувати власне життя далеко від неї та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина і вірила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фіона вирішила, що ніколи не промовить це слово. Ніколи. Хоч як би довго не тягнулися дні, сповнені гіркоти життєвої поразки, вона зноситиме це мовчки. Педді не був чоловіком її мрій, але не було для неї на землі чоловіка кращого за Педді. Фіона належала до людей з емоціями такими сильними, навіть нестерпними, що заважають жити, і життя дало їй гіркий урок. Майже двадцять п’ять років намагалася вона затоптати і винищити у своїй душі сильні емоції, й переконати себе, що насамкінець її впертість таки візьме гору.


* * *

Життя тривало, підкоряючись нескінченному бігу по колу, притаманному цим краям; наступного літа прийшли дощі, не мусонні, а те, що від них лишилося. Вони наповнили струмок і баки, напоїли спрагле коріння трави і перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи від радощів, чоловіки зайнялися сезонними роботами, заспокоєні тим, що тепер їм не доведеться розвозити вівцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потім її змінить соковитіша зелень чагарників. Але так було не на всіх фермах навколо Джилі. Кількість худоби на фермі повністю залежала від її розпорядника. Для свого розміру Дрогеда мала небагато худоби, і це означало, що трави тут вдосталь.

Ягніння та наступні метушливі тижні були найважчими в календарі вівчаря. Кожне народжене ягня треба було спіймати, зав’язати йому «бубликом» хвоста, залишити на вусі помітку і, якщо це був баранець не для розплоду, — каструвати. То була брудна жахлива робота, від якої вони геть просякали кров’ю, бо був лише один спосіб впоратися з тисячами баранців у дуже стислий термін: затиснути яєчка між пальцями, відкусити їх і виплюнути на землю. Скручені жерстяними смужками хвости баранчиків та овець, не маючи змоги рости, поступово втрачали необхідний для їхнього розвитку притік крові, набухали, а потім всихали й відпадали.

Це були найкращі у світі вовняні вівці, вирощувані у масштабах, немислимих для інших країн, до того ж із залученням мінімальної кількості робочої сили. Все тут спрямовувалося на бездоганно організоване виробництво бездоганної вовни. Доводилося займатися «чикриженням»; річ у тім, що шерсть довкола задньої частини вівці ставала смердючою від екскрементів, там заводилися мухи, вона чорніла і злипалася в так звані кізяки. Цю частину тіла вівці слід було коротко підстригати, або ж «чикрижити». То була неважка стригальська робота, але дуже неприємна, бо доводилося мати справу зі смердючими екскрементами та мухами, але оплачувалася вона за вищими розцінками. А ще було так зване купання: тисячі й тисячі овець, які безперервно мекали й стрибали, треба було зігнати докупи за допомогою псів, а потім прогнати крізь лабіринт кошар із заповненими фенілом ямами, щоб позбавити тварин від кліщів та паразитів. Завершальною процедурою було вливання ліків: величезними шприцами у горлянки тваринам заливалися протиглисні препарати.