Коли вони вийшли з кімнати для прийомів, Мері Карсон не повернула до величних сходів, а натомість повела священика до вітальні, важко спершись йому на руку. Двері туди були зачинені; вона дала священику ключ і, почекавши, поки він відімкне замок, пройшла поперед нього всередину.

— Це був чудовий вечір, Мері, — сказав він.

— Мій останній.

— Не кажіть цього, моя люба.

— А чому? Я втомилася жити, Ральфе, і я збираюся зупинитись. — В її суворих очах з’явився глузливий вираз. — Ви сумніваєтеся в моїх словах? Понад сімдесяти років я робила саме те, що мені хотілося і коли мені хотілося, тому коли смерть гадає, що саме їй дано визначати час моєї подорожі на той світ, то вона помиляється. Я помру тоді, коли сама схочу, і це, до речі, не буде самогубством. Саме наше бажання жити дає нам сили смикатися й далі противитися смерті, Ральфе, але припинити жити зовсім неважко — якщо жити більше не хочеться. Я втомилася і я справді хочу зупинитись. Отак просто.

Він теж втомився; але не від самого життя, а від безконечної потреби тримати лице, від клімату, від браку друзів зі спільними інтересами, від самого себе. Кімната слабо освітлювалася лампою в коштовному рубіновому склі, яка кидала прозорі пурпурово-червоні тіні на обличчя Мері Карсон, надаючи сатанинського виразу її й без того лиховісним кістлявим рисам. Його ноги й спина боліли; він давно так багато не танцював, хоча завжди пишався тим, що йшов нога в ногу з останніми примхами танцювальної моди. Йому вже тридцять п’ять, він мав католицький титул провінційного монсеньйора, але в церковних колах впливу не набув. Його кар’єра скінчилася, так і не розпочавшись.

О, мрії молодості! Нестримний нерозсудливий язик юності, запальність молодої вдачі! Він виявився недостатньо сильним і не витримав випробування. Але він більше не повторить цієї помилки, ніколи…

Священик знервовано завовтузився і зітхнув; а який сенс? Подібна нагода ніколи більше не трапиться. Час відверто поглянути фактам в обличчя, час кинути безплідні мрії та сподівання.

— Ральфе, ви пам’ятаєте, я сказала, що візьму над вами гору, що переможу вас вашою ж зброєю?

Сухий старечий голос різко вирвав його із задумливості, навіяної втомою. Він поглянув на Мері Карсон і всміхнувся.

— Люба Мері, я ніколи не забуваю того, що ви кажете. Не знаю, що я робив би без вас впродовж останніх семи років… Без вашої кмітливості, вашої злобності, вашої проникливості…

— Якби я була молодшою, то повелася б з вами інакше, Ральфе. Ви навіть не уявляєте, як би мені хотілося викинути ось із цього вікна тридцять років мого життя. Якби до мене прийшов диявол і запропонував мені продати йому душу за можливість знову стати молодою, я б ані секунди не вагалася і продала б її, не відчувши через цю оборудку ніяких дурних докорів сумління, як отой старий ідіот Фауст. Але диявола немає. Знаєте, я не можу змусити себе повірити в Бога чи диявола. Жодного разу я не бачила ані крихти доказів, які б свідчили про їхнє існування. А ви?

— Ні, не бачив. Але вірування не тримається на доказах існування, Мері. Воно тримається на вірі, а віра є наріжним каменем Церкви. Без віри нічого не буває.

— Дуже ефемерний і так само непереконливий догмат.

— Можливо. Гадаю, віра народжується і в чоловікові, й у жінці. Мушу зізнатися, що для мене особисто — це безперервна боротьба, але я не здаюся.

— Мені хотілося б вас знищити.

Він розсміявся, його блакитні очі злегка посіріли у світлі лампи.

— О, моя люба Мері! Я добре це знаю.

— А ви не здогадуєтеся чому?

До нього підкралася лячна ніжність і мало не заповзла йому в душу. Але він вчинив їй відчайдушний опір.

— Знаю чому, і, повірте, Мері, мені страшенно шкода.

— Окрім вашої матері, скільки жінок любили вас?

— Я не певен, що моя мати любила мене. Вона дійшла до того, що почала мене ненавидіти. Як і більшість жінок. Мені більше личило б ім’я Іпполіт.

— Ага-а-а-а! Тепер мені багато що стає зрозумілим!

— Що ж стосується інших жінок, то я думаю лише про Меґі… Але ж вона ще маленька дівчинка. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що мене домагалися сотні жінок, та чи кохали вони мене? Маю великі сумніви.

— Я кохала вас і кохаю, — зворушливо мовила Мері.

— Ні, це не так. Я подразник вашої старості, оце й усе. Коли ви на мене дивитеся, то я нагадую вам про те, що ви, через ваш вік, уже нездатні робити.

— Ви помиляєтеся. Я кохала вас. Господи, як же я вас кохала! Невже ви гадаєте, що мої роки автоматично роблять це неможливим? Тоді ось, що я вам скажу, отче Ральф де Брикасар. Всередині ось цього недолугого тіла я й досі молода — я й досі маю почуття, я й досі бажаю, я й досі мрію, і мене страшенно дратують ті обмеження, які накладає на мене постаріле тіло, я всіляко їм опираюся. Старість — це найжорстокіша помста, якій піддає нас мстивий Бог. Чому ж він тоді не старить і наш розум? — Вона відкинулася на спинку крісла і заплющила очі, негарно вишкіривши зуби. — Звісно, я потраплю до пекла. Але перед тим, як там опинитися, я сподіваюся, що матиму можливість сказати Богу, якою злобною, огидною та жалюгідною пародією на Бога він є!

— Ви надто довго були вдовою. Бог дав вам право вибору, Мері. Ви могли знову вийти заміж. І якщо ви вирішили цього не робити і лишилися нестерпно самотньою, то в цьому винні ви самі, а не Бог.

Якусь мить Мері Карсон сиділа мовчки, судомно вхопившись за підлокітники крісла; потім вона потроху розслабилася — і розплющила очі. Вони червонясто блиснули у світлі лампи, але не слізьми, то було щось твердіше й блискучіше. Йому аж дух перехопило, і він відчув страх. Вона справді була схожа на павучиху.

— Ральфе, на моєму письмовому столі лежить конверт. Будь ласка, подайте мені його.

Відчуваючи страх, із болем у ногах і в спині, священик підвівся і підійшов до столу; взявши конверт, він із цікавістю поглянув на нього. Спереду він був чистий, без адреси, а ззаду запечатаний червоним сургучем із відтиском особистої печатки Мері Карсон — зображення голови барана та великої літери О. Він підійшов до неї і простягнув конверт, але вона не взяла його і помахом руки наказала сісти.

— Він ваш, — пояснила вона і захихотіла. — Це ваша доля, ось що це таке, Ральфе. Мій останній та найзапекліший штурм у нашій довгій битві. Так шкода, що мене вже не буде і я не побачу, що станеться далі! Але я й так знаю, що станеться, бо я знаю вас, знаю вас набагато краще, аніж вам здається. Незносний та зарозумілий! У тому конверті — доля вашого життя та вашої душі. Меґі переможе мене, це безперечно, але я потурбувалася про те, щоб ви їй не дісталися.

— А чому ви так ненавидите Меґі?

— Я вже колись казала вам. Бо ви її кохаєте.

— Я кохаю її не так, як ви думаєте! Вона дитина, яка ніколи мені не дістанеться, вона як троянда мого життя. Меґі — це ідея, це ідея, Мері!

Стара баба з огидою пирхнула:

— Я не бажаю говорити про вашу дорогоцінну Меґі! Я більше ніколи вас не побачу, тому не хочу витрачати свій час на розмови про неї. Поговоримо про лист. Я хочу, щоб ви присягнулися як священик, що не розкриєте його, поки на власні очі не побачите мого трупа, але ви мусите розкрити його ще до того, як мене поховають. Присягніться!

— Немає потреби присягатися, Мері. Я й без цього зроблю так, як ви прохаєте.

— Присягніться, інакше я заберу його!

Отець Ральф стенув плечима.

— Що ж, гаразд. Присягаюся своїм священицьким обов’язком не розкривати листа, допоки не побачу вас мертвою, але мушу це зробити до того, як вас поховають.

— От і чудово!

— Мері, благаю, не турбуйтеся. Це всього-на-всього ваша примха, і не більше. Вранці ви самі з неї сміятиметеся.

— До ранку я не доживу. Бо помру цієї ночі. Я не така слабка, щоб чекати на задоволення бачити вас знову. Яке жахливе розчарування! Я йду до ліжка. Ви допоможете мені піднятися сходами?

Він їй не повірив, але зрозумів, що сперечатися марно, і що ніякими іронічними й жартівливими словами її не вдасться вивести з похмурого настрою. Тільки Бог вирішує, коли людина має померти, хіба що за тим винятком, коли вона сама забирає своє життя. А Мері ж сказала, що цього не зробить. Тому отець Ральф допоміг господині, яка важко дихала, піднятися сходами і на горішньому майданчику нагнувся, щоб поцілувати їй руки.

Але вона відсмикнула їх.

— Ні, тільки не сьогодні, Ральфе! Поцілуй мене в губи так, наче ми коханці!

У яскравому світлі люстри, запаленої для святкового прийому аж чотирма сотнями воскових свічок, вона побачила на його обличчі мимовільну огиду й інстинктивне бажання відсахнутися — і їй захотілося померти ось тут, захотілося настільки, що несила було чекати.

— Мері, я священик! Я не можу!

Вона розсміялася верескливим химерно-лиховісним сміхом.

— О, Ральфе, який же ж ви нікчема! Жалюгідна шахрайська фальшивка! Фальшивий чоловік, фальшивий священик! Подумати тільки! Колись вам навіть вистачило безрозсудства запропонувати мені покохатися з вами! Невже ви були так впевнені, Що я відмовлюся? Я шкодую, що відмовилася! Якби повернути оту ніч, я віддала б дияволу душу за те, щоб побачити, як ви викручуватиметеся зі скрутної ситуації! Фальшивка й нікчема, ось хто ви є, Ральфе! Безсила і жалюгідна фальшивка! Безсилий чоловік, безсилий священик. Сумніваюся, чи змогли б ви підняти навіть на саму Святу Діву! А він у вас взагалі-то хоч коли-небудь піднімається, отче де Брикасар?! Фальшивка!

А надворі світанок іще не настав, ще навіть не сіріло. Дрогеду вкривала м’яка, густа й спекотна темрява. Гулянка ставала дедалі більш галасливою. Якби садиба мала сусідів, то вони давно б уже викликали поліцію. На веранді хтось огидно й рясно ригав, а під тонкими вітами дерева з кумедною назвою «пляшковий йоржик» злилися воєдино два розмиті силуети. Уникнувши блювальника та закоханих, отець Ральф мовчки рушив пружкою, нещодавно підстриженою галявиною, і в голові у нього бушував такий буревій мук, що він не зважав, куди йде. Аби тільки бути подалі від неї, від цієї жахливої старої павучихи, яка зібралася накрити своєю павутиною смерті цю чудову ніч. У таку ранню годину спека ще не виснажувала; повітря злегка ворушилося немов живе, в ньому вкрадливо текли струмки млосних ароматів боронії та троянд і відчувався той неземний спокій, який інколи буває лише в тропічних та субтропічних широтах. Господи, як же гарно жити, жити на повну силу! Обіймати своїм єством ніч, все живе — і бути вільним!

Зупинившись на дальньому боці галявини, отець Ральф підняв голову і спрямував погляд на небеса, наче інстинктивно видивлявся Бога. Так, він десь там, поміж миготливих цяток світла, таких чистих та неземних; що ж такого особливого було в нічному небі? Те, що коли блакитна ляда дня опускалася, людині дозволялося краєчком ока зазирнути у вічність? Ніщо, окрім споглядання неозорого зоряного неба, не могло переконати людину, що вічність та Бог справді існують.

«Звісно, вона має рацію. Я — нікчема, повна нікчема й фальшивка. Ані священик, ані чоловік. Лише істота, що дуже хотіла б знати, як стати і першим, і другим. Ні, не водночас! Священик та чоловік співіснувати не можуть — бути чоловіком означає не бути священиком. І чому ж я забрів до її павутини? Її отрута сильна, можливо, навіть сильніша, аніж мені здається. А що ж у тому листі? Як це схоже на Мері — кидати мені наживку! Цікаво, про що ж вона знає, а про що лишень здогадується? А про що їй знати, про що здогадуватися? Тільки про даремність та самотність. Про сумніви й біль. Однак ти помиляєшся, Мері. Я здатен його підняти. Мені не хочеться, я багато років доводив собі, що це можна пригнічувати, контролювати і стримувати. Бо піднімати його — це функція чоловіка, а я ж священик».

На цвинтарі хтось рюмсав. Меґі, ясна річ. Хто ж іще? Бо ніхто інший до такого не додумається. Піднявши краї своєї сутани, він переступив через ковану залізну огорожу, відчуваючи, що недаремно зустрів Меґі саме тепер. Якщо він розібрався з однією жінкою свого життя, то тепер має розібратися і з другою. До нього поверталася його іронічна відчуженість — ота стара павучиха не змогла надовго розвіяти її. Лиха й люта стара павучиха. Господь знищив її, вона геть уся прогнила від злості!

— Меґі, дорогенька, не плач, — сказав отець Ральф, сідаючи поруч із нею на мокру від роси траву. — Ось, візьми. Б’юся об заклад, ти не маєш пристойного носовичка. У жінок завжди так. Візьми мій і будь слухняною дівчинкою — витри сльози.

Вона взяла носовичок і зробила, як їй сказали.

— Ти навіть не зняла свого вбрання. Ти що, сиділа тут із дванадцятої ночі?

— Так.

— А Боб із Джеком знають, де ти?

— Я сказала їм, що йду спати.