— Я офіційно пораджу Педді подати до суду.

— Ще б пак.

І на цій ноті вони розсталися. До того часу, коли всі з’ідуться на похорони Мері Карсон, увесь Джилленбоун та усі поселення й ферми довкола нього вже знатимуть, кому дістануться її грошики. Жереб кинуто, вороття немає.


* * *

Коли отець Ральф проїхав у останні ворота до Гоум Педдок, була четверта ранку: на зворотному шляху він не поспішав, їдучи назад, він увесь час силою волі настроював свій розум на порожнечу й несприятливість до емоцій, не дозволяючи собі думати. Ні про Педді, ні про Фіону, ні про Меґі чи про оту смердючу купу, яку вже запакували в домовину (він гаряче сподівався). Натомість він розкрив свої очі й душу ночі, примарним срібним силуетам засохлих мертвих дерев, що поодиноко вивищувалися з мерехтливої трави, лячним тіням, що їх кидали невеликі купи дерев, та повному місяцю, що линув небесами, немов напівпрозора ефемерна куля. Зупинивши авто, він підійшов до огорожі й, спершись об її тугі дроти, став вдихати запах евкаліптів та чарівливий аромат польових квітів. Земля була така прекрасна, така чиста і така байдужа до долі тих, хто мав нахабство вважати, що нею розпоряджається… Так, люди можуть обробляти її, використовувати у той чи інший спосіб, але в кінцевому підсумку саме земля розпоряджатиметься ними, а не навпаки. Допоки люди не навчаться керувати погодою і викликати дощ, земля завжди братиме над ними гору.

Залишивши авто віддалік, він повільно пішов до будинку. Кожне вікно яскраво світилося; з боку помешкання економки почулися віддалені голоси — то місіс Сміт вела двох служниць-ірландок до трояндового саду. У затінку гліциній промайнула якась тінь; священик зупинився, і волосся на його шиї стало сторч. Може, то привид старої павучихи до нього підкрадається? Від неї ж бо чого завгодно можна чекати! Але то була Меґі: у бриджах для верхової їзди та чоботях і дуже збуджена, вона терпляче чекала на його повернення.

— Ти мене страх як налякала, — різко кинув він.

— Вибачте, отче, я не навмисне. Але мені не хотілося залишатися в особняку з татком та хлопцями, а мама й досі в нашому будинку, з малими залишилася. Мені б слід було молитися за померлу господиню разом із місіс Сміт, Мінні та Кет, але мені чогось не хочеться молитися за неї. Це гріх, еге ж?

Він не мав настрою потурати пам’яті про Мері Карсон.

— Не думаю, що це гріх, Меґі, бо лицемірство — оце справді гріх. Мені теж не хочеться молитися за неї. Вона була… не дуже доброю людиною. — Він блиснув усмішкою. — Тому якщо ти согрішила, коли таке сказала, то согрішив і я, до того ж — значно серйозніше. Бо маю обов’язок до всіх виказувати любов, а на тобі не лежить тягар такого обов’язку.

— Ви не захворіли, отче?

— Ні, не захворів, все нормально. — Він поглянув на будинок і зітхнув. — Мені не хочеться там бути, от і все. Не хочу бути там, де вона лежить; нехай розвидніється, і світло прожене демонів темряви. Якщо я осідлаю коней, ти зі мною поїздиш до світанку?

Рука Меґі торкнулася його плеча під чорною сутаною.

— Мені теж не хочеться туди заходити.

— Зачекай хвилину — я покладу сутану до авто.

— А я піду до стайні.

Вперше вона намагалася спілкуватися з ним як із рівним, по-дорослому. Він відчував цю зміну в ній так само чітко, як запах троянд у саду Мері Карсон.

«Троянди. Трояндовий попіл. Троянди, троянди… Скрізь троянди. Пелюстки на землі. Літні троянди — червоні, білі та жовті. Трояндовий аромат, такий важкий і солодкий уночі. Рожеві троянди, знебарвлені до попелу місячним сяйвом. Трояндовий попіл, трояндовий попіл. Моя Меґі, я відмовився від тебе. Але хіба ж ти не розумієш, що ти стала загрозою? Тому я розчавив тебе під п’ятою своїх амбіцій, і тепер ти значиш для мене не більше за зім’яту троянду в траві. Трояндовий сморід, сморід Мері Карсон. Троянди й попіл, попіл та троянди».

— Попіл троянд, — мовив отець Ральф, сідаючи верхи. — Втечімо від смороду троянд аж на самісінький місяць. Зранку будинок ломитиметься від троянд.

Підостроживши руду кобилу, він пустився галопом поперед Меґі дорогою, що вела до струмка; йому захотілося розплакатися. Бо лише відчувши запах троянд, якими мали прикрасити домовину Мері Карсон, він, його раціональний розум, сприйняв її смерть як доконаний факт. Невдовзі він поїде звідси геть. Забагато думок, забагато емоцій, і всі вони — неконтрольовані. Дізнавшись про умови того неймовірного заповіту, церковне начальство і дня не залишить його в Джилі; його негайно викличуть до Сіднея. Негайної Він тікав від свого болю, бо такого болю він іще не знав, але той із легкістю наздоганяв його. Це не було щось таке, що мало статися в невизначеному майбутньому. Це мало статися невідкладно. Він майже бачив перед собою обличчя Педді, як той з огидою відвертається від нього. Тепер він буде на Дрогеді персоною нон-ґрата і більше не зможе бачитися з Меґі.

Спокій та самовладання поволі повернулися під впливом тупотіння копит та відчуття польоту. Отак краще, краще, краще. Нестримно мчати галопом вдалину. Так, опісля біль вгамується, надійно захований у якусь із комірчин єпископського палацу, цей біль непокоїтиме його все менше й менше, аж поки геть не зійде нанівець, розстанувши в його свідомості. Так неодмінно буде краще. Краще, аніж залишатися в Джилі й спостерігати, як вона перетворюватиметься на істоту, яку він не бажатиме, а потім одного дня благословить її на життя з якимось незнайомцем. Геть із душі — і з серця геть.

А що ж тоді він робить тут із нею, їдучи крізь зарості чагарнику та евкаліптів на протилежному боці річки? Він про це не думав, він лише відчував біль. Ні, не біль зради — не було для нього місця в його душі. Біль розставання з нею.

— Отче, отче, я не можу вас наздогнати! Не так швидко, отче, благаю!

То був заклик до обов’язку, і він повернув його до реальності. Наче в уповільненому кіно, священик натягнув повіддя й осадив кобилу, чекаючи поки вона витанцює геть своє збудження. І дочекався, поки Меґі наздогнала його. Ось у чім біда — Меґі наздоганяла його і не відпускала.

Поблизу них ревіла свердловина; великий ставок парував і смердів сіркою, а труба, схожа на трубу пароплава, вивергала в його глибини вируючу воду. По периметру цього трохи піднятого над земною поверхнею ставка, немов шпиці від центру колеса, відходили поливні арики і розбігалися долиною, звиваючись і гублячись у пасмах неймовірно зеленої, аж смарагдової трави. Береги ставка перетворилися на слизьку багнюку, в якій жили річкові раки; їх тут називали яббі.

Отець Ральф розсміявся.

— Запах, як у пеклі, правда ж, Меґі? Сірка, ось тут, на її маєтності, в її власному дворі. Вона неодмінно розпізнає цей запах, коли потрапить до пекла вся в трояндах, еге ж? Ох, Меґі…

Коні були натреновані стояти з опущеним повіддям; жодної огорожі поблизу не було, а найближчі дерева росли приблизно за півмилі. Та на дальньому боці ставка, де вода була прохолод-нішою, лежала колода. То було сидіння для зимових купальників, щоб вони могли сісти й витерти ноги.

Отець Ральф сів на колоду, а Меґі вмостилася трохи відсторонь і повернулася, щоб його бачити.

— Що сталося, отче?

Було так дивно чути з її вуст запитання, яке він часто ставив їй. Священик усміхнувся.

— Я продав тебе, Меґі. Продав за тринадцять мільйонів юдиних срібляників.

— Продали мене?

— Ну, це фігурально висловлюючись. Втім, яка різниця? Ходи сюди, сідай ближче до мене. Може, ми більше не матимемо можливості поговорити.

— Ви хочете сказати, що ми з вами не зможемо поговорити, поки дотримуватимемося жалоби за померлою тіткою? — Вона підсунулася по колоді й сіла поруч. — А яка різниця — в жалобі ми чи ні?

— Я не це мав на увазі, Меґі.

— Тоді ви, мабуть, маєте на увазі, що я дорослішаю, і люди можуть пліткувати про нас?

— Ні, не це. Я хотів сказати, що я їду звідси.

Ось воно: зустріч із бідою віч-на-віч, ще один тягар на душу. Без лементу, без плачу, без бурхливих протестів. Тільки зіщулилася трохи, немов цей тягар ліг криво, а не розподілився рівномірно так, щоб їй було зручно його нести. І не те, щоб Меґі зітхнула, а злегка затамувала дух.

— Коли?

— Найближчими днями.

— Ой, отче! Для мене це буде важче, аніж коли пішов Френк.

— А для мене важче, аніж все решта в житті. Мене нема кому втішити. А у тебе принаймні є родина.

— А у вас є Бог.

— Добре сказано, Меґі! Ти й справді подорослішала!

Але її чіпкий жіночий розум повернувся до питання, яке вона, проїхавши аж три милі, так і не мала змоги поставити. Так, він невдовзі поїде, без нього їй буде важко, але це питання мало власну вагу й значущість.

— Отче, у стайні ви промовили «попіл троянд». То ви мали на увазі колір мого плаття?

— Може, й так. Але мені здається, що то я мав на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Те, що ти не зрозумієш, Меґі. Вмирання ідеї, яка взагалі не мала права народитися, вже не кажучи про розвиток.

— Немає такого, що не мало б права народитися, навіть ідея.

Він обернувся і впритул поглянув на неї.

— Тоді ти знаєш, про що я кажу, еге ж?

— Здається, знаю.

— Не все, що народжується, є добрим, Меґі.

— Так. Але якщо воно народилося, то, значить, мало таким бути.

— Ти ведеш суперечку, наче єзуїт. Скільки тобі років?

— За місяць буде сімнадцять, отче.

— І всі ці сімнадцять років ти тяжко трудилася. Так, важка праця робить нас не по літах дорослими. Про що ти думаєш, Меґі, коли маєш час думати?

— О, я думаю про Джимса й Петсі та про решту хлопців, про маму й татка, про Гала та про тітку Мері. Інколи я думаю про те, щоб народити і ростити дітей. Мені б це сподобалося. Про верхову їзду, про овець. Про все, що обговорюють чоловіки. Про погоду, дощ, город, про курчат і про те, що я робитиму завтра.

— А ти не мрієш про те, щоб мати чоловіка?

— Ні, хоча, якщо я хочу мати дітей, то мені доведеться завести чоловіка. Негарно для малої дитини, коли вона зростає без батька.

Попри біль, він усміхнувся: в її голові — химерна суміш невігластва та моральності! І раптом рвучко повернувся, взяв у руку її підборіддя й прикипів поглядом до її обличчя. Як же ж це зробити, і що треба зробити?

— Меґі, нещодавно я зрозумів одну річ, про яку мав здогадатися раніше. Ти була не до кінця щирою, коли сказала, що думаєш лише про себе?

— Я… — почала було Меґі, але замовкла.

— Ти забула сказати мені, що думаєш також і про мене, так? Якби ти не відчувала в цьому якоїсь провини, то згадала б моє ім’я разом з іменем свого батька. Мені здається, то добре, що я їду, а ти як вважаєш? Ти вже надто доросла, щоб мати суто дівчачі закоханості, але, з іншого боку, тобі лише сімнадцять, чи не так? Мені подобається, що тобі бракує житейської мудрості, але я знаю, наскільки болісними можуть бути дівочі закоханості — вони завдали мені чимало клопоту.

Вона щось хотіла сказати, але опустила повіки на блискучі від сліз очі й, хитнувши головою, вивільнила підборіддя з руки священика.

— Розумієш, Меґі, це такий період у житті, віха на шляху перетворення на дорослу жінку. Коли ти станеш такою жінкою, то зустрінеш мужчину, якому судилося стати твоїм чоловіком. Життєві турботи поглинуть тебе, і ти не матимеш часу думати про мене; ти згадуватимеш мене як старого приятеля, який допоміг пережити декотрі з важких внутрішніх конфліктів на шляху дорослішання. Чого не слід робити, то це мріяти про мене в той чи інший романтичний спосіб. Я ніколи не сприйматиму тебе так, як має сприймати чоловік. Я не думаю про тебе у такому сенсі, Меґі, ти мене розумієш? Коли я кажу, що люблю тебе, то це не означає, що я люблю тебе як чоловік. Бо я не чоловік, я священик. Тому не забивай собі голову мріями про мене. Я невдовзі поїду, і навряд чи матиму колись час приїхати сюди знову, навіть у гості.

Її плечі опустилися, немов на них ліг важкий тягар, але вона таки спромоглася підняти голову і глянути на нього впритул.

— Я не забиватиму собі голову мріями про вас, не переймайтеся. Я розумію, що ви священик.

— Я не думаю, що хибно обрав свій життєвий шлях. І моє покликання задовольняє ту мою потребу, яку не зможе задовольнити жодна жива істота, навіть ти.

— Знаю. Я переконуюся в цьому, коли ви правите службу. Ви маєте внутрішню силу. Мені здається, що ви мусите почуватися наче наш Господь.

— Я здатен відчувати кожен затамований дух у церкві, Меґі! Наприкінці кожного дня я помираю, а вранці, коли правлю службу, я воскресаю, я відроджуюсь. Але чому так буває? Через те, що я — обраний священик Бога, чи через те, що я чую всі побожно затамовані духи і відчуваю свою духовну владу над кожною з присутніх душ?