— А яке це має значення? Воно існує — і все.

— Може, для тебе і немає значення. А для мене — є. Бо я не впевнений, я сумніваюся.

Меґі змінила тему на ту, яка чимало значила особисто для неї.

— Не знаю, як я житиму без вас, отче. Спочатку Френк, тепер ви. З Галом це якось інакше: мій брат помер, і я знаю, що він ніколи не повернеться. Але і ви, і Френк — ви живі! Тому я завжди думатиму — як там ви, як почуваєтеся, чи потрібна вам моя допомога? Я навіть турбуватимуся, чи ви, бува, не загинули!

— Я відчуватиму те ж саме, Меґі, і я впевнений, що Френк думає так само.

— Ні. Френк забув нас… І ви забудете.

— Я ніколи не забуду тебе, Меґі, скільки житиму. І в покарання я житиму довго-довго.

Він підвівся і, рвучко поставивши Меґі на ноги, ніжно обійняв її.

— Що ж, час прощатися, Меґі. Ми більше не зможемо бути разом.

— А якби ви не були священиком, ви взяли б мене заміж, отче?

Священицький титул різонув його вуха.

— Не називайте мене так увесь час! Мене звуть Ральф. — Але це не було відповіддю на її запитання.

Хоча він і обійняв Меґі, він не збирався її цілувати. Обличчя, підняте до нього угору, було майже невидимим, бо місяць вже сховався і стало темно. Він відчував, як маленькі гострі груди Меґі притулилися до його грудей; то було дивовижне відчуття, бентежне. А ще більше збентежило його те, що Меґі так легко й природно, немов вона кожного дня падала в чоловічі обійми, підняла руки угору й міцно оповила йому шию.

Він іще нікого не цілував як коханець, та й тепер не хотів; йому здалося, що Меґі теж не хотіла. Легкий поцілунок у щоку, швидкі обійми — як, скажімо, вона вимагала від свого батька, коли той вирушав у дорогу. І все. Вона була чутлива й горда; мабуть, її образило те, що він виставив її потаємні мрії на безпристрасний розгляд. Безсумнівно, їй не менше за нього хотілося якомога швидше попрощатися. Чи заспокоїться вона, дізнавшись, що йому було набагато болючіше, аніж їй? Коли священик нагнувся, щоб поцілувати Меґі в щоку, вона стала навшпиньки і, скоріше навмання, аніж із точного розрахунку, доторкнулася губами до його губ. Він відсахнувся, наче скуштувавши павучої отрути, але потім швидко нахилив голову, щоб не відпустити дівчину від себе, і спробував щось сказати їй у стулені солодкі губи, а коли Меґі спробувала щось відповісти, вони розтулилися. Здавалося, її тіло враз втратило всі до одної кості, обм’якло, перетворилося на теплу розталу темряву; однією рукою він притиснув її за талію, а другою — за спину, тримаючи пальці на її потилиці, на волоссі, повертаючи і притискаючи її обличчя до свого так, наче боявся, що вона піде від нього в ту ж мить, а він так і не встигне збагнути й усвідомити невідворотну присутність жіночого тіла, тіла Меґі. То була і Меґі, й не Меґі, надто чужа і тому невідома, бо та Меґі, яку він раніше знав, не була жінкою, він не відчував її, як жінку, і ніколи не могла стати жінкою для нього. Так само й він ніколи не міг стати для неї чоловіком.

Ця думка взяла гору над його почуттями, що міцнішали щомиті; він відчепив її руки зі своєї шиї, відштовхнув Меґі від себе і спробував роздивитися в темряві її обличчя. Але вона нагнула голову, уникаючи його погляду.

— Нам час іти, Меґі, — сказав він.

Не кажучи ні слова, вона повернулася до свого коня, скочила в сідло і почекала його; хоча зазвичай саме він чекав на неї, а не навпаки.


* * *

Отець Ральф мав рацію. О цій порі року Дрогеда потопала в трояндах, тому будинок був забитий ними вщерть. На восьму ранку в саду не лишилося майже жодної квітки. Перші з тих, хто хотів попрощатися з померлою, прибули невдовзі після того, як із куща безжально зірвали останню троянду. У маленькій їдальні накрили легкий сніданок; каву та свіжоспечені булочки з маслом. Мері Карсон помістять до склепу, і у великій їдальні влаштують соліднішу трапезу, щоб відвідувачі похорон могли підкріпитися перед далекою подорожжю додому Чутка вже поширилася — оце так ефективна система оповіщення в Джилленбоуні на лінії зі спареними телефонами. Поки губи окреслювали загальноприйняті ввічливі фрази, очі та мозки, що за ними ховалися, розмірковували, робили висновки та хитро всміхалися.

— Я чула, що ви нас покидаєте, отче, — з огидою в голосі мовила міс Кармайкл.

Іще ніколи він не був таким відстороненим, таким позбавленим людських почуттів, як того ранку — у своїй альбі без мережива та чорній матовій ризі зі срібним хрестом. Наче він правив службу лише тілесно, а душа його полетіла кудись далеко-далеко. Та отець Ральф байдужим оком глянув зверху вниз на міс Кармайкл, взяв себе в руки і щиро всміхнувся.

— Несповідимі путі Господні, міс Кармайкл, — відказав він і пішов поговорити з кимось іншим.

Ніхто не міг здогадатися, що священик мав на думці, а на думці він мав неминучу сутичку з Педді через заповіт, а ще боявся стати свідком його гніву і навіть відчував внутрішню потребу в гніві Педді та його презирстві до нього.

Перед початком заупокійної служби отець Ральф повернувся обличчям до своїх парафіян; у кімнаті було повно людей, і вона так тхнула трояндами, що навіть розчинені вікна не допомагали розвіяти цей важкий запах.

— Не буду вдаватися до розлогих панегіриків померлій, — сказав він зі своєю чіткою, майже оксфордською вимовою, злегка забарвленою ірландським акцентом. — Всі ви знали Мері Карсон як опору громади та опору Церкви, яку вона любила більше за будь-яку живу істоту.

У цю мить знайшлися ті, хто заприсягнувся б, що в очах священика промелькнув глузливий вираз, але інші так само вперто стверджували б, що в очах отця Ральфа застигло щире й непозбутнє горе.

— Вона була опорою Церкви, яку любила більше за будь-яку живу істоту, — повторив він іще чіткіше, бо був не з тих, хто звик ховати голову в пісок. — У передсмертну годину вона була самотньою, але водночас вона не була самотньою. Бо в годину нашої смерті з нами перебуває Господь наш, Ісус Христос, беручи на себе тягар нашого болю і нашого страждання. Ані найвеличніша, ані найскромніша жива істота не помирає на самоті, і смерть її солодка. Ми зібралися тут помолитися за її безсмертну душу, щоб вона, яку ми любили в її земному житті, насолоджувалася плодами справедливої та вічної винагороди в житті потойбічному. Помолімося.

Саморобна труна була так завалена трояндами, що її навіть видно не було, і покоїлася вона на маленькому колісному возику, який змайстрували хлопці, поцупивши деталі з різноманітного фермерського устаткування. Та навіть тепер, при розчахнутих вікнах та непереборному запаху троянд, присутні відчували запах покійниці. Лікар теж сказав своє слово, але раніше.

— Коли я добрався до Дрогеди, померла вже так зогнила, що я не зміг втриматися і виригав, — повідомив він Мартіну Кінґу по спареному телефону. — Ніколи і нікого не було мені так шкода, як бідолашного Педді Клірі, який не лише втратив Дрогеду через шахрайство, а й змушений був запихати до труни оту роздуту купу гнилі, що сичала трупними газами.

— У такому разі я не стану добровільно зголошуватися нести її труну, — сказав Мартін тихо-тихо, щоб решта абонентів на лінії не почули; лікар не розчув його і змусив повторити це тричі, аж поки не второпав.

Так з’явився возик. Бо ніхто не забажав нести на плечах останки Мері Карсон до склепу. І ніхто не пожалкував, коли двері склепу зачинили за нею, — і нарешті з’явилася змога знову нормально дихати.

Поки учасники траурної церемонії набилися в їдальню, щоб поїсти, або принаймні зробити вигляд, що вони їдять, Гаррі Гоу повів Педді, його родину, отця Ральфа, місіс Сміт та двох служниць до вітальні. Ніхто з гостей не збирався їхати додому, і тому вдавали, що зайняті поглинанням харчів; насправді ж всім хотілося на власні очі побачити, який вигляд матиме Педді після того, як правник зачитає заповіт. Слід було віддати належне йому та його родині: під час похорон вони не поводилися як люди, свідомі свого високого статусу. Педді, незмінно добросердий, плакав за своєю сестрою, а Фіона, як і завжди, мала такий вигляд, наче їй байдуже, що з нею буде.

— Педді, я хочу, щоби ви опротестували цей заповіт у суді, — сказав Гаррі Гоу після того, як зачитав дивовижний документ жорстким і сповненим обурення голосом.

— От же ж сука жорстокосерда! — прокоментувала місіс Сміт; їй подобався священик, але родину Клірі вона любила набагато більше. Бо вони принесли в її життя немовлят та дітлахів.

Але Педді похитав головою.

— Ні, Гаррі! Я не можу. То була її маєтність, чи не так? Тому вона мала повне право робити з нею все, що заманеться. Якщо їй захотілося, щоб це майно дісталося Церкві, то, значить, так їй захотілося. Не буду заперечувати — це стало для мене певним розчаруванням, але я простий чолов’яга, то, може, так воно навіть краще. Не думаю, що мені до вподоби відповідати за володіння такою великою маєтністю, як Дрогеда.

— Ви не все зрозуміли, Педді, — мовив правник повільним і чітким голосом, немов роз’яснював проблему малій нетямущій дитині. — Я маю на увазі не лише Дрогеду. Бо, повірте мені, Дрогеда була найменшою часткою того, що мала заповісти ваша сестра. Повірте мені. Вона є головним акціонером у сотні першокласних компаній, вона є власником сталеплавильних заводів та золотовидобувних шахт, вона володіє компанією «Мікар лімітед» із десятиповерховою офісною будівлею в центрі Сіднея, яка теж належить їй. Ваша сестра вартує більше, аніж хтось іще у всій Австралії! Дивно, але десь місяць тому вона попрохала мене зв’язатися з директорами «Мікар лімітед» у Сіднеї і дізнатися точний обсяг її активів. На момент смерті вашої сестри її статки оцінювалися у суму понад тринадцять мільйонів фунтів.

— Тринадцять мільйонів фунтів! — ошелешено повторив він, наче школяр, який називає відстань від Землі до Сонця як щось абсолютно незбагненне і таке, що не вміщається в голові. — Це вирішує справу, Гаррі. Я не хочу нести відповідальність за такі великі гроші.

— Це не відповідальність, Педді! Невже ви й досі не зрозуміли? Такі гроші піклуються самі за себе і самі себе обслуговують! Вам не доведеться ані вирощувати їх, ані збирати до комори. Є сотні людей, найнятих спеціально для того, щоб піклуватися про ваші гроші замість вас! Опротестуйте цей заповіт, благаю вас, Педді! Я найму для вас найкращих королівських адвокатів[7] і у разі потреби доведу вашу справу аж до Таємної ради.

Раптом усвідомивши, що його родина не менш занепокоєна цим питанням аніж він, Педді обернувся до Боба та Джека, які сиділи один біля одного на флорентійській мармуровій лаві.

— Що скажете, хлопці? Чи хочете поганятися за тринадцятьма мільйонами грошви тітоньки Мері? Якщо ви захочете, то захочу і я, якщо ні — то і я ні.

— Але ж ми зможемо й надалі жити на Дрогеді, хіба ж не про це йдеться в заповіті? — спитав Боб.

— Ніхто не зможе вигнати вас із Дрогеди, допоки житиме хоч один з онуків вашого батька, — пояснив йому Гаррі.

— Ми житимемо в особняку Дрогеди, матимемо прислугою місіс Сміт та решту дівчат, та ще й отримуватимемо пристойну платню, — сказав Педді таким голосом, наче і досі не вірив, що йому так поталанило; він не вважав, що доля відвернулася від нього.

— То що ще нам треба, Джеку? — спитав Боб у свого брата. — Ти що, не згоден?

— Мене влаштовує, — заявив Джек.

Отець Ральф неспокійно завовтузився. Увесь цей час він повільно знімав своє церковне вбрання і не сідав. Немов чорний і прекрасний чаклун стояв він самотньо в тіні у закутку кімнати з руками під ризою, непорушно застиглим обличчям, а в глибині його холодних блакитних очей проглядалося сповнене спантеличеного страху обурення. Довгоочікуваного покарання, супроводжуваного вибухами гніву та презирства, не сталося. Педді збирався піднести йому все це на золотій тарілці своєї доброзичливості та ще й подякувати йому за те, що зняв із Клірі такий тягар.

— А як же Фіона та Меґі? — різко спитав його священик. — Ви що, не поважаєте ваших жінок і не хочете з ними порадитися?

— Фіоно, ти як? — стурбовано спитав Педді.

— Вирішуй, як хочеш, Педді, мені байдуже.

— А ти, Меґі?

— Мені не потрібні тітчині тринадцять мільйонів срібляників, — відказала Меґі, не зводячи очей з отця Ральфа.

Педді повернувся до правника.

— Так тому й бути, Гаррі. Ми не хочемо опротестовувати заповіт. Нехай Церква володіє грошима Мері — і слава Богу.

Гаррі у відчаї сплеснув руками.

— Бачити не можу, як вас дурять!

— Я вдячний Мері за те, що вона змінила на краще мою долю, — тихо й ніжно сказав Педді. — Якби не вона, я й досі перебивався б з хліба на воду в Новій Зеландії.

Коли вони вийшли з вітальні, Педді зупинив отця Ральфа і простягнув йому руку на очах у всіх здивованих та спантеличених учасників траурної церемонії, які скупчилися на порозі їдальні.