ЧОРНА БУЗИНА

– Що?! - Видихнула я.

– Ганно Василівно, компанія Андромеда, якою Володіє Соломатін Дмитро Олексійович викупила 50 % вашої компанії ТОВ «Чорна Бузина», яка володіє готелями з однойменною назвою «Чорна Бузина», які пропорційно належали Гетьману Павлу Антоновичу 25% та Нечай Віктору Івановичу 25%.

– Зі слухом в мене все добре, з сприйняттям поки, що гірше. – Пробурмотіла я до юриста, не зводячи очей з Дмитра Олексійовича. Соломатін сидів на диво незворушно і без емоційно з під лоба розглядаючи мене,своїми пронизливими сірими очима, з двома шрамами на правій щоці, з легкою неголеністю він виглядав злобний героєм з казки.

– То ви викупили частки товариства у двох його засновників.

– Смію вас завірити з точки зору з точки зору законності, ми нічого не порушували.

– Якщо незважаючи хоча б на то, що я, як засновник, мала першочергове право викупити ті долі?

– Ганно Василівно, якщо говорити мовою закону…

– Я потім подумаю, про мову закону. – Зовсім не ввічливо перебила я його. – Дмитро Олексійович, мене неймовірно цікавить, навіщо вам було потрібно викуповувати долю мого товариства? – Я не знала, що зараз зроблю, тому говорила стиха, намагаючись заспокоїтись і повільно, аби стримати себе від бажання пошкодити матеріальні цінності. Дмитро Олексійович сидів прямо за столом, з таким холодним, відстороненим виразом обличчя, немов би ця суєта його зовсім не цікавила, але він просто змушений був прийняти в ній участь.

– Ганно Василівно, у мене для вас є пропозиція. – Вкрадливо почав він, видно таки запідозрив, щось неладне.

– Дмитро Олексійович, ще 5 хвилин ритуальних танців і за себе я не відповідаю. – Процідила я крізь зуби. Страшенно хотілось стерти з його лиця зверхність. Напруга в кабінеті виросла і стала просто відчутною. Дмитро Олексійович переглянувся з своїм юристом.

– Я розумію, що ця розмова важка для нас усіх, але давайте просто вислухаєте мене.

– Дмитро Олексійович, я вас дуже уважно слухаю, так як мені вкрай цікава причина вашого бажання стати 50 % власником моєї компанії.

– Як ви напевне вже знаєте у мене є готель в Закарпатській області. – Слухи, що пурпурове чудовисько належить Соломатіну, таки правда видно. Схоже всі мої емоції відбились у мене на лиці, бо він поморщився.

– Я хотів…- Він обережно підбирав слова, як працюючи з нестабільної субстанцією – щоб ви наладили роботу в моєму готелі. Щодо вашої компанії, то я не буду лізти в господарську діяльність. Я не буду вмішуватись, навіть більше ви зможете під дуже розумні відсотки поповнити обігові кошти, ви ж саме тому запросили в долю Нечай Віктора Івановича. Після того, як мій готель запрацює ви зможете викупити свої частки.

– Знаєте Дмитро Олексійович, може ви і щодня скуповуєте і поглинаєте компанії, та в моєму житті….Я хочу подумати.

– Ганно Василівно…- Почав юрист.

– І заберіть від мене своїх юристів. – Рявкнула я.

– Добре. – Несподівано для мене погодився Соломатін . Ви маєте два дні на роздуми, а потім ми зустрічаємось в моєму готелі.

– Гаразд. В четвер о другій годині дня. – І я нарешті змогла вийти з цього кабінету. Я йшла до машини, як в сповільненому кіно, змазано і довго. Дійшовши до машини, я сіла за кермо і навіть змогла від’їхати кілометрів з 20, перш чим зупинилась на обочині. Відчуття гіркої обіди просто давило мене, гризло з середини і вимагало виходу. Я набрала номер Віктора Івановича….цей номер не є дійсний, приємний голос металом по склу різанув слух, тоді я набрала Паші, він довго не брав трубки, та нарешті відповів.

– І за скільки ти мене продав Паша? – Мій голос був спокійним.

– Ганно, все трішки не так, як здається. – Почав говорити він, злегка тремтячим голосом, видно практики продавати родичів все ж не було.

– Якого чорта? Якого біса ти мене продав? - Заволала я.- Я не розумію. Я ввела тебе в компанію. Я довіряла тобі. І коли ж ти вирішив поза моєю спиною…

– Ганно, не кричи. Нічого я не вирішував, просто так склалось. У мене не було іншого виходу, і тут прийшов цей Володимир Михайлович і…

– І мені про це можна було сказати….

– Я не буду з тобою зараз говорити. – І він положив слухавку. Я дивилась на пустий екран телефону, а потім розплакалась. Я плакала і розтирала сльозі по лиці і ніяк не могла заспокоїтись. Я відкрила двері машини, виставила ноги на вулицю і схилила голову на коліна. Коли сил уже не залишилось, сіла в крісло і відкинула голову на сидіння. Такою спустошеною я не почувалась давно, дуже давно . І давно я вже так не плакала. Голова гуділа, ще б пак, після такої істерики.

– Все зі мною буде добре. Треба подумати, що робити далі. Поговорити з юристами, з Заславським, а саме зараз потрібно щось поїсти . І я знайду як з цього виплутатись. І треба поїхати додому.

Два дні було дуже замало і нічого не дали, не було ніякого витонченого рішення, не було навіть грубого рішення. Навіть більше, мої ж люди переконували мене, що умови більш ніж прийнятні. Приносили мені валер’янку і переконували, знайти позитивні моменти. Запустити його готель, за такою фразою явно є розрахунок в цифрах, а до того я буду у нього на гачку. А мені, як собачці і кісточка буде, зможу викупити свою компанію. Тільки де кошти на це зараз взяти? Розвиток потребує фінансових вливань. А ми розвивались. Чорт би його забрав того Соломатіна. Якого ляда йому знадобилась я? На ринку куча кадрів, молодий, енергійних, завзятих, готових робити кар’єру, голодних до грошей. Так за що ж я? Почитала оголошені вакансії, вік до 25 років, досвід роботи, вміти, розуміти, складати звіти, працювати понаднормово, таке враження, що шукають суперменів. Не перевелись видно ще на землі українській супермени. Чесно зрозуміла, що не злітаю і на роботу навряд чи мене хтось візьме, відчула себе якимось нещасним затюканим власником бізнесу, а ні частиночки бізнесу. Ще раз щиро не зрозуміла, на якого біса я потрібна Соломатіну? Я якась на цьому фоні сіренька і не виразна. Сповзла по стінці на підлогу. Гнів, мене ще надто переповнював, відчуття образи було надто сильним, хоча у вірності ніхто і не клявся, та чомусь зрада відчувалась. З таким настроєм ідуть тільки на дно. Від злості ломило виски, від жалю до себе уже починало нудити. І виходу немає. Доведеться пристати на умови «людини ні звідки». Що я знаю про Соломатіна? Був одним з власників мережі побутової техніки, відповідав за кадри і розвиток, між власниками стався конфлікт, далі суди. Чотири власника вирішили поділити бізнес, одному з них місця не знайшлось. Заробляти гроші виявилось легше, аніж їх ділити. Мутний він з усіх сторін. Я застогнала. Я страшенно боюсь з ним працювати. В тому бізнесі де він крутиться немає місця простій людяності, все що робиться з подвійним дном. Чорт. Чорт. Чорт.

До готелю я під’їхала вчасно, будівля була величезна і здалеку нагадувала чи то корабель чи палац в дивному ліловому кольорі. Під’їхавши ближче я несподівано зрозуміла, що недолуга будівля зникла і перед моїми очима виявилась просто фантастична споруда, що причаїлась біля скелі. Я декілька разів поморгала, блакитне небо, покритий лісом схил гори і осяяним сонцем готель з неймовірно гарним ландшафтним дизайном. Я залишила машину на стоянці куди вказав охоронець, ще декілька хвилин мені знадобилось, що б я могла вийти з не ошелешеним виглядом, під допитливий погляд охоронця.

– У мене зустріч з Соломатіним Дмитром Олексійовичем.

– Проходьте. – Не дуже люб’язно відповів охоронець, показуючи в напрямку будівлі. І я пішла в готель. По праву сторону відгороджений скляною перегородкою був зал ресторану, що було по ліву я так і не здогадалась, зате відразу відмітила три камери спостереження і ніякої гостинної зустрічі. Наступні розсувні тоновані двері відкрились і я опинилась в залі.

– Все одно, що в казці про кота в чоботях, усе в тому замку було велике і величаве.

– Ганно Василівно! Доброго дня! – До мене підійшов Дмитро Олексійович, і він якось дивно на мене дивився.

– Добро дня Дмитро Олексійович! – Згадала я гарні манери в видала свою найкращу посмішку.

– Я покажу вам готель. – І я пішла слідом за ним.

– Ось наш ресторан. – Білі скатертини столики стільці з високими спинками. – На першому поверсі у нас буде спортзал з басейном, там відділений відділ для краси та здоров’я. І він знову на мене якось покосився.

– Тепер давайте підіймемось в номера. Стандартний одномісний номер. По ліву сторону була величезна ванна , з чорним плиткою, з грамотно розташованим світлом, з великою ванною, великим дзеркалом, добротною сантехнікою, далі власне була сама кімната з величезним ліжком, плазмовим телевізором, з виходом на балкон.

– Давайте я двомісні покажу. - І ми перейшли в інше крило. Номер був просторий про праву сторону санвузол , потім одна кімната за нею інша в кімнатах було все , що необхідно для життя і нічого зайвого. Я стояла і розглядала їх. Чорт, мені подобалась архітектура і дизайн. Дмитро Олексійович зробив повну екскурсію для мене, він усе показував і скромно описував. Потім провів мене до кабінету , де на столі стояли чашки і кавовий чайник з цукорницею і молоком.

– Пригощайтесь будь-ласка. – Я розлила каву в чашки і помішала в своїй цукор.

– Що скажете?

– Скажу, що архітектор ненормальний , нормальні люди таких проектів не роблять. – Я звичайно помітила як витягнулось лице в Дмитра Олексійовича. – Він просто геніальний.

– І?

– І я два дні шукала варіанти, як мені вас позбутися. У вашого щойно збудованого готелю не дуже добра репутація. Ваші люди перекрили джерело з якого місцеві все життя брали воду. Ви ще сюди навіть зайти не встигли, а вас уже ненавидять. Вхід був настільки невдалим, що й готельєри налаштовані проти вас. – Він сидів міцно стиснувши зуби і кулаки , а я продовжувала робити рознос.

– Готель просто чудовий, місце його розташування фантастичне. Зважаючи на вашу пропозицію від якої мені вкрай важко відмовитись я хочу заключити з вами угоду. Я займусь розвитком готелю і на посаді керуючого я пробуду до тих пір поки готель не почне приносити доходу , звісно якщо ви за власним бажанням не захочете попрощатись раніше. Обговоримо умови на яких я буду працювати, пропишемо права та обов’язки і термін протягом якого я буду працювати. По закінченні цієї угоди, я хочу, щоб ви мені продали назад частку моєї компанії. – Я говорила дивлячись йому в вічі, я бачила як він з полегшенням видихнув, вираз обличчя був напруженим весь цей час, що я пробула в готелі, а тепер поволі зморшка на лобі розгладилась і коли він на мене подивився зник навіть колючий погляд, хоча більш приємною людиною від того він не став. Я мимо волі скривилась і він це помітив, знову враз підібравшись.

– Так, домовились.

– Мені потрібно три дні для того, щоб я сформувала і підготувала своє бачення роботи. Потім ми зустрічаємось вносимо корективи і працюємо.

– Тоді за сім днів ми зустрінемось з вами тут. Так?

– Так. І від вас в свою чергу я хочу почути, бачення діяльності готелю, і плани розвитку з вказівкою орієнтовного бюджету. – Його погляд був нахальний до неможливості і він виводив мене з рівноваги. Він дратував. Всього у нього було занадто . Занадто впевненості, наполегливості, працездатності, безапеляційності , зневажливості до інших. І я на нього погодилась працювати? І за скільки часу ця «мила» людина зітре мене на порох, якщо я не зроблю того, що він хоче? Я скривилась ще раз і він тут же це вловив в його погляді з’явилось немов би розуміння моїх почуттів.

– І ще на вас розгляд я подам деякі помітки з приводу що можна вдосконалити і спростити.

– Обов’язково. – Тепер він не посміхався, він був серйозний.

– Як ви напевне знаєте, частину клієнтів я отримує завдяки турагенствам. Власне у нашому селі існує ціла програма по розвитку туризму. Програма непогана, та тільки брак коштів стоїть на заваді її втілення в життя. За певного вдосконалення інфраструктури, дбайливого ставлення до дарів природи і рукотворних витворів можна привабити значно більше туристів.

– Я був на одній з ваших екскурсій. – Неохоче зізнався він. – І це була одна з причин, чому я б хотів , що б ми працювали разом.

– Тобто екскурсія вам сподобалась?

– Вона була несподівана і цікава. – Скупо відповів він.

– Серед моєї команди багато тих, хто просто закоханий у цю землю, природу, архітектуру, історію. Ми просто даємо те , що хочуть люди найбільше.

– Так, схоже на те.

– Якщо ми все обговорили, тоді до наступної зустрічі. – Я піднялась.

– Ганна Василівна?

– Так, Дмитро Олексійовичу.

– То тут водиться чупакабра?

– З наукової точки зору існування даної істоти не доведено. Та скільки ми б не мали відповідей, завжди буде на одне питання більше.

– Чому ви почали займатись готельним бізнесом? Звідки у вас виникла ідея?

– Я народилась у невеликому селі, де найбільшою розвагою були книги. Історія, архітектура світу, ландшафтний дизайн і що саме цікаве ландшафтний дизайн і що саме цікаве географія, краса світу, велич природи і неймовірні рукотворні витвори. Життя потребує куражу. Кураж для нього, як хороші дріжджі, тоді воно бродить, піниться, міцніє і набирає смаку.