Коли Алекс прилетіла побачити матір, Джейн була непритомна. Алекс прибула за два дні до її смерті, і Джейн чи то відчувала такий нестерпний біль, чи то перебувала під дією заспокійливих ліків, що Алекс ледве змогла поговорити з нею — хіба що в рідкісні хвилини просвітлення, коли Джейн продовжувала говорити, ніби з нею все гаразд. Алекс заніміла від горя й потрясіння, а потім у гніві накинулась на батька. Усе своє горе й почуття втрати вона вилила в обурення, яке й раніше відчувала до нього, а тепер її біль і розчарування вилились у сцену страшної образи. Коли вона повернулась додому, то надіслала Квіннові одного стриманого й гнівного листа, а далі протягом місяців не відповідала на жоден його телефонний дзвінок. Незважаючи на останнє прохання Джейн, звернене до них обох, примиритись і піклуватись одне про одного, Квінн після смерті дружини махнув рукою на Алекс. Він знав, як тяжко переживала Джейн їхнє відчуження. І йому було ніяково, коли він думав про це, але не мав сили щось зробити. І в глибині душі вважав, що Алекс має рацію. Як би там не було, а він і Джейн могли б дати їй можливість попрощатись із матір’ю.

Він подзвонив їй два дні тому з «Вікторі» — то була остання марна спроба вийти з нею на контакт, — а зустрів крижану відмову. Здавалось, тепер не було ні найменшої надії навести мости через прірву, а її гнів на дитинство здається довічним. Протягом усіх цих років, коли він будував свою «імперію», він майже не бував разом із Джейн і дітьми. Щодо Джейн, то вона вибачила йому, вона завжди розуміла те, що він робив і що все це для нього важило; вона ніколи не дорікала йому. Дружина пишалась його перемогами, чого б це не коштувало особисто їй. А от Алекс почала ненавидіти його за те, що його ніколи не бувало вдома, й за те, що, як їй здавалося, він не мав жодного інтересу до неї, коли вона була дитиною. Дочка сказала йому про це в день похорону, тоді й висловила своє обурення з приводу того, що її не повідомили, наскільки серйозно хворіла її мати. І хоча вона успадкувала від матері її ніжний погляд, проте була жорстка, як він, — у певному сенсі навіть іще жорсткіша. Вона була немилосердною й не вибачала свого минулого. А тепер батько ніяк не міг захиститись від її гніву. Він знав, що дочка має рацію.

У єстві Квінна, однак, містилося те ніжне начало, про яке небагато хто знав і про яке добре знала Джейн, — його здебільшого не було помітно, та й сам Квінн це приховував. І якщо Алекс успадкувала його силу, то аж ніяк не те ніжне начало і не здатність до співчуття, яку мала Джейн. У ній була та крижана сторона, яка навіть лякала Квінна. Вона тримала лють на нього протягом років, і було зрозуміло, що вона не збиралась і надалі мінятись, особливо тепер, коли відчула, що її підвели, і вона не змогла побути з матір’ю в її останні дні. Це був фінал їхніх стосунків як батька й дочки. І тепер він збагнув, почувши звинувачення від Алекс, що так сильно хотів тільки сам побути з Джейн у її останні дні і що напевне не бажав ділити її з Алекс. Його так вжахнуло, що Джейн помре, що він відмовився повірити в це. Вони мали так багато сказати одне одному протягом усіх цих років, поки його не було поряд, сказати те, чого він ніколи не говорив їй і не вважав за потрібне говорити. І тільки в ті останні тижні вона показала йому свої вірші та щоденники. Він завжди вважав, ніби добре знає свою дружину, і тільки у присмерку її життя з’ясувалось, що він її зовсім не знав.

Під спокійною, тихою, м’якою зовнішністю ховалася жінка безмежної доброти й душевного тепла, сповнена кохання й пристрасті, — і все це було спрямоване тільки на нього. Ще донедавна він зовсім не розумів усієї глибини її натури. Алекс було в чому дорікати йому, тепер він знав це й не міг цього собі пробачити. Він також ніколи не був поряд із Джейн. Відтак зрозумів, що прирікав свою дружину на самоту значно більшою мірою, аніж дочку. Джейн мала б гніватись на нього так само, як і Алекс, але дружина тільки дедалі більше й більше кохала його у своїй безмежній самотності. Він відчував жахливий сором через це і знав, що через почуття провини він страждатиме до кінця своїх днів. Тепер він вважав себе мало не непрощенним злочинцем, а тим паче після того, як прочитав усі її щоденники. Він узяв їх із собою в плавання і читав їх щоночі протягом усіх тих місяців. І не так щоденники, як її вірші краяли його душу й розривали серце. То була найспівчутливіша, найшляхетніша жінка, яку він тільки зустрічав у житті, котра вміла вибачати все і мала у своїй душі такий скарб, про який він і подумати не міг. Найгіркішим жартом долі було те, що він збагнув це тільки тоді, коли вона відійшла у вічність. Але запізно. Непоправно пізно. Єдине, що він міг робити тепер, — це оплакувати свою втрату до скону. Нічого не можна було залагодити, неможливо внести бодай якісь поправки, хоча б якось спокутувати свою провину і єдине, що втішало, — він попросив вибачення ще до того, як вона померла. Найгірше було те, що Джейн запевняла його, ніби йому не варто картати себе, нема чим собі дорікати. Вона переконувала його, ніби була щаслива протягом усіх цих років, які прожила з ним, а це лише посилило відчуття його провини. Як можна бути щасливою з чоловіком, якого ніколи немає поряд, який майже не звертає на неї уваги? Він знав, у чому полягала його провина і чому він поводився саме так Квінн жив винятково проблемами своєї «імперії», своїми здобутками, власними справами. Він рідко думав про щось інше, зокрема про дружину та дітей. Алекс мала повне право гніватись на нього, він знав це, і Джейн мала б причини ненавидіти його, але так не сталось. Натомість вона присвячувала йому любовні поезії і пишалась своєю відданістю йому, а Квінн як ніхто знав, як мало він заслуговував на це. Мало не щоночі він бачив усе це вві сні. Йому снилось, ніби вона благала його йти додому, прохала не лишати її саму, не забувати її.

Квінн облишив справи за рік до того, як вона померла, і протягом року вони подорожували, побувавши в усіх місцях, які йому хотілось відвідати. Як завжди, Джейн була щаслива їхати за ним туди, куди він бажав. Вони відвідали Балі, Непал, Індію, далекий Китай. Відтак повернулися до місць, які обоє любили: Марокко, Японії, Туреччини. Вони подорожували без упину протягом усього року, і вперше за довгі роки стали значно ближчими одне до одного. Він зовсім забув, як добре з нею, яка вона чудова співрозмовниця, яка насолода перебувати в її товаристві. Вони наново закохались одне в одного і ніколи раніше не були такими щасливими, як тоді.

А в Парижі раптом виявилось, наскільки вона хвора і як це серйозно. Протягом кількох місяців у неї були проблеми зі шлунком, які вони обоє вважали лише наслідком специфічного харчування в подорожі. Вони прилетіли додому, але все тривало й там. І навіть було гірше, ніж вони думали, але обоє не хотіли в це вірити. Зараз він зрозумів із її щоденників: вона усвідомила серйозність того, що мучило її, раніше, ніж він. Проте була переконана, що подолає усе це. Вона страждала мовчки протягом тих місяців, щоб тільки не зіпсувати подорож, яку він так хотів здійснити, на яку так довго чекав. Вона була сумна, бо повернення додому означало, що вони відмовляються від Бразилії й Аргентини. А тепер без неї все втратило сенс і стало безнадійно порожнім.

Джейн померла у віці п’ятдесяти дев’яти років, вони жили подружжям протягом тридцяти семи літ. Алекс було тридцять чотири, а її братові Дугу виповнилось би тридцять шість, якби він був живий. Син загинув через нещасний випадок на човні, і тільки зараз Квінн збагнув, що ледве знав його. Він мав багато за чим сумувати, багато про що шкодувати. І на це він приречений витратити роки, які йому лишались. Джейн померла в червні, а зараз, коли вони припливли до порту Старі Антиби, був листопад. Спливли нескінченні тяжкі місяці без неї. І Квінн був абсолютно певен: він ніколи не вибачить собі, що погубив її. Його сни й щоденники Джейн нагадували йому про його тяжку провину. Алекс засудила батька своїм судом і визнала винним. І він не міг не погодитись із нею.

Коли вони причалили, капітан зайшов до його каюти, щоб надати інформацію про недобудований вітрильник, який виставили на продаж у Голландії. Він щойно зателефонував у той док. Тільки-но переступив поріг, як на його обличчі з’явилася щаслива посмішка.

— Його довжина сто вісімдесят футів, він великий і гарний, — кажучи це, він аж сяяв, — це вітрильник із двома щоглами, до того ж зазначили, що ним дуже цікавляться, проте ще ніхто не купив. Рамзей вирішив продавати його тільки зараз. — Очі чоловіків зустрілись, і посмішка поступово почала з’являтись на обличчі Квінна. Таким щасливим капітан його ще не бачив. Протягом усієї подорожі Квінн виглядав дещо засмученим. — Чи не хотіли б ви глянути на нього? — запитав капітан із цікавістю. — Я був би радий змінити для вас рейс. Є літак на Амстердам за півгодини після того, яким ви збирались летіти до Лондона.

Квінн не міг повірити в те, що почув. Це було щось більше, ніж просто божевілля. Вітрильник на сто вісімдесят футів! Але чому б і ні? Він може плавати навколо світу стільки, скільки йому лишилось жити. Про краще годі й мріяти. Він може жити на кораблі й плавати в усі ті місця, які він любить і в яких іще не бував. Йому будуть потрібні тільки вірші та щоденники Джейн. У цьому світі більше нічого не важить для нього. Він знов і знов перечитуватиме їх. Щоразу, коли він гортав їх, кришталева чистота і щире кохання, що віяли з них, були новим потрясінням для нього.

— Наскільки все це божевільно? — спитав Квінн капітана, знову сідаючи у шкіряне крісло у своїй каюті й уявляючи собі знову стовісімдесятифутовий вітрильник. Він відчув: це щось більше, ніж він заслуговує, але це все, чого він хоче. Жити на яхті було б найкращим способом утекти від усього.

— Це аж ніяк не божевілля, сер. Навпаки. Такому морякові, як ви, просто соромно не мати власного корабля. — Він хотів сказати Квіннові, що бажав би працювати на нього, але не хотів виглядати нав’язливим. Але якщо Квінн придбає вітрильник, капітан мав намір запропонувати йому свої послуги. Між ним і Джоном Барклі, власником «Вікторі», не було великого взаєморозуміння. Квінн Томпсон є саме тією людиною, з якою він хотів би працювати, бо це прекрасний моряк. Більшість свого часу капітан проводив у порту, на якорі, а йому так хотілося плавати. — Його добудовуватимуть іще десь рік, можливо менше, якщо прискорити роботу. Ви зможете плавати на ній десь наприкінці наступного літа. Найдовше — за рік відтепер, сер.

— Гаразд, — сказав Квінн, виглядаючи так, ніби враз вирішив. — Отже, чи не могли б ви таки поміняти квиток для мене? Я полечу до Лондона, коли побачу корабель. — У нього не було ні графіку зустрічей, ні розкладу, за яким він мав жити, не було нікого, з ким він повинен узгоджувати свої дії, і останні три місяці виявили те, про що він мріяв. Він хоче вітрильник. І тепер ніхто не зупинить його. — Чи не зателефонували б ви диспетчерові сказати, що я приїду? — в очах Квінна засяяла надія.

— Звичайно ж, зателефоную. І скажу йому, щоб він чекав на вас.

— Мені потрібно зарезервувати номер у готелі. Тільки на цю ніч. Завтра прямо з доку я поїду в аеропорт, щоб летіти до Лондона.

Це було хвилююче рішення — зрештою, якщо йому не сподобається корабель, він не зобов’язаний купувати його. Він навіть може замовити будівництво свого власного, почавши з нуля, але Квінн знав, що тоді все це триватиме довше. Це зайняло б десь два роки, а то й довше, щоб побудувати таку яхту, як та, котру продавав Рамзей.

Капітан владнав для нього всі справи, і вже за півгодини Квінн тиснув руку йому й усій команді, дякуючи за їхню доброту до нього. Він залишив кожному з них добрі чайові, а капітанові виписав солідний чек. Він пообіцяв тримати його в курсі, як складатимуться його справи в Голландії. І коли він рушив своїм лімузином до аеропорту в Ніцці, то знову відчув ту саму тугу, яка мучила його всі ці місяці. Квінн думав: якби ж то він міг розповісти Джейн усе, що збирається робити, а також те, на що сподівається в Голландії. У його душі весь час визрівало бажання чимось поділитись із нею, і це з новою силою нагадувало йому, що її нема, і говорило, яке порожнє його життя без неї. На мить він заплющив очі, думаючи про неї, але змусив себе розплющити їх. Він не дозволяв собі знову поринути в ту чорну безодню горя, з якою від червня він вів постійну боротьбу. Але Квінн знав тільки одну річ і вірив у це кожною клітиною свого єства: вітрильник принаймні дасть йому можливість утекти від тих місць, де він бував та жив із нею і згадувати про які йому було так боляче. Вітрильник являв собою те, заради чого варто було жити. Корабель не замінить йому Джейн. Але він відчув, коли приїхав в аеропорт, що дружина раділа б за нього. Вона завжди так робила. Що б він не чинив, вона завжди підтримувала його і святкувала кожен його задум, навіть такий, що всім навкруги здавався божевільним. Вона була єдиною в усьому світі, хто ставився до нього саме так Однією-єдиною, хто по-справжньому любив його. Більше, ніж він міг уявити собі, коли вона була жива. Тепер він не сумнівався: усе його життя з нею було любовною поезією на кшталт однієї з тих, які вона написала й залишила йому.