Наталія Дурунда - До ніг твоїх я небо простелю…

…Над Києвом стояв тихий, погідний літній день.

Місто пливло у руслі своєї звичної столичної суєти.

Відома у діловому світі приватна архітектурна фірма «Вавілон», що розташувалася на Печерських пагорбах, теж жила своїм буденним трудовим життям.

— Через півгодини — нарада, — шумно відчиняючи двері приймальні, мовив керівник. — Терміново повідомте всіх, кого стосується, — суворо попередив секретарку.

Незважаючи на відносно молодий вік — усього тридцять два роки — Марат Рахімов очолював успішну компанію уже з середини буремних дев’яностих. Компанія спеціалізувалася на розробці архітектурних проектів. Сьогодні розмах її діяльності практично відповідав назві.

Запорукою успіху молодий керівник вважав грамотно підібрані кадри. Він добре розбирався в людях, особливо у їхньому ставленні до роботи та перспективності. Адже саме завдяки відданим і розумним спеціалістам його справи стрімко йшли вгору.

Навіть у приймальні сиділа не якась там молоденька красуня-секретарка, а надійна, перевірена роками людина, практично його права рука — Діна Магерамова. Вона працювала у «Вавілоні» з першого дня його заснування. Розуміла начальника з півслова. Інколи досить було тільки його значущого погляду, щоб пані Діна миттєво зреагувала, як діяти. Робила все правильно, точно, швидко. Володіла таким обсягом інформації, як сучасний комп’ютер. При цьому добре усвідомлювала: де, кому, що і за яких обставин можна говорити, а коли треба й змовчати.

Одягалася дорого, зі смаком. Роки, здавалося, не впливали на цю жінку. У свої п’ятдесят п’ять мала гарну фігуру, злегка хвилясте волосся, без натяку на сивину. Зморшки майже не торкнулися її обличчя.

Сімейний бізнес був започаткований ще покійним батьком Марата — Фархадом — у Таджикистані і спеціалізувався на розробці архітектурних проектів під зведення перших недержавних житлових багатоквартирних будинків.

У часи перебудови фірма існувала напівлегально, але на початку дев’яностих, коли радянська імперія розпалася, Ігор Красовський — армійський товариш, а потім — український бізнес-партнер Фархада — запросив колегу до Києва. Той не відмовився і не прогадав. Столиця почала інтенсивно розбудовуватися: солідні багатоповерхові торгівельні центри, офісні приміщення. У архітекторів не було відбою від замовлень.

Фархаду сподобалася ідея вести бізнес в Україні. За роки співпраці з будівельною фірмою Красовського не раз тут бував. А ще його дружина Ірма мала слов’янське коріння. Коли у Рахімова народився син Марат, виявилось, що по лінії матері він успадкував великі темно-сірі очі, світлу шкіру. Від батька — чорне волосся й чарівну усмішку. З часом ще й сильний характер і вольову натуру. Згодом малий подорослішав. Фархад у кожному його русі впізнавав себе. На сина покладав великі надії. Адже більше дітей Всевишній йому не подарував.

«Вавілон» потихеньку став виправдовувати свою назву. На ринку архітектурних послуг за кілька років став першим у країні. Він розширювався на очах: збільшувався штат працівників, розроблялися солідні проекти.

Та з кожним щастям і нещастя приходить. Фархад захворів. Лікарі діагностували рак крові. Усвідомлюючи всю серйозність ситуації, заповів свої капітали та фірму синові.

От тільки останньою волею покійного було, щоб його спадкоємець закінчив у Лондоні спеціальну школу бізнесу. Як ділова людина, вважав отримані там знання запорукою успіху справжнього бізнесмена. Кілька років, поки молодий Марат вчитиметься за кордоном, на чолі сімейної справи мала стати його мати Ірма — вдова Фархада. Красовський обіцяв її підстрахувати на цій посаді й, за необхідності, допомагати.

Так і сталося. От тільки нова очільниця бізнесу не дуже розумілася на справі чоловіка. Та й часи були нестабільні. Щоб втриматися на плаву — професіоналізму у своїй царині було мало. Доводилося мати справу не тільки з партнерами, а й, інколи, з кримінальним світом.

Фархад у свій час все контролював. Проте зараз багато змінилося. На чолі фірми навіть не молодий Рахімов, а всього лише недосвідчена жінка.

Ще й недбросовісні партнери, відчувши слабинку в керівництві, часто пропонували їй невигідні контракти. Вона це усвідомлювала, коли вже потрапляла у пастку, з якої майже завжди її рятував Красовський. Йому й самому вже не дуже вигідно було співпрацювати з «Вавілоном». Все якось дуже стрімко летіло шкереберть. Але, на знак поваги до покійного друга, старався допомагати, чим міг.

Компанія Ірми ледве трималася на плаву. Тоді у крісло керівника сів молодий Марат. Його появу в офісі спочатку не сприйняли серйозно. Хоч бізнесовій справі він вчився за кордоном, але що з того користі в Україні? Хіба тут діють закордонні правила? Чи може у нас є чіткий закон, що регулює права підприємців? Тут, щоб вижити, треба бути не тільки розумним, а й гнучким, хитрим, навіть інколи підступним, мати впливові знайомства.

«Одного розуму — мало», — вирішили окремі «князьки» на фірмі, які вже давно були самі собі керівництво. Їм вдалося створити навколо себе таку ілюзію незамінності, що недосвідчена вдова готова була виконувати будь-які їхні вимоги, аби лиш ті не звільнилися. На кожних зборах складалося враження, що фірма, хоч якось, але існує лише, завдячуючи їм.

Багато паперів, що мали вирішальне значення для успішної діяльності «Вавілону», проходило повз її керівника. Рішення щодо розробки нових проектів приймалися окремими посадовими особами на свій розсуд. На наради, де розглядалися поточні питання, ще приходила Ірма Рахімова. Вона сідала поряд із сином, показуючи, що він досі не готовий вести справи самостійно і всі серйозні проекти повинні бути погоджені з нею.

— Марат — розумний хлопець, — спробував якось зауважити Красовський у розмові з Ірмою. — Мені здається, тобі треба відступити і дати йому можливість зайнятися бізнесом самостійно.

— Хочеш кинути мою дитину у вогонь? — сердито відповідала занепокоєна мати. — Наші вороги-конкуренти знищать його за першої-ліпшої нагоди. Він ще зовсім недосвідчений у цій справі. От тільки амбіцій — хоч відбавляй. Але так і погубити залишки батькової справи можна. Нехай попрацює, освоїться, а потім подивимось.

— Ти його недооцінюєш, — усміхнувся Ігор, показуючи, що не образився. — Він — вроджений лідер. Амбіції у даній ситуації тільки на користь.

Але мати була незламна. Чи так переживала за свою дитину, чи не хотілося їй прощатися із вдаваною владою на фірмі, але залишати справи не поспішала.

Це продовжувалося, допоки новий шеф не показав усім своє місце.

Понад місяць Марат нікого не викликав, наради не збирав, секретарка тільки й встигала носити папки з документами, які просив для вивчення. Працював до пізньої ночі. Потім узяв довгострокову відпустку й зник із міста.

— Не подобається мені цей малий, — поділився з колегами своїми побоюваннями Ярослав Янін — головний юрист компанії. — Таке враження, наче щось замислив.

— Згоден, — погодився Андрій Порожницький — теж юрист. — Моя людина з прокуратури казала, що Марат зустрічався з їхнім слідчим Антоном Жураківським. Про що була розмова — дізнатися не зміг, бо Жураківський — ще той ідейний «слідопит». Працює чесно, підкупити не можна.

— Гриша Гоїн — наш аналітик, казав, що у нього попросив усі проекти, розробку яких ми відхилили за останні чотири роки, — стривожено Янін. — Треба підключити хлопців, нехай поїздять за ним, поспостерігають, — наказав Порожницькому. — І ще… У кого дублікати ключів від його кабінету?

— Здогадайся сам, — хихикнув Андрій.

— А й справді, — криво посміхнувся Ярослав. — У сторожової собаки Діни. Оця знає все…

— Ага, а ще Ігор Красовський, — додав Юрій Касимов — теж начальник відділу, фінансового. — Він, напевно, і напоумив молодого Рахімова нові порядки тут встановлювати. Замість того, щоб «спасибі» сказали, що такі, як ми, не дали здохнути цій компанії, зараз претензії виставлять, по прокуратурі тягатимуть.

— Не перегинай, — скривився Янін. — Красовський, звичайно, опікав вдову і її сина. Але й сам уже не дуже співпрацював з ними. Нам поки ніхто претензій не висував. Якщо й спробує — докази потрібні. А це не так легко, як здається. На всіх паперах підписи його матері. Проте зайва обережність нам не завадить.

— Ти недооцінюєш Красовського, — заперечив Порожницький. — Його будівельну фірму «кришують» самі правоохоронці. Ті кого хочеш закопають, лише команду і стимул дай.

Янін промовчав. Як колишній співробітник держбезпеки розумів, що це правда. На стороні Рахімова сильні люди, які не тільки допоможуть йому стати на ноги, але й, за необхідності, розквитатися з усіма ворогами.

Із відпустки Марат повернувся несподівано, раніше, ніж очікувалося.

— Через дві години — нарада! — першими були слова, коли увійшов до приймальні. — Повідомте всіх! — суворо наказав, гостро зиркнувши на секретарку. — Всіх, крім моєї матері, — додав.

У встановлений час запрошені чекали у великому залі за овальним столом. Пустувало тільки крісло начальника.

Усі розуміли, що влада на фірмі міняється і вона вже не буде формальною. Не запросивши свою матір, молодий керівник дав зрозуміти, що не буде більше виконувати роль весільного генерала.

Присутні шепотілися.

Раптом двері шумно відчинилися. До зали енергійно увійшов Марат. Він наче змінився за останні кілька місяців. Відпустив акуратну борідку, змінив зачіску, темно-сірі сердиті очі випромінювали рішучість, сильний характер, вольову натуру.

Впевненими кроками підійшов до свого місця. Зупинився. Обійшов усіх важким, гнівним поглядом. Мовчки сів.

— Чотири роки наша сім’я довіряла вам, як рідним, — почав без усіляких там привітань. — У ваші руки ми віддали справу нашого життя. Ви були тими людьми, хто вирішував, що для компанії вигідно, а що потягне її на дно, — говорив повільно, виважено, з чітким наголосом на «ви». — Ви вибирали напрямок, у якому рухатися далі, і ось… Ми на кінці шляху, — продовжив після короткої паузи.

Запанувала мертвотна тиша.

Здавалося, начальник не говорить, а у дзвони б’є. Хоч голосу не підвищував, але кожне його слово било по вухах присутніх, як удар об чугун.

«Ситуація точно, як перед грозою» — блиснула у голові Яніна логічна думка.

— Ви говорите так, ніби ми уже збанкрутували, — порушив тишу чийсь голос.

— Ніби?! — зиркнув у бік промовляючого, наче стріли з очей викинув. — Ми не ніби!!! — закричав на весь голос Марат. — Ми і є банкрути! На рахунках фірми — сльози, порівняно з тими коштами, які необхідні для покриття наших фінансових зобов’язань! Навіть уявити важко, як за такий відносно короткий період можна було все звести нанівець!!! Зате на ваших рахунках… — підозріло скосив очі, які від люті геть потемніли, у бік Яніна, — такі доходи, неначе фірма процвітає.

— Ми можемо усе пояснити, — не витримавши пекучого погляду, спробував виправдатися Ярослав.

— Нащо мені пояснення? — саркастично посміхнувся Рахімов. — Це якось допоможе в ситуації, що склалася?

Янін мовчав. Зараз це було краще. Очевидно, що шеф налаштований радикально. Нічого викликати на себе зайвий вогонь.

— Я й без пояснень розумію, чому так сталося. Деякі наші працівники, які підписували в угоді про прийняття на роботу зобов’язання зберігати комерційну таємницю, працюють на наших конкурентів. Доказів, що я зібрав, абсолютно достатньо, щоб зустрітися з ними в суді за умисне доведення фірми до банкрутства та розкрадання коштів. Їм буде висунута вимога щодо відшкодування збитків, завданих компанії.

— Дивлячись, що ви вважаєте доказами, — озвався Андрій Порожницький.

— Список осіб, які підлягають негайному звільненню, вже у відділі кадрів, — продовжив начальник, ніби й не почув репліки. — Позови до суду направлені. Наша співпраця із запроданцями і злочинцями продовжиться у зовсім іншій площині. До речі, — нарешті звернувся до Порожницького, — ваше прізвище у цьому списку також є.

— Та, та ви що? Мене п-підозрюєте? — раптом заскавучав, як дворовий собака на морозі, юрист. — Я ні в чому не винен. Хіба я один тут такий? Ми всі винуваті, якщо чесно розібратися. Але не в тому, що продавали інформацію, хіба може помилялися щодо вибору партнерів. Та, щоб отак — відразу в суди? Це несправедливо! Я сам буду подавати позов про незаконне звільнення!

Марат злегка кивнув головою в бік охоронця, що стояв біля дверей зали засідань. Той підійшов до Порожницького і допоміг йому покинути нараду.