— Але життя триває, — продовжив керівник, наче й не помітив, інциденту, який щойно відбувся. — Я знаю, як повернути фірмі колишній імідж. І працюватиму над цим питанням з тими людьми, кого виберу сам. З рештою — боляче попрощаємося, — твердо завершив.

На цьому різко піднявся і вийшов із приміщення.

Мов обпечений метався по своєму кабінету Ярослав Янін. Не ходив, а бігав, стиснувши голову руками. Прекрасно розумів, що кожне слово нового шефа в першу чергу стосується його. Саме він співпрацював з конкурентами «Вавілона» після Фархадової смерті. Зводив усі досягнення фірми нанівець, розчищаючи шлях на ринку архітектурних послуг маловідомим компаніям. За це отримував немалі хабарі. Разом з Григорієм Гоїним писали липові висновки щодо недоцільності укладення контрактів з успішними замовниками. Натомість пропонували провальні проекти, які тягли за собою великі збитки.

«Висновки! — раптом, мов грім серед ясного неба, пролунало у голові Яніна. — Вони спеціально не зберігалися у папках, де підшиті всі документи по відмовних проектах! Гоїн повинен був своєчасно замести сліди… О-о! Хто знає, що Марат познаходив? Я пропав!»

— Ти вже ходив у кадри? — перервав тривожні думки Яніна Гоїн, який буквально влетів до кабінету. Ярослав різко зупинився і втупив у Гришу питальний погляд. — Я тільки-но звідти, — не чекаючи відповіді, продовжив Григорій. — Мене звільнено. Казали чекати повістки до суду. Що думаєш робити?

Янін — колишній працівник держбезпеки. Озвучувати свої плани і припущення, допоки ситуація не проясниться, не поспішав.

Раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Марат Фархадович чекає Вас у своєму кабінеті, — почувся у слухавці голос пані Діни.

Нічого не пояснюючи колезі, Ярослав мовчки попрямував до шефа.

— Ти — найцікавіший екземпляр із усіх, хто працює у «Вавілоні», — почав Марат, коли той увійшов.

Рахімов не запропонував йому навіть присісти.

— Мій батько забезпечив тебе роботою, коли органи безпеки зовсім молодого звільнили без права на пенсію, — продовжив, не чекаючи відповіді. — Престижна посада, юридична практика, кар’єрний ріст, чимала зарплатня. Здавалось би, все людину має задовольняти. Та грошей мало не буває, правда?

Начальник юридичного відділу мовчав. На кінці темного тунелю, в який потрапив, здавалось, блиснуло світло. Інтуїція підказувала: якби керівник хотів просто вигнати його — цієї розмови не було б.

— Гроші, гроші… — продовжив начальник. Повільно встав із-за столу, підійшов до великого панорамного вікна. — Що робитимеш далі? — стоячи спиною, запитав?

— Якщо дозволите, компенсуватиму завдані збитки, — впевнено відповів Ярослав.

Він усе зрозумів. Марат не воюватиме з ним. Це не вигідно їм обом. Янін — сильний противник. У нього багато козирів на руках: знайомства у силових, правоохоронних і кримінальних структурах, великі кошти на рахунках. Якщо відчує, що йому прикручують гайки, може зважитися на останній крок — фізичне знищення молодого шефа.

Проте всі, з ким раніше співпрацював, уже давно втратили до нього інтерес. «Вавілон» більше їм не конкурент, тому немає потреби тримати зв’язки зі зрадником. Престижною роботою не забезпечать, бо не довіряють: зрадив один раз — зрадить ще. Зараз у ньому зацікавлений хіба що Марат. Адже конкуренти поки що вважають Яніна за свого. З таким же успіхом, як колись Ярослав працював проти своєї компанії, тепер може працювати й на неї. Тільки на цей раз зливатиме конкурентам ту інформацію, яку даватиме Рахімов.

— Я знав, що ми спрацюємося, — криво усміхнувся Марат. — Це взаємовигідно. Тільки основна умова — п’ятдесят відсотків украдених коштів повернеш на рахунки компанії. Решта нехай вважається твоїми чесно заробленими грошима. Це буде перший солідний дохід фірми за останні десять років. А ти ще собі заробиш на своїх старих «друзях».

Янін важко проковтнув слину. Вибору не було. Він і так майже сухим вийшов з води.

* * *

Підтримка Ігоря Красовського для Марата була безцінною. Після смерті батька це була людина, на допомогу якої Рахімов міг розраховувати кожної миті.

Саме Ігор, як справжній друг сім’ї, вселив молодому бізнесмену-початківцю віру в те, що і один у полі воїн.

— Дивлюся на тебе — і бачу Фархада, який не боїться починати, йти у невідоме, перемагати та ще й нести відповідальність за всіх, хто поруч. Дуже шкода, що тобі залишилися тільки крихти від компанії, яка колись твердо стояла на ногах. Але я вірю, що ти зможеш все покласти на свої місця. Повернеш «Вавілону» його велич і могутність. Всі побачать у тобі силу справжнього керівника.

Красовський останні роки копіював документи, що розкривали гнилу зрадницьку сутність Яніна та його поплічників, слідкував за тим, що відбувається у фірмі. Саме з його допомогою Марат зміг відновити колишній порядок, виявити злочинців, пройти через пекло судів, наповнити банківські рахунки компанії.

Щоб усе виправити — знадобилось більше п’яти років, але про «Вавілон» знову заговорили. Колишні партнери повірили Маратові. Відновилось будівництво по заморожених архітектурних проектах. Фірма, дякувати Богові, процвітала.

Марат працював на повну, не жаліючи сил. Здавалось, він жив на роботі. Світло у його кабінеті не згасало до пізньої ночі.

— Ти себе зовсім не бережеш, — нарікала мати, коли син інколи заходив на вечерю й залишався у неї ночувати. — Часи, коли була необхідність усе тотально контролювати, минула. У тебе працюють розумні та вірні люди. Вони не підведуть. Чому не відпочинеш? Не подумаєш про особисте життя?

Відносини між сином і матір’ю налагодились нещодавно. У переломний період вона не підтримала його. Вважала всі радикальні зміни, запроваджені ним, фатальними для компанії. Жорстко критикувала усі новаторські рішення. Це призвело до того, що син остаточно віддалився: позбавив її права голосу в раді директорів, як таку, що не володіє достатньою кількістю акцій, відібрав право підпису. Вона лютувала, готова була воювати з власною кровинкою. Та Марат не зламався. Дав зрозуміти, що не відступить і по-старому вже не буде. Або так, як каже він, або наслідки будуть плачевні для усіх без винятку, навіть, якщо мова йде про рідну матір.

З часом Ірма змирилася і визнала успіх сина. Адже він справді володів усіма якостями успішного бізнесмена: не боявся проявляти себе, був наполегливим у роботі, амбітним, вимогливим до підлеглих, рішучим, завжди зосередженим на головних цілях, новатором, який уміє швидко пристосовуватися до всіх змін на сучасному ринку. Та й любила вона свою єдину кровинку всім материнським серцем.

— Вороги притихли тільки тому, що втратили силу, мамо, — зітхнувши, пояснив Марат, коли в черговий раз приїхав, щоб побути з найріднішою. — Якщо вони відчують хоч найменше полегшення тиску на їхні голови — зразу всадять ніж у спину, навіть не сумнівайся. Така є людська сутність. Ворог не може стати другом.

— То чому ж ти досі тримаєш їх при собі? — прізвища не називалися, але обидвоє розуміли, що мова йде про Яніна та окремих, вірних йому у «Вавілоні» людей.

— Злий пес має бути закутий у намордник і прив’язаний міцним ланцюгом, — багатозначно відповів. — Тоді з нього тільки користь, нашкодити не зможе, — хитро усміхнувся.

Ірма з приємністю в душі переконалася — Марат — сильний керівник «Вавілону», який міцно тримає владу у своїх руках. Тепер у неї залишилось одне бажання: його одруження. Адже синові вже тридцять два.

— Я хочу онуків, — різко змінила тему мати. — Коли закінчаться твої несерйозні стосунки з модельними дівчатами на ніч, на місяць? Коли побачу ту єдину, яка завоює твоє серце, народить дітей? Якби ми жили у Таджикистані — вже давно одружився б на дівчині, яку вибрали наші родичі. А тут… Мені вже соромно перед братом.

— О-о! Бачу, пора спати, — на обличчі Марата заграла чарівна, білозуба усмішка. — Відчуваю, що втомився, — піднявся з м’якого дивана, кладучи філіжанку недопитої кави з молоком на журнальний столик. Цей напій не заважав йому добре висипатися.

— Ми не договорили, — запротестувала жінка. — Не тікай. Я правду кажу. Роки ідуть. Ти не молодієш. У такому віці батько уже водив тебе за руку.

Син обійшов диван, схилився, обняв маму за плечі.

— Вік — жіноча проблема, — прошепотів їй на вухо. — Чоловікам він не страшний. Он, поглянь на Ігоря Красовського. Йому п’ятдесят три. А який, повний життя красень. Від молодих дівчат відбою не має. Чим не жених? І не байдужий до тебе, я ж бачу. Подумай над цим. Я буду не проти…

— Ти збожеволів?! — підскочила, мов ужалена, Ірма. — Такий сором матері пропонувати! Геть совість втратив!

Та Марат уже не слухав. Заливаючись тихим сміхом, повільно піднімався на другий поверх будинку.

— Невихований! — ще крикнула й безсило опустилася на диван.

Насправді вона не сердилася. Навпаки: їй було соромно зізнатися, але син мав рацію. Про симпатію Красовського до неї знала давно. Без Ігоря Ірма втратила б компанію. Саме він допоміг стати на ноги її синові, та й зараз завжди поруч.

І все це неспроста. Ще замолоду, коли молодий Фархад разом зі своїм армійським другом приїхав додому у короткострокову відпустку, Красовський не на жарт закохався в Ірму.

— Ну, як тобі ця красуня? — запитав Рахімов у товариша, коли після вечері вийшли на перекур.

— Справді красуня, — якось замріяно відповів друг.

Дівчина зачепила його серце. Досі чув про кохання з першого погляду лише з телевізора, але що таке може бути насправді, та ще й з ним — уявити не міг. Одного погляду у її прекрасні темно-сірі очі було досить, щоб назавжди втратити розум. Цілий вечір не міг спокійно всидіти. Лише чекав, коли вона ненадовго з’явиться у кімнаті. Тоді в його грудях так гупало, що, здавалося, стукіт чують усі присутні.

— Це — Ірма — моя наречена, — нічого не підозрюючи, похвалився Фархад. — Після звільнення зі служби — зразу весілля. Ти запрошений.

Від почутого Красовський ледь не зомлів.

«Як наречена? Чому саме вона? Не може бути!» — застукало в його голові.

Важко пережив Фархадове одруження. Надалі, хоч як не намагався створити сім’ю — не виходило. Кожну дівчину порівнював з Ірмою. Вона стояла у нього перед очима удень і вночі. Та між ними була прірва, яку не подолати… Ніяка жінка не могла б його змусити зрадити міцну чоловічу дружбу.

Проте, коли Фархад несподівано захворів й невдовзі покинув цей світ — несміливо наважився запропонувати Ірмі поєднати долі. Здавалося, уже немає перешкод для їхнього щастя. Він, досі неодружений, хотів створити справжню родину. Та вона не поспішала, хоч і симпатизувала Ігорю. Він був терплячим. Не давив на неї. Просто чекав. Час невблаганно спливав. Вже й син Рахімова став дорослим чоловіком, а вони так і не зійшлися.

Марат лежав на ліжку, заклавши руки за голову, і не міг заснути. У свідомості ще звучали материнські слова: «Я хочу онуків; у твоєму віці батько вже водив тебе за руку…»

Хоч вигляду не подавав, але й сам часто задумувався і про сім’ю, і про дітей. Та з коханням якось не складалося. Може, тому, що не шукав? Ні, з увагою дівчат проблем не було. Навпаки, їх можна було вже лічити десятками. І кожна мріяла розтопити його холодне серце. Проте більше, як доступ до свого тіла, чоловік не дозволяв. Здивувати його у ліжку було важко: вибирав тільки розкутих, пристрасних, активних, таких, які люблять різноманітність, вміють розпалити та задовольнити свого партнера. Однак ідея про створення сім’ї з такою дівчиною його не приваблювала.

Нещодавно поклав кінець відносинам з Ілоною Володіною, що тривали майже рік. То був своєрідний рекорд дівчини. Так довго втримати його поряд ще нікому не вдавалося.

Володіна працювала архітектором у «Вавілоні». Зазвичай Марат не заводив службові романи. На фірмі — тільки робота. Його домівка — взагалі окрема розмова. То було місце, де Рахімов відпочивав від усього, що знаходилося за його стінами. Велику двоярусну чотирикімнатну квартиру в престижному районі міста купив п’ять років тому. Вибираючи житло, Марат знав: тут мешкатиме його власна сім’я, коли прийде час.

Проте Ілона впала йому в око ще на співбесіді, коли приймав її на роботу. Розкішна жінка, яка знала собі ціну: молода, вродлива, висока, одягалася дорого, зі смаком, та ще й розумна. Вона не зачепила його серце, але розум затуманила.

Володіна розумілася на чоловіках. У свої двадцять шість років мала за плечима цивільний шлюб та серйозні стосунки з набагато старшим за себе чоловіком.

Обидва рази сама розірвала відносини. В її розумінні коханець повинен утримувати свою пасію так, аби вона ні в чому собі не відмовляла, виконувати і терпіти всі капризи. Якщо чоловіка це не влаштовує — на його місце завжди прийде інший. Цьому навчила її мати Анжела Володіна — колишня оперна співачка, яка міняла чоловіків так часто, що усіх вже й не пам’ятала. Батька Ілона не знала, носила прізвище матері.