Звичайно, дівчину цікавило її походження, але ця тема в їхньому домі була заборонена.

— Ваше резюме з попереднього місця роботи вражає. Якщо вірити написаному, ви — хороший спеціаліст. Чому ж шукаєте нову роботу? — поцікавився Марат.

— Низька заробітна плата, — впевнено відповіла дівчина. — Я живу одна, знімаю квартиру, тому…

— Зрозуміло, — усміхнувся Рахімов. — Відмінних працівників треба цінувати, це правда, — задумався. — З анкети бачу, що ви незаміжня, — продовжив, хитро примруживши звабливі темно-сірі очі.

Ілона помітила його зацікавлений ніжний погляд.

— Мабуть, не встигнете закінчити й одного проекту, як повідомите, що йдете у декретну відпустку. Доглядатимете вдома дитину, чоловіка, а нашій фірмі яка з цього користь? Думаю, що ризикую, наймаючи вас.

— Я — сучасна жінка, — у відповідь посміхнулася, даючи зрозуміти, що зловила потрібну хвилю для спілкування з майбутнім шефом. — Навряд чи задовольнятимусь коли-небудь роллю дружини і матері. Спочатку хочу самореалізуватися, а потім уже думати про чоловіка, який попросить мою руку і серце. Щодо дітей? Поки не думала про це, кажу чесно. Та відчуваю, що не готова до їхньої появи.

— Якщо буде чоловік, повинні бути й діти. Це — закон природи, — не заспокоювався. — Адже саме діти — запорука щасливого кохання.

— Запорука щасливого кохання полягає зовсім в іншому, — миттєво відповіла, натякаючи на здоровий секс.

У її голосі почулися нотки зверхності і зайвої самовпевненості.

Марат промовчав, вдаючи, що читає анкету та резюме. З його обличчя щезла легка усмішка.

— Вибачте, я думала — у вас вакансія архітектора, тому готувалася до інших питань, — насмілилася першою розірвати гнітючу тишу.

— Тут я вирішую, які питання задавати, — різко змінив тон Рахімов, зробивши наголос на «я». Потім зміряв Ілону гнівним, пронизливим поглядом. — Бажаю чути короткі, чіткі відповіді по суті. Якщо я правильно зрозумів, робота для вас — на першому місці. І це скоро не зміниться.

— Т-так, — відповіла коротко, як вимагав роботодавець, але вже не так впевнено.

— У такому разі даю вам можливість показати, на що здатні. Завтра починаєте. Враховуючи ваш досвід, отримаєте окремий проект. Термін виконання — два місяці. Вони й будуть своєрідним випробувальним терміном. Якщо справитеся — залишитеся працювати на постійній основі. Якщо ні — попрощаємося. От тільки нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я зараз тримаю в руках, — завершив крижаним тоном.

Ні жива, ні мертва вийшла з кабінету шефа Володіна. Так безцеремонно з нею ще не розмовляв жоден чоловік. Марат відразу поставив її на місце.

— То ви прийняті на роботу чи ні? — підлила масла у вогонь секретарка Діна, яка через напіввідчинені двері прекрасно чула розмову від початку й до кінця.

— Старатимусь виправдати сподівання вашого начальника, — саркастично кинула у відповідь Ілона й вискочила з приймальні, залита червоним соромом.

— Я не дуже її налякав? — ласкаво усміхаючись, запитав Марат пані Діну, яка щойно занесла йому каву.

Думка цієї жінки була для нього важливішою за думку матері. Своє життя вона проживала одиноко, але досвідченішої у будь-якому питанні людини Рахімов не знав.

— Думаю, ви її розсердили, — примруживши великі карі очі, відповіла секретарка. — Тепер вона працюватиме ду-уже наполегливо.

Обоє розсміялися.

Ілоні й справді більше нічого не залишилося, як здати надважкий іспит, влаштований керівником фірми. Вона засвоїла урок з першого їхнього спілкування. Готова була відірвати собі язика, що бовкнув те зайве слово. Але було пізно. На кону не тільки робота у «Вавілоні», але і її власна репутація. Дівчина загнала себе в глухий кут: або працює тут, або ніде. «Нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я тримаю зараз у руках», — ці слова нового начальника снилися їй ночами.

Марат наказав віддати їй найважчий архітектурний проект із тих, які наразі розроблялися фірмою. Замовник — компанія Ігора Красовського. У сусідньому місті Мужієві забудовуватиме понад три тисячі квадратних метрів. Великий торгівельний центр з підземними парковками, розважальним центром, їдальнею тощо…

— Це ж нереально, — здивувався Ігор, коли почув, хто та ще й в які терміни працюватиме над проектом його будівництва. — Таку роботу виконує ціла команда. І то не за два місяці. Якщо хочеш її звільнити — чому відразу цього не зробив? Очевидно ж, що вона не справиться.

— Ото ж бо й воно, я не міг її звільнити. Міг тільки прийняти або не прийняти на роботу. А зараз… — багатозначно усміхнувся. — Бачив би ти цю горду, самовпевнену красуню, — якось замріяно промовив. — Працює допізна. Учора, наприклад, я повертався додому під ранок і, не повіриш: з вікна машини помітив, що на фірмі ще горить світло. Зупинився, придивився — а це в її кабінеті. Зовнішній вигляд повністю змінила: замість підборів — кросівки, замість макіяжу і зачіски — зв’язане у високу гульку волосся, у руках велика чашка кави, щоб не заснути. Усі їй співчувають, мене вважають за монстра.

— Правильно вважають, — хихикнув Красовський. — Чого ти домагаєшся? Морально зламати її хочеш?

— Ні в якому разі, — серйозно Марат. — Тільки опустити на грішну землю, між простих, грішних людей. Нехай змиє з обличчя товсті шари фарби, відкриє прекрасні блакитні очі і, я впевнений, вона ще «спасибі» скаже за цей урок. Бо життя у неї, правду кажучи, якесь безалаберне: батька не має, з матір’ю не спілкується, одна знімає квартиру, міняє чоловіків. Шкода її.

Інтерес Марата до цієї дівчини зростав. Він уже розумів, що небайдужий. Однак назвати свої почуття коханням не міг. Серце мовчало. Ці почуття скоріш нагадували батьківське піклування, хоч різниця у віці між ними була невелика. Йому хотілося виховувати її, оберігати, жаліти. Хотілося викоренити з її душі егоїзм, навчити зближуватися з людьми, а не відштовхувати їх своєю поведінкою.

Коли Ілона вперше з’явилася у «Вавілоні» — навіть натяку не було, що хтось захоче товаришувати з такою зверхньою особою. Проте він, як керівник, допоміг колективу зблизитися з новенькою: всі жаліли її, нещасну, несправедливо завантажену такою непосильною роботою, намагалися допомогти. Рахімов, як далекоглядний стратег, усе розрахував. Тепер у неї і друзі з’являться, і хороша робота. Вона вже не буде одинока. Не пропаде.

Того вечора, Марат, як це часто траплялося, пізно вертався додому з міста. Проїжджаючи повз «Вавілон» мимоволі глянув на вікно, що останні два місяці майже не згасало. До закінчення проектування Ілоні залишився тиждень.

Світить. Повернув на стоянку. Тихенько піднявся на другий поверх. Уже в коридорі почув схлипування. Двері в кабінет були відчинені. Зупинився на порозі, очам відкрилася неприємна картина. Посередині кімнати, на розкиданих листках білого паперу, навшпиньки сиділа Ілона і, затуливши руками обличчя, плакала.

Безшумно підійшов, присів біля дівчини.

Відчувши чиюсь присутність, Володіна схаменулася.

— О, Господи, що ви тут робите? — налякано запитала. — Ви… Ви… не повинні були ц-цього бачити! Людина інколи не витримує, їй потрібно вилити…

— Чш-ш, тихенько, заспокойся, — на обличчі Марата заграла знайома тепла усмішка. — Ти забулася, з ким розмовляєш? — майже прошепотів. — Це — мій «Вавілон», я приходитиму сюди, коли захочу.

Ніжно погладив нещасну перетруджену дівчину по голові, потім пройшовся пальцями по мокрому розпухлому обличчю, до якого поприлипали довгі пасма волосся. Мимоволі зупинив погляд на пишних, надутих від плачу устах. Але швидко опанував себе.

— Я так розумію — з проектом ти не встигаєш, — підійшов до креслень, розкладених на великому столі.

— Зовсім трішечки, — шморгаючи заплаканим носом, відповіла.

— Але, це — немож-жливо, — ошелешено протягнув Марат, гортаючи листки з проектуванням. — Ти майже закінчила. Це титанічна робота. Я… Сказати — вражений — нічого не сказати. Залишились дрібниці.

— Так, проте дрібниць багато, — не погоджувалася Ілона. — Вчасно я не встигну. От якби мені людину, я…

— Ні, — твердо відрізав Рахімов. — Ніяких людей. Закінчиш сама.

— Не зможу, — очі дівчини якось автоматично наповнилися сльозами. Вона ще не зібралася після нещодавніх ридань. — Я здаюся, — опустила руки.

Марат підійшов, обняв, притис її голову до своїх широких грудей.

— Завтра у тебе вихідний, — прошепотів прямо на вухо. — Добре відпочинеш, а потім дороблятимеш, скільки треба: місяць, два — не важливо.

— Але ж замовник не чекат…, — не встигла договорити.

— Чекатиме, скільки треба, — перебив начальник. — Я так вирішив. Ділити твою роботу з кимось на завершальному етапі — несправедливо. Це твій проект і саме ти, коли закінчиш, представлятимеш його усім нам та замовнику. І ще… — раптом згадав. — Завтра я підпишу наказ про твоє призначення на посаду архітектора, як такої, що пройшла випробувальний термін. А зараз збирайся, відвезу тебе додому.

…Тої ночі Ілона не спала. Дотик його рук на обличчі відчувала досі. Його обійми, такі невинні й такі… О, ні. Серце не стукало — воно гупало. Колись прочитала, що при першому коханні душу забирають раніше за тіло. Тоді посміялася з цих невинних слів…

А зараз… Куди й поділися її зарозумілість, гордість, упертість. Із цим чоловіком відчула себе такою слабою, жіночною, бажаною і, головне, захищеною. Для неї, яка не знала батька, то було дуже важливо.

Встала з ліжка, підійшла до вікна. Мимоволі глянула на небо.

«Яке ж воно прекрасне, все усипане маленьким цяточками, немов вишите бісером, — подумала. — А я його раніше й не помічала. Ось і Місяць. Такий гордовитий, ніби господар над своїми зорями. Їх так багато. Вони такі далекі. Але тільки одна найяскравіша і найближча до Місяця. Він, ніби, обіймає її… Це та справжня і єдина, на все життя. У Марата багато зірок. Котра ж стане вибраною, що світитиме поряд?» — серце дівчини защеміло. Десь глибоко у душі ледь-ледь відчула: цією зірочкою може бути й вона…

Наступного дня, у свій законний вихідний, Ілона відвідала матір. Володіна рідко це робила. Зазвичай лише телефонувала. Та й розмови у них не виходило. Ще з дитинства дівчина відчувала неприязнь найріднішої, ніби зайвою була у житті відомої оперної співачки. Виросла за кулісами, спостерігаючи за маминою славою.

Тепер ненька вже не співає. Більшість часу проводить на самоті, вдома. Інколи ніби й сумує за донькою, але жити разом не хоче. Допомоги не приймає й сама нічим не допомагає своїй єдиній дитині. Навіть моральної підтримки від неї не дочекаєшся.

Проте інколи людині важливо, щоб її підтримували найближчі люди. Тому, особливо не розраховуючи побачити радість у маминих очах, Ілона все ж наважилася розповісти про свою нову роботу і почуття.

— Мамо, Марат — особливий: сильний, уважний, здатний захистити жінку, чуттєвий…

— Ага, а ще сьогодні хочеться співати, сміятися, весь світ здається величезним, прекрасним, небо вище і блакитніше, сонце світить яскравіше і тепліше, — саркастично докінчила Володіна-старша.

Та Ілону це не образило. Вона й не розраховувала на якесь там розуміння чи підтримку. Важливо було виговоритися, поділитися. Сьогодні вона — найщасливіша людина на планеті. Їй хочеться про це кричати, і байдуже, хто вважає інакше.

— Коли метелик бачить вогонь, доню, він теж вважає, що світ яскравий і прекрасний. Навіть коли наближається до полум’я — думає, що воно його не пече, а гріє. І тільки коли горить — усвідомлює, що все було марно. Але вже пізно… — незвично тепло мовила мати.

Від несподіванки Ілона завмерла. Так ненька ще ніколи не розмовляла.

— Аналогічно й кохання, дівчинко моя, — продовжила. — Інколи бачиш, що немає взаємності. З його боку відчуваєш тільки тепло, не більше. Проте думаєш, що твоєї любові вистачить на двох, і летиш на вогонь. Але не вистачить, запевняю тебе.

— Т-ти ж його навіть не бачила, — ледве видавила з себе дівчина. — Як можеш так говорити? Він не здатен заподіяти біль.

— В його очах горить той же вогонь, що й у твоїх? Він веде себе, наче хлопчисько, бо втрачає дар мови, коли тебе бачить? Є таке? — змінила тон мати.

— Не знаю, але він дав зрозуміти… — не змогла докінчити думку Ілона.

— Що дав зрозуміти?! — вже майже криком знялася Анжела Володіна. — Що?! Га?! Що ти йому подобаєшся? Я прекрасно знаю, хто такий Рахімов. Адже він не остання людина у великому бізнесі. Ти знаєш, скільком дівчатам і жінкам він так само дав це зрозуміти? Навіть не уявляєш, — Володіна-старша нервово ходила по кімнаті й голосно повчала. Бачила, що робить дитині боляче, але материнське серце кричало: дочка ступає на край прірви, її треба рятувати, бо внизу — безодня.

— Я думала, ти хоч… промовчиш, — знесилено відповіла морально розбита Ілона. По її щоках котилися сльози. — У мене теж були інші чоловіки, якби мені цим хтось дорікав…