Аж ніяково стало перед Ігорем. Сам відчував, що якийсь незібраний, розсіяний, неуважний. Так, день не задався з самого ранку, але причина була в іншому. З голови ніяк не виходила незнайомка з вагону. Як нав’язлива мелодія, що крутиться у голові без кінця.

Таке з ним відбувалося вперше.

Він пам’ятав, як раніше знайомився з дівчатами, йшов на перше побачення. Та навіть передчуття спільної ночі не заставляли його так хвилюватися. Що ж це за чортівня? Голова зовсім не працює.

— Твоя правда, — задоволений побаченим, відповів Красовському. — Треба завершувати. Все у порядку. Якщо дозволиш — залишуся ночувати у тебе. Ввечері провідаю Рашида, поскачу трохи, розімнуся.

Рашид — породистий кінь Марата, подарунок йому на тридцятиріччя від дядька Рашида з Таджикистану.

— Ти так часто їздиш до мене у гості, — казав дядько, — що, може, хоч коли скакатимеш на цьому красені — згадуватимеш свого далекого родича. Сподіваюсь, твоя рука ненароком потягнеться до телефона, щоб подзвонити. А то геть відбився від сім’ї.

Так і було. Як тільки Марат сідав на коня — згадував старого Рашида. Потім телефонував йому на кілька слів.

Проблемою було визначитися з конюшнею. Гарній дорогій тварині потрібне було відповідне місце, догляд. Красовський, який уже кілька років жив у Мужієві, де побудував особняк, запропонував Марату місцевий кінний клуб, що належав його другові.

Ідея сподобалася Рахімову. Відтоді він — частий гість Ігоря. Залишається, як правило, на кілька днів.

Приїжджав у кінний клуб пізно. Марат любив, аби все вгамувалося, заспокоїлося, народ розійшовся по домівках. Поряд з конюшнями на кілька гектарів простягалося велике поле. Воно злегка освітлювалося багатоповерхівками навкруги. Рахімов дозволяв собі гасати по ньому галопом. Це було відчуття польоту. Знав тут кожну ямочку, кожен горбочок. Коли повертався — кінь був аж мокрий.

— Ну-у, ну, заспокойся, — гладив збудженого Рашида, який фиркав і ставав на диби, не даючи одягнути вудила. — У тебе також сьогодні був важкий день, га? — посміхнувся.

Насправді кінь відчуває свого господаря. Настрій Марата передався тварині і вона хвилювалася.

Нарешті осідлав і заскочив на коня.

— Спочатку трохи походимо риссю, — погладив Рашида. — Потім пробіжимося, як завжди.

Повільно виїхав на спеціальне поле. Людей майже немає. Тільки двоє вершників розминають коней. Одна з них, здається, дівчина.

«Гарна постава, професійно тримається у сідлі», — подумав.

Але його мало цікавили присутні. Тут весь свій час Марат присвячував тільки Рашидові, розслаблявся, відпочивав.

Проте дівчина упізнала нового вершника у першу ж секунду.

«Не може бути! — мов грім серед ясного неба пролуналов її голові. — Ось звідки він мені такий знайомий. Я кілька разів бачила його тут, у клубі. Цей чоловік завжди такий поважний, зверхній, пихатий, нікого не помічає. Катається за межами визначеної території. Точно. Упевнена, що нетутешній, бо з’являється відносно рідко. О, Господи! Але ж сьогодні в електричці… Він мене точно упізнає, адже сфотографував наскрізь. Це хіба що амнезію треба мати, щоб таке забути».

Лія помітно занервувала. Адель миттєво відреагувала і показово фиркнула, задерши голову.

— Усе гаразд, моя королево, — заспокоїла дівчина, погладивши кобилу.

«Нехай би скоріше закінчував розминати коня й подався на своє поле гасати, — не заспокоювалася дівчина. — Якщо мене побачить — знову насміхатиметься. — Мимоволі натягнула кашкета так, аби не можна було розгледіти її очі. — А може він ще й небезпечний? — раптом блиснула думка. — Он який…»

Лія уважніше придивилась до Марата, який нічого не підозрюючи, вільним кроком байдуже їхав на коні.

Було зрозуміло — він не з когорти її однолітків: зріст вище середнього, міцна статура, незвичайна, якась вроджена грація, робили його схожим на давньогрецького бога; облягаючі чорні штани з м’якенької шкіри, високі спеціальні чоботи, вільна кофтина це тільки підкреслювали; стильна стрижка, акуратна борідка візуально додавали йому років, але дуже прикрашали обличчя, виражали мужність, силу. Погляд зараз був спокійним, але… Лія пам’ятала його незвичайні звабливі, такі теплі і зацікавлені очі у вагоні…»

Її шкірою пробігли мурашки.

Адель це відчула і різко зупинилася, як вкопана.

— Ей, ей, дівчинко моя, — занервувала Лія. — Тільки не зараз, прошу, — Марат якраз прямував у їх бік. — Я знаю, що ти любиш показувати характер, — ревно шептала тварині на вухо, — але благаю, рушай, — майже плачучи просила.

Та кобила була невблаганна. Вона вирішила постояти допоки її господиня не заспокоїться. На цьому крапка. Ніяка сила не зрушить її з місця.

«Треба було спокійно їздити, а не витріщатися на симпатичних вершників», — голосно фиркнула, ніби людським голосом промовила Адель.

Марат помітив якусь незвичну поведінку тварини. Та й вершниця якась дивна.

— Рашиде, давай глянемо, що у них за проблема. Може допоможемо? — поплескав коня по шиї.

— Усе гаразд? — спитав, під’їжджаючи.

— Так, так, — поспішила відповісти Лія. — Усе нормально, ми самі розберемося.

— Що? Не слухається? — напівжартома поцікавився.

— Характер показує, — посміхнулася у відповідь. — Але це швидко проходить, тільки давити не треба.

— Ми з вами ніде раніше не зустрічалися? — раптом примружив очі, намагаючись розгледіти дівчину. Через низько натягнутий кашкет на обличчя падала тінь від світла. Її губи і міміка здались йому знайомими. Ніби недавно десь бачив.

— М-може тут у клубі, якщо часто буваєте, бо я ось часто, як бачите… — белькотіла щось незрозуміле, виказуючи, наскільки хвилюється. Серце її билося шалено. Якби поміряти пульс — зашкалило б, напевно, за двісті.

«Точно дивна, — подумав Марат. — І вона, й кобила».

— О, дивіться, — раптом засміявся. — Вони вже потоваришували, — кивнув головою на коней.

Рашид обнюхував Адель, а та цвіла від щастя, підставляючи йому свою мордочку.

Лія у відповідь щиро засміялася і мимоволі поправила кашкета.

— Пробачте, — несподівано почула. — Якщо не помиляюся, ви…

Дівчина зрозуміла. Він упізнав. Побачив бездонні блакитні очі і впізнав. Скориставшись, що Адель розслабилася, ударила її ногами і поскакала галопом у бік поля за межами території. Там більше простору і темніше. Вона відірветься, утече, як тоді на вокзалі.

«Не може бути! — застукало в голові Марата. — Це ж та сама… Але вона скрипалька. Як? Тут? — питання сипались одне за одним. — Та що ж ти робиш? — насупив брови спантеличений. — Тікаєш? Від мене? — на його обличчі заграла білозуба усмішка. — Один раз це тобі вже вдалося».

— Ану, Рашиде, не дай цьому повторитися, — ударив коня. — Наздоганяй!

Двоє вершників, мов несамовиті, неслися по полю у напівтемряві. Рахімов гадав, що дівчина добре знає місцевість, бо не гнала б так коня, не усвідомлюючи, що за перешкоди на неї чекають. Вона значно відірвалася. Ще трохи й зникне з поля зору. Але ж там…

«Туди ж не можна! — німим криком Марат. — Там перекопано! Куди ж ти так женеш, скажена!»

— Сті-ій! — крикнув уголос, розуміючи, що не наздожене. — Назад! Зупи… — не встиг докричати, як перед очима все перевернулося, сідла не відчув, ноги переплуталися, сильний удар об землю спричинив страшний біль у лівій руці. Напевно, хвилюючись за дівчину, перестав жорстко контролювати коня, той відчув послаблення вудила й скинув вершника.

Чоловік спробував піднятися, але від нелюдського болю відкинувся на спину.

— Ох! Ох! Ох! — лупив по землі здоровою рукою. — Та що ж за день такий, трясця його матері?! Коли закінчаться ці напасті на мою голову?!

Важко дихаючи, від безсилля щось змінити заплющив очі, розслабився.

— Господи! Ви живі?! — раптом почув жіночий крик. — Пробачте, заради Бога, це я в усьому винна, — підбігла, скинула кашкета, упала на коліна, схилилася над Маратом, який непорушно лежав.

«Дихає! — подумки заспокоїлася. — Але наскільки серйозно травмувався?»

— З вами все гаразд? — майже плачучи питала.

— О-о, так, — прошепотів Марат, вдихаючи аромат дівочого волосся, що розсипалося по його обличчю, коли Лія намагалася допомогти. — Тепер гаразд, — хитро посміхнувся.

— Я допоможу піднятися, — не вгавала перелякана дівчина і торкнулася болячої руки.

— Ні! — мов несамовитий заверещав, показуючи іншою рукою, щоб не чіпала. — Ні! Ні! Я сам! Тільки сам, — трохи заспокоївся. — Ви вже сьогодні добряче допомогли. Спасибі.

— Я не хотіла, правда, — винувато Лія.

— А що хотіла, коли утікала, як навіжена, га? — спокійно, але суворо запитав Рахімов. — Убитися на перекопаній ямі?

— Якій ще ямі? — майже прошепотіла налякана дівчина.

— Ти… — сціпив губи. — Пробачте, «ви», давно тут скачете? — сердито насупив брови Марат. — Знаєте цю місцевість?

— Вперше, — зовсім тихо відповіла.

— Вперше?! — знову підвищив голос чоловік. — І так летіти? Якби був вашим батьком — ременя би не пошкодував. Чесно кажу. Не подивився б, що донька, — суворо посварив на неї пальцем.

Спираючись на незабитий бік, важко піднявся на ноги.

— Заберіть коней, — показав на тварин, які спокійно обнюхували одне одного і зовсім не переживали за своїх вершників.

— А ми далеко відскакали від бази, є куди вертатися, — оглянувся.

— Я можу зателефонувати… — хотіла щось сказати дівчина, але Марат її зупинив, піднявши праву руку. Це була його коронна звичка. Знайомі розуміли його без слів.

— То ви ще й з телефоном? — не переставав дивуватися. — О-ох! Не треба, — перемагаючи біль мовив. — Дійдемо самі.

Нарешті у нього з’явився шанс, як слід познайомитися з дівчиною, яка так його зачепила.

— То як величають королеву скрипки чи кінного спорту? — вже значно тепліше запитав.

— Лія, — лагідно відповіла, відчуваючи, що Рахімов уже не сердиться.

— Дуже гарне ім’я. Одночасно ніжне і серйозне. Вам личить.

— А вас? — насмілилась запитати.

— Марат Рахімов, — відрекомендувався. — Живу у Києві, маю власний бізнес, неодружений, з важким характером, — виказав усе й відразу, сподіваючись на взаємну відвертість Лії.

— Характер я уже відчула, — засміялася, натякаючи на виховний урок з приводу ременя. — А ми з батьками живемо тут, у Мужієві. Маємо власний будинок. Я займаюся музикою і обожнюю коней. Адель — моє серце. Без неї важко уявити день. Ми разом уже більше восьми років.

Марат слухав дівчину — й не міг повірити, що вперше побачив її сьогодні. Враження, ніби знайомі ціле життя. Якась вона рідна, близька. З нею спокійно, тепло, затишно, а ще й не сумно.

Уперше не думав про майбутнє, не відчував шаленої пристрасті, не бажав звабити. Вона випромінювала таку чистоту, сором’язливість, невинність, що поряд почувався не досвідченим у любовних справах, а якимось недостойним її.

Ненароком помітив, що зірки над ними не просто сяють, як завжди, а випромінюють якесь таємниче, загадкове, чарівне світло; повітря насичене незнайомими йому досі ароматами; хочеться співати, кричати. Зсередини ніби розпирає, давить на серце, груди, важко дихати.

Набрав повні легені повітря, голосно видихнув.

— Вам не важко йти? — раптом запереживала Лія.

— Ні, ні, — лагідно усміхнувся. — Я вже й забув, що рука болить.

«Боже, а якби Лія сьогодні не взяла з собою той червоний фірмовий дорогий футляр? — мимоволі подумав і серце защеміло. — Я б ніколи не помітив її серед натовпу. А вона така особлива, дивовижна, мила…»

Не раз задумувався, як впізнати кохання? Як зрозуміти, що то воно, а не звичайна пристрасть, симпатія?

Чув, що справжнє кохання — це бажання бути поруч з іншою людиною вічно, бачити кожну хвилину, відчувати себе щасливим. Але все не те.

Вперше відчув страх втратити її, загубити у натовпі, більше не почути…

Незчулися, як дійшли до кінного клубу. Час пролетів, навіть не помітили. Відразу зайшли у медпункт, лікар оглянув і діагностував вивих ліктя. Одним різким рухом вправив суглоб на місце. Наклав спеціальну фіксуючу пов’язку, підв’язав руку до плеча.

— Травма не значна, але кілька днів треба руку поберегти, — порадив. — Не сідайте за кермо.

— Але… — спробував заперечити.

— Я довезу, — запропонувала Лія. — У мене тут авто.

— Ви їздите на машині так само, як і на коні? — жартома поцікавився.

Дівчина почервоніла.

— Якщо так, то із задоволенням буду вашим пасажиром і штурманом, — несподівано докінчив, хитро примруживши очі.

Якби учора хтось сказав, що Лія серед ночі їхатиме з майже незнайомим їй дорослим чоловіком у невідомому напрямку, вона тільки посміялася б із цього.