— Ні.

— Клятий чортяка, працює мало не двадцять чотири години на добу й чекає від інших того самого. — Було відчутне полегшення чоловіка, коли він знайшов зручну для себе тему. — Ти ж знаєш трудову етику янкі: більше ніяких довгих обідів, жодних брудних жартів. Кажу тобі, Вілле, атмосфера повністю змінилася.

— Справді.

— Саме так. Презентеїзм[10] у всій пишноті. Буває, навіть із крісла піднятись не насмілююся.

Здавалося, з кімнати висмоктали все повітря. Хтось кашлянув.

Я підвелася й витерла долоні об джинси.

— Піду… принесу ще дров, — промурмотіла я десь у бік Вілла і, взявши кошика, втекла.

Надворі було морозно, але я затрималася там, вибираючи поліна, щоби збавити час. Я намагалася прикинути, що краще — втратити через обмороження зайвого пальця чи повернутись назад у ту кімнату. Проте було занадто холодно, мій вказівний палець, яким я користуюся в шитті, посинів першим, отож мусила визнати поразку. Я несла дрова якомога повільніше й, увійшовши до флігеля, поволі сунула коридором. Коли наблизилась до вітальні, через прочинені двері почула жіночий голос.

— Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, — сказала вона. — У нас… новини.

Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.

— Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.

Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:

— Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…

Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.

— Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…

І знову мертва тиша.

— Вілле, будь ласка, скажи щось.

— Вітаю, — сказав він нарешті.

— Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…

— Як мило з його боку.

— Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.

— Не сумніваюся, — відрубав Вілл.

— Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, — упав у річ Руперт. — Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…

Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути, й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруження. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.

— Годі, друже. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.

— Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.

Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.

— Вітаю, — повторив Вілл. — Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.

Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.

— Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.

Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.

— Я можу скористатися ванною? — запитала вона охриплим, надломленим голосом.

Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.

Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла — мої почуття відбилися на обличчі. Я ніколи не вміла їх приховувати.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона згодом. — Але я старалась. Я справді старалася. Багато місяців. А він просто відштовхував мене. — Вона випнула підборіддя й на диво здавалась розлюченою. — Він справді не хотів, щоб я була тут. Він вочевидь дав це зрозуміти.

Алісія немов чекала моєї відповіді.

— Мені до цього зась, — нарешті сказала я.

Ми стояли й дивились одна на одну.

— Знаєте, допомогти можна лише тому, хто хоче, щоб йому допомогли, — мовила вона.

А потім пішла.

Я почекала кілька хвилин, прислухаючись до звуку автомобіля, що від’їжджав, і попрямувала на кухню. Я стояла там і чекала, поки закипить чайник, хоча пити не хотілося. Гортала журнал, який уже читала. Нарешті вийшла в коридор, крекчучи, підняла кошик і понесла дрова. Перш ніж увійти, трохи стукнула ними у двері вітальні, щоб Вілл знав, що я заходжу.

— Хотіла запитати, чи вам потрібно… — почала я, але там не було нікого.

Кімната була порожня.

І тоді я почула гуркіт. Вибігла в коридор — гуркіт не вщухав. Потім дзенькнуло скло. Звуки долинали з Віллової спальні. «О Боже, будь ласка, не дай йому забитися». Я запанікувала. Попередження місіс Трейнор крутилося в моїй голові: я покинула його на більш ніж п’ятнадцять хвилин.

Я побігла коридором, зупинилася у дверях і стала, тримаючись обіруч за одвірки. Вілл був посеред кімнати, він сидів прямо. Поперек билець, виступаючи в ліву руч на кільканадцять дюймів, лежала тростина — лицарський спис.

На довгих полицях не лишилося жодної фотографії. Уламки дорогих рам і блискучого скла лежали по всій підлозі, Віллові коліна були всіяні скляним кришивом та дерев’яними скіпками. Розумом я намагалась охопити місце руйнації й відчула, як мій пульс потроху сповільнюється, коли до мене дійшло, що Вілл живий-здоровий. Він важко дихав, наче доклав багато зусиль, щоб усе це зробити.

Він повернув візок, долі захрускало скло. Наші погляди зустрілися. Його очі були невимовно втомлені. Вони застерегли мене не співчувати. Я подивилась на його коліна, відтак на підлогу навколо нього. Серед цього безладу я розгледіла його з Алісією світлину. Тепер її обличчя затуляла зігнута срібна рамка.

Я важко ковтнула, дивлячись на неї, і повільно звела очі на нього. Ці кілька секунд здалися мені вічністю.

— Ці колеса можна пробити? — нарешті сказала я, киваючи на його інвалідний візок. — Бо й гадки не маю, куди поклала домкрат.

Очі Вілла розширилися. На якусь мить я подумала, що все зіпсувала. Але на його обличчі промайнула ледве помітна усмішка.

— Добре, не рухайтесь, — промовила я. — Піду по пилосмок.

Я чула, як тростина впала на підлогу. Коли вийшла з кімнати, мені здалося, що він просив пробачення.

Щочетверга увечері в «Голові короля» було велелюдно, а в кутку кабінки ще велелюдніше. Я сиділа, затиснута між Патриком і парубком на ім’я Раттер, час від часу розглядаючи закріплені на дубових сволоках над моєю головою мідні бляшки для кінської збруї та фотографії замку, вивішені на поперечинах. Я намагалася здаватися хоч трішки зацікавленою в розмові, що оберталася головно довкола відсотка жиру в організмі та вмісту вуглеводів у їжі.

Я завжди думала, що зустрічі клубу «Гейлзберзькі гіганти тріатлону», які відбувалися раз на два тижні, — це найгірший кошмар власника паба. Я була єдина, хто споживав алкоголь і смакував чипсами. Решта потягувала мінеральну воду або обговорювала наявність підсолоджувача в дієтичній колі. Коли члени клубу нарешті замовляли їжу, там не було жодного салату, заправленого жирною заправкою, а курка не красувалася у власній шкурі. Я часто замовляла чипси, просто щоб спостерігати, як усі вдають, що їм не хочеться.

— Філ здався десь через сорок миль. Каже, що дійсно чув голоси. Ноги як з олива. А обличчя наче в зомбі.

— А мені підігнали ті нові японські балансувальні кросівки. У підсумку виграв п’ятнадцять хвилин на десятимильній трасі.

— Не подорожуйте з м’яким чохлом для велосипеда. Найджел прибув з таким у табір тріатлоністів: зовсім як чортів портплед[11].

Я б не сказала, що мені подобалися збори «Гігантів тріатлону», але через мою кількість годин на роботі, яку збільшили, та графік тренувань Патрика — це була одна з небагатьох можливостей побачити його. Він сидів попліч мене, мускулястий, в шортах, незважаючи на те що надворі надзвичайно холодно. Серед членів клубу було справою честі носити якнайменше одягу. Чоловіки були жилаві, вони виставляли напоказ незрозумілий та дорогий спортивний одяг, що «вбирає зайвий піт і вологу» або легший за повітря. Їх звали переважно Скад або Триг. Вони згинали один перед одним частини тіла, показуючи травми або передбачуваний ріст м’язів. Дівчата не використовували косметику, і їхні рум’яні обличчя видавали те, що вони часто бігали в морозяну погоду. Вони дивилися на мене, не розуміючи, а коли навіть із легким презирством, поза сумнівом, вираховуючи співвідношення моєї жирової тканини та м’язів і завважуючи нестачу останніх.

— Це було жахливо, — сказала я Патрикові, роздумуючи, чи зможу замовити чизкейк без їхніх убивчих поглядів. — Його дівчина та його найкращий друг.

— Її не можна звинувачувати, — сказав він. — Ти хочеш сказати, що й справді залишилася б зі мною, якби мене паралізувало від шиї і донизу?

— Звичайно, я б залишилась.

— Ні, ти б не зосталася. І я б не сподівався на це.

— Але я б залишилась.

— Проте я не хотів би цього. Я б не хотів, щоби хтось залишився зі мною з жалості.

— А хто говорить про жалість? Усередині ти був би тією самою людиною.

— Ні, не був би. Я б узагалі змінився. — Він покрививсь. — Я не хотів би жити. Залежати від інших людей у кожній дрібниці. А тут ще й зад тобі витирають чужі люди.

Голомозий чоловік просунув поміж нами голову.

— Пате, — промовив він, — ти вже куштував той новий гелевий напій? Минулого тижня один із них вибухнув у моєму нараменнику. Ще нічого схожого не бачив.

— Ні, Тригу, не куштував. Я надаю перевагу бананові та пляшечці «Люкозейд»[12].

— Деззер пив дієтичну колу на тріатлоні «Норвежець»[13]. То його знудило на висоті три тисячі футів. Ото ми реготали.

Я кволо всміхнулася.

Голомозий зник, і Патрик повернувся до мене, знать з усього, все ще розмірковуючи над долею Вілла.

— Боже мій. Подумай про всі ті речі, яких не можна робити… — Він похитав головою. — Жодного бігу, їзди на велосипеді. — Він подививсь на мене, ніби щойно до нього дійшло. — Жодних любощів.

— Та ні, любитись можна. Просто жінка має бути зверху.

— Тоді ми мали б із цим клопіт.

— Дуже смішно.

— Окрім того, якщо ти паралізований нижче від шиї, то, думаю… член не працює так, як треба.

Я згадала Алісію: «Але я старалася, — сказала вона. — Я справді старалась. Багато місяців».

— Я впевнена, що де з ким це спрацює. У всякому разі має бути якийсь спосіб, якщо… підійти до цього творчо.

— Ха! — Патрик ковтнув води. — Запитай його завтра. Слухай, ти казала, що він нестерпний. Мабуть, він був таким і до нещасного випадку. Можливо, це реальна причина, чому вона кинула його. Ти про це думала?

— Не знаю. — Я згадала світлину. — Вони здавалися щасливими вкупці.

А проте що ж доводить фотографія? У мене вдома була світлина в рамці, де я променисто всміхалась до Патрика, немовби він щойно витягнув мене з будівлі, яка палає, однак насправді я перед тим назвала його феєричним бовдуром, а він із серцем відповів: «Цур тобі!»

Патрик втратив цікавість.

— Гей, Джиме… Джиме, ти бачив того нового легкого велосипеда? Щось нормальне?

Я дозволила йому змінити тему, думаючи про те, що сказала Алісія. Уявити, як Вілл відштовхує її, було легко. Утім, природно, як когось кохаєш, твоє місце поруч із ним, хіба ні? Щоб допомогти вийти з депресії. У хворобі й здоров’ї, і таке інше, га?

— Ще щось питимеш?

— Горілку з тоніком… Тонік без цукру, — додала я, коли він здивовано підняв брову.

Патрик знизав плечима й попрямував до бару. Я стала почуватися трохи винною, що ми обговорюємо мого роботодавця. Надто ж, коли в’явила, що він пережив за цей час. Було майже неможливо не роздумувати про інтимніші сторони його життя. Я забулася. Говорили про тренувальні вихідні в Іспанії. Я неуважно слухала, поки біля мене не з’явився Патрик і не підштовхнув мене.

— Подобається?

— Що?

— Вікенд в Іспанії. Замість відпустки в Греції. Можеш полежати біля басейну, якщо не в захваті від сорокамильного велопробігу. Ми могли б дістати дешеві авіаквитки. Через шість тижнів. Тепер, коли ти купаєшся в грошах…

Я згадала про місіс Трейнор.

— Не знаю… Навряд чи вони зрадіють, що я так хутко беру відгул.

— Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я поїду? Мені справді хочеться провести тренування на висоті. Я роздумую про щось більше.