Коли я приїхала в Петриківку влаштовуватись на роботу в медкомісії, мене прийняв сам головний лікар районної лікарні Іван Федорович. Строгий на вигляд, змучений клопотами воєнного часу, які охопили вже і це віддалене містечко, він одразу подобрішав, як тільки згадав про мою бабусю. У мене складалось таке враження, що мою кохану бабусю знають і шанують в усіх медичних установах.

– Віддаю тебе в добрі руки нашої старшої медсестри Оксани Марківни, – доброзичливо звернувся до мене Іван Федорович. – Оксана все розповість тобі про обов’язки в медкомісії і лікарні загалом. Вона ж зголосилась взяти тебе до себе на постій. Зараз я вас познайомлю, а назавтра, Маріє Іванівно, вже маєте приступити до роботи.

Це офіційне звертання зайвий раз нагадало мені, що безтурботна юність для мене закінчується і починається доросле життя, яке збіглось у часі з початком війни.

Оксана Марківна виявилась міцно збитою жіночкою десь віку моєї мами з вольовим обличчям і напрочуд великими сумними очима. Вона офіційно відрекомендувалась мені у присутності головного лікаря і повела знайомити з лікарнею і роботою медичної комісії. Все це зайняло кілька годин і закінчилося з кінцем робочого дня. Прямуючи з лікарні до будинку Оксани Марківни, що стояв неподалік у тихому зеленому провулку, ми говорили тільки про майбутню участь нової медсестри в роботі медичної комісії. Лише коли зайшли в будинок і, роззувшись у просторій веранді, сіли на кухні пити запашний чай з домашнім варенням, господиня раптом подала мені руку і з дружньою посмішкою тихо мовила:

– Ну, будьмо знайомі, побратиме Рись. Я Ружа.

За кілька днів я повністю засвоїла коло своїх обов’язків у медичній комісії районної лікарні і заслужила схвальні відгуки від лікарів, з якими стала працювати. Найпершим моїм обов’язком було формувати списки і документувати епікризи, тобто медичні висновки, тих, хто за станом здоров’я не міг служити в армії і підлягав звільненню від військової служби. Оскільки таке рішення ухвалювала саме медкомісія, то і звільнених від військової служби називали «комісованими». Серед них були і члени ОУН, котрі мали залишитись у підпіллі. Однак про те, хто вони і яким чином змогли уникнути мобілізації, я не знала. Цим займалась побратим Ружа. Та до ще однієї досить небезпечної справи Ружа залучила і мене.

Ще того першого вечора Оксана Марківна розповіла, що одним з найголовніших їх завдань є накопичення найбільш необхідних медикаментів, які доведеться використовувати під час підпільної діяльності чи у військових таборах. Найперше йшлось про бинти, вату, антисептики, знеболювальні препарати, а також хірургічні інструменти. Останні були суто в компетенції старшої медсестри, а ось все інше з цього довгого списку я щодень потроху приносила з лікарні. І хоча з допомогою Оксани Марківни, яка за своїми службовими обов’язками і вела облік медичних препаратів та матеріалів, робити це було значно легше, все ж ризик був великий. За законами воєнного часу за таке могли розстріляти.

Тим часом німецькі війська були вже під Києвом. Одного дня головний лікар петриківської районної лікарні зібрав зранку весь медичний персонал і оголосив, що потрібно готуватись до евакуації. Спочатку в Полтаву, а потім, ймовірно, далі на схід. Проте евакуюватись ми не встигли. Незадовго по тому, як у вересні під Полтавою під час спроби вирватись із оточення загинуло командування радянських військ, які чинили опір гітлерівцям на київському напрямі, німецькі солдати з’явились і в Петриківці. А за якийсь тиждень тут вже були комендатура і бургомістр.

На тридцяте вересня у лікарні були призначені збори, на які мав прибути комендант Петриківки. Від цього візиту залежала подальша доля медичного закладу і його персоналу. Щоправда, з приходом у містечко німців він суттєво зменшився. Втекли не лише головний лікар, а й кілька його заступників та медиків, які були комуністами.

Напередодні зборів Оксана Марківна кудись зникла. З’явилась вона лише пізно ввечері двадцять дев’ятого. Розбудивши мене, вона розповіла, що була на зустрічі з представником крайового проводу ОУН у Кременчуці. На зустрічі йшлось про підпільну діяльність осередків ОУН у регіоні та необхідність створення бойових загонів. Для їх розташування будуть визначені найбільш придатні місця, зокрема Холодний Яр. Кожен осередок має делегувати в такі загони своїх бійців. Необхідні будуть у них і медики. Бажано такі, які добре знають район, у якому діятиме загін.

– Думаю, що тобі потрібно перебиратись у свою Звенигородку, – завершила Оксана Марківна. – Тим паче що, як я зрозуміла, твоя бабуся вже говорила про це із Сивим.

Вона з материнською теплотою подивилась на мене і взяла мої руки в свої.

– На збори завтра тобі треба піти обов’язково. За моїми даними, комендант має оголосити про те, що лікарня буде діяти і далі. Відповідно, медперсоналу видадуть аусвайси, дозволи на пересування. Такий документ буде тобі необхідний для переїзду в Звенигородку. Ну, а там про тебе вже потурбується твоя бабуся Уляна.

На зборах у лікарні комендант Петриківки сказав саме так, як і передбачала побратим Ружа. Однак, закінчивши своє оголошення про подальшу роботу тут медперсоналу, він повідомив, що окремих працівників лікарні можуть залучати для допомоги медикам німецького військового госпіталю в Кременчуці. Озвучивши цю фразу коменданта, молодий лейтенант-перекладач промовисто подивився на мене. Цей погляд чомусь нагадав мені Солодовнікова, який так само дивився на мене під час нашої першої зустрічі. Я зрозуміла, що з Петриківки потрібно втікати, і втікати якомога швидше.

Та була ще мама, яка так і жила в Красивому. Перед приходом у Петриківку німців вона побувала у мене в гостях. Окрім просто відвідин, цього разу у неї був ще один привід навідатися в містечко. Оксана Марківна, опитавши старших за віком медсестер, таки довідалась, де зимою тридцять третього року поховали Івана Білоуса, який помер у відділенні лікарні. Його ще з двома померлими пацієнтами закопали поряд з лікарнею, аби не везти на віддалене кладовище. Стара медсестра показала мамі те місце, і вона просиділа там до вечора, поки за нею не прийшла я. Про перепоховання зараз не могло бути й мови, але мама хотіла хоча б поставити на цьому місці хреста. На прохання Оксани Марківни столяр лікарні виготовив його і допоміг встановити на ймовірній могилі Івана Білоуса. «Отче наш, – шепотіла мама, стоячи біля свіжовкопаного хреста, і перед очима в неї, мабуть, виникав образ її коханого чоловіка, – нехай святиться ім’я Твоє…» Нарешті вона таки знайшла свого Івана.

За кілька тижнів по тому, коли я отримала аусвайс як медсестра лікарні, ми з матір’ю і Вірусею в супроводі Оксани Марківни вирушили в Кременець. Так само, як і тоді, коли добирались у Красиве, переночували в тітки Наталки. І так само ввечері я зустрілась з побратимом Сивим, тепер уже разом з побратимом Ружою. Лише надворі тепер був не спекотний липневий, а дощовий жовтневий вечір. І війна вже була не десь далеко, а тут, поряд.

– З весни, дасть Бог, почнемо створювати наші бойові загони, – звично тихо говорив Сивий. – І почнемо, певно, з рідних місць твоєї бабусі, побратиме Рись. Звитяга гайдамаків Холодного Яра не забута і кличе до дії. Тобі випадає честь продовжити боротьбу за волю України там, де бився за неї твій батько, Іван Білоус, та його побратими. Хай допомагає тобі Всевишній у цій святій справі…

W

Уже п’ятий місяць я був перекладачем. Щоправда, не у Володимирській комендатурі, а в управі, яка розташовувалась у Вербі й охоплювала з десяток навколишніх сіл.

Головою управи, як і казав Улас, був призначений його дядько Тарас Кузьмук зі Ставок. Оскільки в кожній такій управі був ще й німецький начальник, то, відповідно, він потребував тлумача. За рекомендацією голови управи ним став я, місцевий уродженець Володимир Вовк.

Оберляйтер Ганс Кренке, німецький начальник вербської управи, був худим лисуватим чолов’ягою років за сорок. Він влаштував мені короткий екзамен з усної і письмової німецької, а також поставив кілька запитань про навколишні села, тамтешніх жителів та їх звичаї. Залишившись задоволеним моїми відповідями, він уже детальніше став розпитувати мене про навчання, батьків, рідний хутір та уподобання. Довідавшись, що його новий перекладач вчився на архітектора, Ганс Кренке заусміхався.

– О, це чудова професія! Мій старший син якраз закінчує архітектурний факультет університету. Він мріє проектувати новітні мости…

Кренке раптом спохмурнів, у погляді промайнула печаль.

– Сподіваюсь, його не заберуть на Східний фронт.

Мабуть тому, що у нього був син приблизно мого віку та ще й одного зі мною фаху, Ганс Кренке ставився до свого українського перекладача лояльно, часом мало не по-батьківськи. Користаючись цим, я отримував від свого начальника багато корисної інформації. Передусім вона стосувалася створення місцевої поліції, відправлення жителів підлеглих управі сіл на роботу в Німеччину, планів зі збору в населення продовольства. Розповідав Кренке і про стан справ на Східному фронті. У цих розповідях я все частіше вловлював песимістичні нотки.

Тим часом у місцевих осередках ОУН готувались до створення збройних загонів і чекали весни, аби почати облаштовувати в лісах криївки зброї та продуктів для майбутніх виішкільних таборів. На останньому зібранні очільників осередків Тарас Кузьмук оголосив рішення проводу про те, аби набирати в місцеву поліцію якомога більше оунівців. Ставши поліціянтами і отримавши певний військовий вишкіл, вони при потребі згуртовано перейдуть у збройні загони організації. Мені ця ідея дуже сподобалась, і відтепер я став радити Кренке, який займався також і формуванням місцевої поліції, кого варто залучати до її лав. Звісно, що це були люди, яких знав особисто я чи Тарас Кузьмук, побратими, котрим можна було довіряти. Зазвичай Ганс Кренке такі поради сприймав позитивно і брав у місцеву поліцію тих, кого рекомендував його перекладач. Таким чином, поліція в селах управи з часом була сформована майже виключно із членів ОУН.

Хоча вільного часу у перекладача німецького начальника вербської управи було небагато, я все ж знаходив можливість, аби зустрітись з друзями чи односельцями. З Тарасом і Уласом, які працювали в міському бургомістраті, я бачився відносно часто, оскільки мій начальник не рідше, ніж раз на тиждень, відвідував володимирську комендатуру. Жив Кренке теж у Володимирі, тож дозволяв своєму тлумачу ночувати у друзів в місті, особливо коли я був потрібен йому з самого ранку. Зазвичай ми збиралися в Уласа і до пізньої ночі обговорювали новини та будували плани на майбутнє. Під час останньої такої зустрічі Улас повідомив, що володимирська тітка Йоськи Фількінштейна перестріла його вчора на вулиці і загадково натякнула, щоб він ближчим часом чекав на гостей. Видно, Йосько таки вирішив повернутись у рідне місто.

Місцем моїх зустрічей з вербською молоддю стало житло для вчителів при місцевій школі. Від того часу, як я став перекладачем у місцевій управі, такі зустрічі зініційовувала Люба Пєвцова, яка залишилась у селі і використовувала будь-яку нагоду, аби ми могли частіше зустрічатись. Буремні події останніх місяців трохи охолодили мою пристрасть до молодої вчительки, однак з кожною нашою зустріччю вона розгоралась знову, як розбурхане вітром пригасле багаття. Я бачив, що Люба щиро кохає мене, та відповісти їй такою ж взаємністю не міг. До того ж нещодавно я довідався, що нова вербська вчителька нібито співпрацювала з володимирськими енкаведистами. Сказав мені про це брат Орисі Білопільської з сусіднього з нашим хутора, яка давно і безнадійно була в мене закохана. Тому я сприйняв це як звичайний прояв ревнощів. Хоча зерно підозри було посіяне і в моїй душі після цього залишився якийсь неприємний осад.

Коли в липні я повернувся додому, то за деякий час знову зустрівся з Любою. Цього разу вже в управі, де я став працювати. Любу викликали туди, оскільки німці дозволили місцевим дітям продовжувати навчатись у школі і потрібні були педагоги. Після закінчення процедури працевлаштування Люба дочекалась, коли я вийду на вулицю, і попросила її провести. Розпитавши трохи про моє повернення та роботу перекладачем, Люба раптом тихо мовила:

– Не знаю, як ти, Володю, а я ненавиджу цих фашистів і хочу боротись з ними. Може, вже створюються в лісах якісь партизанські загони?

Я був ошелешений сказаним Любою і спочатку не знав, що відповісти. Зрештою таки оговтався і, дивлячись дівчині у вічі, спокійно запитав:

– Яких ще партизанів ти маєш на увазі?

– Ну… – трохи завагалась Люба, – наших, українських. Цих хлопців з ОУН чи щось таке…

– Вибач, Любо, – м’яко, але рішуче мовив я, – ні про яких таких «хлопців» я не знаю. А коли б знав, то як працівник німецької управи мав би повідомити про них голові і пану Кренке.