– Наше керівництво і я особисто вважаємо, що під час війни наші підпільні збройні угруповання могли б спільно боротися з окупантами, координувати свої дії. У нас різні ідеології, але ворог один. Я хотів би, щоб ви довели до відома своїх «очільників» цю нашу позицію.

Він почергово глянув у вічі мені і мамі й тихо продовжив:

– Зараз ми розпрощаємось, і ви поїдете, куди захочете: чи додому, чи на місце майбутнього вашого табору. Слідкувати за вами мої люди не будуть. Однак десь за місяць ми вийдемо з тобою, Марійко, на зв’язок, і ти повинна вже знати про рішення вашого керівництва.

Не чекаючи відповіді Марійки, Солодовніков повернувся до моєї мами.

– Радий був з вами познайомитись, Оксано Вікторівно. Ви знаєте, що я кохаю вашу доньку і бажаю їй лише добра. Тож оберігатиму її, як тільки це можливо в умовах війни… А тепер я хотів би сказати кілька слів Марійці наодинці. Ви не проти, Оксано Вікторівно?

– Гаразд, – якось одразу погодилась мама. – Я почекаю за дверима. А що буде з Петром, який нас привіз сюди?

– Ми вважаємо поліцаїв зрадниками, – сухо кинув у відповідь Солодовніков. – Та оскільки на його руках немає крові наших громадян, а також з розрахунку на нашу можливу співпрацю, ми його відпустимо.

Коли мама вийшла, Солодовніков наблизився і взяв мене за руки.

– Я кохаю тебе, Марієчко, – тихо мовив він ніжним голосом, який контрастував з усім, що нас зараз оточувало. – Я не можу більше без тебе. Коли буде створена наша партизанська база, я заберу тебе зі Звенигородки. Ти дуже ризикуєш там, кохана…

Я злегка відсторонилась від цього настирливого чоловіка, який викликав у мені якийсь внутрішній супротив, але відповіла рівним заспокійливим голосом:

– З партизанами я буду ризикувати не менше, чи не так? Давайте почекаємо на відповідь від нашого проводу, а тоді вже будемо ухвалювати рішення. Згода?

– Мабуть, ти маєш рацію, – роздумливо сказав Солодовніков, продовжуючи тримати мої руки в своїх. – Сподіваюсь, нам недовго залишилось чекати. Зрештою, я впевнений у цьому…

– До зустрічі, Іване Васильовичу, – м’яко вивільняючи руки, мовила я. – Думаю, що за місяць ви отримаєте нашу відповідь.

Я повернулась до дверей і, не озираючись, вийшла, рівно тримаючи спину. Мама схопила мене під руку і в супроводі того ж старшого чоловіка ми попрямували до воза, біля якого на нас чекав Петро.

В урочище ми вже не поїхали.

У Млієві довго не затримувались. Я ще раз відвідала хворого начальника місцевої поліції, залишила йому ліки, і Петро, який відчував себе винуватим у тому, що сталось, відразу ж повіз нас назад у Звенигородку. Він весь час бідкався, що завів жінок у пастку совєтських партизанів, а найбільше про те, що вони могли виявити місце майбутнього табору збройних загонів ОУН в урочищі. Мама його всіляко заспокоювала. Я ж відразу попросила, аби він попередив побратимів про те, що в лісі з’явились партизани.

Ввечері ми з мамою розповіли про пригоду бабусі. Вона мовчки вислухала нашу розповідь і якийсь час сиділа, про щось роздумуючи. Зовні бабуся виглядала спокійною, проте за деякими, лише нам відомими ознаками ми здогадувались, що вона незадоволена, навіть розгнівана.

– Що ж, – врешті перервала мовчанку бабуся, – як кажуть, що не робиться – все на краще. Принаймні тепер ми знаємо, що Солодовніков створює партизанський загін у тій місцевості, де має бути наш табір. А те, що він заговорив про спільні дії, свідчить про їх невпевненість у собі…

Вона повернулась до мене і взяла за руку.

– То він сказав, що хоче забрати тебе до себе в партизанський загін?

– Так, – ще раз підтвердила я, – коли загін буде створено. А в тому, що це відбудеться ближчим часом, Солодовніков, здається, не сумнівається.

– Ну, – раптом повеселішала бабуся Уляна, ніби ухвалила якесь важливе для себе рішення, – не забрав раніше до Москви, то, дасть Бог, не забере тепер і в партизани.

Вона енергійно звелась на ноги і рушила на кухню.

– Давайте вечеряти, дівчата. Час на роздуми у нас ще є.

На порозі вона повернулась і, якусь мить провагавшись, ніби щось пригадуючи, мовила:

– Добре, що згадала. Завтра зранку принесете в лікарню ваші аусвайси, їх потрібно поміняти на нові.

О дев’ятій ранку ми з мамою були в лікарні. Бабуся Уляна, яка працювала з восьмої, вже чекала на нас і відразу ж провела до якоїсь жінки нібито з бургомістрату, яка збирала аусвайси.

– А ти теж здаєш свою перепустку на обмін? – запитала в бабусі мама.

– Здам, звичайно, всі здадуть, – якимось чужим голосом відповіла бабуся, – це наказ німецької комендатури.

Ми віддали німецькі перепустки і разом з бабусею вийшли на вулицю. Вона мала хворобливий вигляд і за ніч ніби постаріла. Я взяла її за руку і вже хотіла запитати, чи з нею, бува, чого не сталось, та бабуся раптом заспішила.

– То йдіть, як домовилися, в аптеку біля залізничного вокзалу, принесете все, що я замовляла. А мені потрібно до головного лікаря.

Бабуся стрімко рушила до лікарні. Та, зробивши кілька кроків, ледь не бігом повернулась і похапцем обійняла мене і маму.

– Все, тепер ідіть, – здавленим голосом мовила вона і рішуче попрямувала до входу в лікарню.

– Мамо, – здивовано і майже злякано гукнула їй навздогін моя матуся, – мамо…

– Йдіть з Богом, – вже від дверей своїм звичним владним тоном звеліла бабуся. – Час іде…

– Що це з бабусею? – запитала я, коли ми вже вийшли з воріт лікарні. – Якась вона сьогодні сама на себе не схожа.

– Не знаю, – з тривогою відгукнулась мама, – але щось з нею не так. Треба сьогодні ввечері розпитати.

На підході до вокзалу ми почули ззаду гул вантажівок. Повернувшись, побачили, як дві великі машини перекривають вулицю.

Спереду з-за рогу теж з’явились вантажівки і стали впоперек дороги. Тут-таки з них та з бокових вулиць висипали десятки німецьких солдатів і почали тіснити перехожих до вокзалу, який вже був оточений поліцейськими.

Я вгледіла німецького офіцера і, поки натовп ще не потягнув нас за собою, схопила матір за руку і побігла з нею до нього.

– Пане офіцере, – гукнула я німецькою, – ми сестри милосердя з лікарні, на нас розповсюджується розпорядження коменданта про вільне пересування медиків у межах міста!

– У вас є аусвайси? – сухо запитав офіцер. – Покажіть.

– Ми, – раптом розгубилась я, – ми тільки-но віддали їх для обміну на нові перепустки.

– Ніякого наказу про нові перепустки не було! – розгнівано крикнув німець. – Ти брешеш!

Він повернувся до солдата, який стояв поруч, і різко звелів:

– Веди їх до вагона і пильнуй, щоб не втекли. Під твою особисту відповідальність!

Я ще намагалась щось пояснювати офіцерові, але мама схопила мене за руку і потягла до вокзалу під задоволене хихотіння солдата з автоматом, який нас супроводжував.

І я раптом все зрозуміла. Це була чергова облава на людей, яких примусово вивозили на роботу в Німеччину. Саме в цей день моя бабуся звеліла нам з мамою здати аусвайси, міняти які, якщо вірити цьому німецькому офіцерові, не було потреби. Чи знала вона про цю облаву?

Перед моїми очима виникло змарніле за ніч обличчя бабусі Уляни, її поспіх при прощанні і ці раптові обійми, ніби ми з мамою йшли не в аптеку на сусідню вулицю, а кудись далеко і надовго. Ні, мабуть-таки назавжди. Із двох небезпек, які чекали на доньку й онуку, їх рішуча мама і бабуся вибрала, на її думку, меншу. І цією меншою небезпекою мала бути важка праця на батьківщині окупантів.

W

Восени 1942 року облаштування табору для збройних загонів оунівців у Вовчаку було майже завершено. Назвати його вирішили Волинська січ. Очолив її односельчанин голови вербської управи й очільника однойменного осередку ОУН Тараса Кузьмука Нестор Шпак на псевдо Вітер, який згодом став курінним отаманом. У Вовчаку вже була готова до навчання новобранців підстаршинська школа, закінчували зводити казарми, госпіталь, мали тут бути також кузня, пекарня та майстерні.

Оскільки виникнення Волинської січі збіглося в часі з рішенням центрального проводу ОУН про створення єдиного військового угруповання – Української повстанської армії, то планувалося створити тут і штаб її північного округу.

На кінець жовтня вишкіл у таборі проходили уже кілька сотень чоловіків, значну частину з яких становили військовополонені з концентраційного табору у Володимирі, котрим оунівці допомогли втекти з потягу, що перевозив їх в інші табори в західній частині Рейху. Більшість із них були зі сходу України і втечу з полону сприйняли не лише як визволення з рабства, а насамперед як можливість боротися з ворогами своєї Вітчизни.

З одним із таких втікачів, Олександром Онищенком, лейтенантом-танкістом з-під Конотопа, я познайомився під час нещодавніх відвідин Вовчака. Хоча очільник нашого осередку, а заодно і мій начальник як голова управи Тарас Кузьмук не схвалював того, щоб перекладач Кренке з’являвся у таборі повстанців, він все ж вимушений був погодитись на це на прохання Уласа. Ми з Уласом вирішили, що особисто відпровадимо у Вовчак Йоську Фількінштейна, який мав опікуватись там госпіталем.

Цього красивого парубка зі смолянистим чубом і тижневою щетиною на щоках я помітив одразу, як тільки ми підійшли до зведених із соснових колод на зруб будівель, котрі мали слугувати повстанцям казармами. Він сидів по-турецьки просто на землі і чистив стару гвинтівку, щось мугикаючи собі під ніс. Парубок так був схожий на козака Мамая, вишивка із зображенням якого з дитинства висіла на стіні у нашій хаті, що я аж зупинився від здивування.

– Добридень, – звернувся я до парубка, який звів на мене очі, що світились молодечим запалом. – Чи знаєте ви, що дуже схожі на козака Мамая? Отого, що зображують на малюнках і вишивках?

– На жаль, не бачив таких малюнків чи вишивок, – гарною українською відгукнувся чоловік. – Але від діда свого знаю, що наш рід по батькові йде від козака Ониська. Дід казав, а йому розповідав його дід, що про прапрадіда говорили: «Отой Онисько, що йому і в палаці низько». Такий нібито високий і дужий був козак.

– Та й ви нівроку, – усміхнувся я, кинувши погляд на великі, як вила, руки парубка. – Давайте познайомимось. Мене звати Володько, я з місцевих, володимирських.

– А мене Сашко, – одним рухом звівся на ноги чоловік. – Звичайно ж, Онищенко. З-під Конотопа ми…

Сашко розповів, як контуженим він потрапив під Ковелем у полон, а згодом у володимирський концтабір. З самого початку перебування в таборі він плекав надію, що втече і подасться в ліси до місцевих повстанців, про яких чув від в’язнів. Мрія його врешті збулася, і тепер він жив в очікуванні того часу, коли почне воювати з ворогом.

– Я ніколи нічого так не чекав, як чекаю зараз першого бою, – сказав мені на прощання Сашко. – Певно, то моя козацька кров кличе до битви.

У Вовчаку ми з Уласом пробули недовго. Попрощавшись із Йоськом, у якого очі палали жадобою діяльності і який уже встиг визначити, що першочергово він буде робити в госпіталі, ми під вечір зібралися йти до Верби, до якої навпрошки було не менше п’ятнадцяти кілометрів. До умовної межі табору нас зголосився провести Сашко Онищенко. Видно було, що йому цікаво поспілкуватись з людьми, які жили за межами лісового табору. Мені теж сподобався цей кмітливий парубок з твердим характером, у якому, незважаючи на його совєтське минуле, відчувалась дідівська козацька закваска.

Ми попрощались, пообіцявши один одному, що обов’язково ще зустрінемося.

Наступної після нашого успішного походу у Вовчак неділі ми з Уласом зібрались ввечері у Тараса, який сказав, що знає новину, про яку нагально потрібно повідомити побратима Вітра. Як виявилось, німці дізнались, що в лісах під Ковелем з’явилось угруповання совєтських партизанів, яке нібито має просуватись у бік Володимира. Тож ближчим часом підрозділи СС будуть прочісувати навколишні ліси включно зі Свинаринським. Дістатись до Вовчака вони не зможуть, однак небезпека полягала в тому, що навколо урочища весь час перебувають повстанці. Тому есесівці, які полюватимуть на партизанів, не повинні випадково зіткнутися з оунівцями. Саме про це і потрібно було повідомити Вітра.

Йти у Вовчак випадало мені, оскільки Кренке, який кудись поїхав, відпустив мене до вівторка, а Улас і Тарас у понеділок мали бути на роботі в бургомістраті. Я не став зволікати і в понеділок зранку подався у Вербу. Розповівши Тарасові Кузьмуку про новину й отримавши від нього дозвіл іти у Вовчак, я зайшов додому, щоб перевдягнутись у старе і взяти кошика для грибів. У цю пору грибник у лісі не викликав підозр.